Досліджуючи залученість українців до суспільно-політичного життя під час недавнього опитування, проведеного Асоціацією політичних психологів України спільно з Інститутом соціальної та політичної психології НАПН, респондентам ставили запитання: «Чи можете сказати особисто ви, що впливаєте на суспільні процеси, які відбуваються навколо вас?» На жаль, абсолютна більшість (70,3%) відповіла загалом негативно («Скоріше ні» та «Однозначно ні»). 

Проект «Новоросія» забуксував. Ситуацію на окупованому сході України Путін намагається рятувати кадровими методами. Замість Владислава Суркова так званим куратором російських найманців на Донбасі він призначив віце-прем’єр-міністра РФ Дмитра Козака.

Читачі, напевне, пам’ятають діалог російського президента із заступником глави уряду при інспектуванні новозбудованих до Олімпіади в Сочі об’єктів (віце-прем’єр відповідав за цей напрям). Путін допитувався в Козака: «Подорожчання об’єкта є?» — «Так, подорожчання теж є, серйозне». — «Наскільки?» — «Було мільярд двісті…» — «А стало?» — «Стало 8». — «Із мільярда двісті перетворилося на 8 мільярдів?» — «Так». — «Молодці! Гарно працюєте».

Чи можете уявити, шановні читачі, щоб, розгромивши Хозарський каганат, який тоді займав територію Північного Кавказу, Приазов’я та Донських степів і становив небезпеку для Києва, великий князь-воїн Святослав опустився до цинізму, підлості й примітивної брехні? Ну, скажімо, аби він почав верзти, мовляв, «кольчужні чоловічки» — це не його хоробра дружина, з якою він вирушив у похід, а місцеві пастухи, що схопилися за мечі та списи і влаштували між собою люті  січі… 

Недавно до корпункту «Урядового кур’єра» в Сумах звернулася 75-річна місцева жителька Людмила Пархоменко.

Як вдова померлого ветерана військової служби, в якого понад 40 років загального військового стажу (у лавах Збройних сил та робота в обласному військовому комісаріаті), впродовж останніх 13 років вона мала пільги на оплату житлово-комунальних послуг, а торік у жовтні їх скасували. Причому в під’їзді житлового багатоквартирного будинку, де мешкає Людмила Григорівна, а по сусідству з нею ще три вдови, двом із них пільги зберегли, а двом — скасували. 

Платив нещодавно за газ у відділенні Ощадбанку в нашому селищі. Дружина стояти в черзі не захотіла і, залишивши мені гроші (стільки, скільки було написано в квитанції), пішла до магазину. Там і домовилися зустрітися. Але коли моя черга наблизилася до віконця каси, я пошкодував, що відпустив дружину: для повного розрахунку мені бракувало три гривні. Спочатку подумав: неправильну суму написав у квитанції. Але касирка, взявши в мене папірець, сказала, що заповнений він правильно. «Просто із 7 грудня Ощадбанк бере комісію за кожен сплачений платіж за газ — три гривні.  Ось, бачите, на віконці про це написано...» 

Рядки з вірша «Клятва», де є промовисті слова «Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому поставити не дано!» тутешній пролетарський поет-шахтар Павло Безпощадний написав у похмурому 1942 році, коли край перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників. Тепер його рідна Горлівка, де похований один із патріархів місцевої літератури та є вулиця, названа його іменем, знову окупована. Причому нинішня реальність, на превеликий жаль, зіграла злий жарт з автором, оскільки зараз на коліна частину Донбасу поставив фактично ніхто — несусвітні неуки, нікчеми, професійні нероби, маргінали і кримінальні елементи, якими на відстані та зблизька керують кремлівські ляльководи.

Донбас — край розвиненої потужної промисловості та індустрії, науки й освіти, культури і мистецтв. Одна з характерних його особливостей те, що окрім багатющих родовищ чорного золота й інших корисних копалин найцінніше багатство — це суто людський потенціал, адже успішні представники майже всіх сфер життя відомі далеко за межами регіону. 

Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую.

Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано. 

Як казав мій дід Федосій, у темряві успішно можна робити тільки дві речі: зароджувати нащадків і проявляти фотоплівку. Та й то коли кінчик (плівки) не туди вставити, результату не буде.

Очільникам реформи лісової галузі ця істина, схоже, не відома. Вони кують майбутнє важливої сектору економіки галузі якраз під ковдрою, подалі від очей громадськості, незалежних експертів, ЗМІ, профспілок і ветеранів лісової справи. Та що там ветерани! Навіть керівництво Мінагрополітики, під омофором якого має рости український ліс, не має повної інформації про стан і напрям лісових реформ. На «круглому столі», який відбувся у профільному міністерстві 10 грудня, перший заступник міністра та з десяток народних депутатів уперше дізналися, що є дві стратегії, які стосуються розвитку лісового сектору.  

Напередодні Новоріччя з’являється багато атрибутів майбутнього святкування. Місто прикрашають яскравими вогниками й мішурою, на головній площі встановлюють красуню-ялинку, поряд ярмаркують.

На вигляд усе дуже красиво і по-європейськи. Тут тебе нагодують, пригостять глінтвейном, запропонують сувеніри. Загалом усе чудово, ніби все для людей. Але чи так це насправді? 

Голова конкурсної комісії важко зітхнув, почухав фіолетовий, як курячий пуп, ніс і буркнув помічникові: «Давай наступного блазня!..» Двері відчинилися і, перечепившись через поріг, до кімнати ввалився молодик у військовій формі. На присутніх хвилею накотився запах сивухи. А сам його носій упав на підлогу і задер ноги. Спроби підвестися вдалися частково: лобур навкарачки підповз до столу, а потім узяв курс на найближчий кут. Там неквапливо вклався, сам собі спробував заспівати колискову: «Розпр-я-га-а-а-йте, хло-о-о-о-о-о-пці, коней… та ляг-а-а-а-а-а-йте спочивать!..» Він справді миттю заснув і так захропів — аж шибки заторохтіли.

Власник фіолетового носа скривився, немов побачив не типового п’яничку, а квитанцію про оплату комунальних послуг за новими тарифами. І дуже розгнівався: «Як сказав би класик: не в-і-і-і-і-і-рю! Що за примітивний цирк? Ти, халтурнику, себе у дзеркало бачив? І чого відразу хропака давиш? Затям, убогий, солдат має спати на посту, а коли вийшов у люди, енергія і дурна сила повинні клекотіти у ньому, як у вулкані. Потрібна креативність! Ну, спершу слід у магазині вітрину чи вікно розбити. Комусь не подобається?  Тоді такому необхідно миттєво у пику затопити… Можна котрійсь із жінок. Навіть треба!..»