Помітив, як загалом незаможного десятку племінниця вкладає в коробку щось таке на зразок весільного плаття. Білопінна копичка не корилася, тому жінка виклала її, щоб скласти краще. Точно весільне плаття! Але ж її доньці лише… Шість чи п’ять?

Я б так і «з’їхав з котушок», коли б племінниця не пояснила: «Випускний у дитсадку. Готуємося! До речі, 540 гривень виклала!» Спершу кивнувши на знак ясності, не втримався від поради: «Краще дитині щось смачненьке б, он уже полуниця…». Але молода жінка подивилася на мене, як на уламок старої епохи. Мовляв, дядечку, прокинься! Часи які! А я хочу бути, як усі. 

Літо ще не почалося, а дітлахи одного з дитсадків Обухівщини вже опинилися на лікарняних ліжках з усіма ознаками кишкової інфекції: станом на 23 травня в інфекційному відділенні Української районної лікарні Обухівського району перебувало 23 вихованці дитсадка «Рушничок» віком від 4 до 6 років та 5 його працівників. Крім того, до лікарні потрапило троє родичів працівників «Рушничка». Діагноз «сальмонельоз» уже підтверджено в 13 осіб.  

  Нещодавно в Черкаській облдержадміністрації відбулася нарада з питань реалізації соціальних ініціатив Президента  Віктора Януковича. Окрім віце-прем’єр-міністра — міністра соціальної політики Сергія Тігіпка, участь в обговоренні проблеми взяли представники місцевої влади. Однак почути на власні вуха, що ж сьогодні, на думку учасників наради, головне та які перешкоди стоять на шляху реалізації згаданих ініціатив багатьом представникам ЗМІ так і не довелося. Їх просто… виставили за двері.

Їду в Дяківці Вінницької області — рідне село письменника. Хочу чути землю, живу для його героїв. Хочу побачити, де народився лауреат найпрестижніших радянських премій, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань. Його твори, наповнені значущою і гострою проблематикою, були незручними для влади і тому довго йшли до читача. Письменник відверто казав про бюрократію, відсутність демократії в колгоспах, про сирітські долі... Першим в літературі сказав про голодомор 1932—1933 років. Звісно, він був людиною свого часу і майже піввікову історію українського села подав з присмаком соціалістичного реалізму. Але зробив це так, що і тепер неймовірно цікаво: що він, зі своїм талантом, написав би про сьогодення села?  

Ми звикли вирішувати питання не в міру їх накопичення, а коли припече. У цьому сенсі чималий перелік того, що вкрай потрібно зробити, виник у зв’язку з проведенням фінальної частини Євро-2012. Візьмемо, приміром,  дороги: ями в нас були й, схоже, в багатьох місцях залишаться і після великого футболу. Надто непідйомною у всеукраїнських реаліях виявилася  ця «біда». Звісно, головні магістралі  впорядкували, а через села  хіба хто поїде?

Тема безпритульних тварин менш затратна. Однак щоб  упоратися з нею, потрібні не лише кошти, а й голова на плечах.  У нашому випадку — продумана діяльність місцевої влади.

Майже два роки Юрій Вітомський як депутат Богунської районної ради у Житомирі, а насамперед батько двох дітей і голова батьківського комітету київської гімназії №315 та загальноосвітніх закладів Дарницького району Києва, переймається проблемою безпеки учнів в освітніх закладах під час навчально-виховного процесу, відшукуючи меценатів та спонсорів, які за власний рахунок погоджуються обладнати школи та дитячі садки сучасними реєстраційно-аналітичними системами безпеки. Для чого це і що вдалося зробити у цьому напрямку — наша розмова з ініціатором цієї справи.  

У радянські часи служба побутових послуг вважалася однією з провідних і до неї було особливе ставлення. Пригадується кумедна сценка за участі відомих Тарапуньки і Штепселя, побудована на звукописі української та російської мов. Штепсель, з притаманною йому в’їдливістю, допитувався в свого товариша про роль у суспільстві «службы быта». Тарапунька, уважно вислухавши запитання, відповідав чітко і простодушно: «А що? Ця служба — бита та ще й як бита. Перепадає їй і в хвіст, і в гриву».

А таки справді, побутовикам діставалося на горіхи. То пальто перефарбують так, що замовник хапався за голову, то телевізор полагодять з гарантією тиждень замість року, то з кількох старих годинників примудрялися збирати один так званий новий і переконували власника в його надійності… Хоча разом з тим усі визнавали: мережа побутового обслуговування виконувала свою важливу соціальну місію. Ще чверть століття тому рідко яке село обходилося без мінімального набору послуг, а саме — перукаря, ремонту телевізорів та радіотехніки, взуття, пошиття одягу тощо. 

Колеги інколи по-доброму «приколюються», називаючи мене «дитиною мегаполіса». Водночас натякаючи, що комфортно почуваюся тільки тоді, коли з крана за першим рухом руки біжить холодна чи гаряча вода, а приготування їжі зводиться до розігрівання її у мікрохвильовці. І, ніде правди діти, напевно, вони не помиляються.   

…Донині відчуваю в собі ті біль і розпач, які охопили мене у «святая святих» «Чорнобиля-2» — багатоповерховій будівлі командного пункту колишнього найпотаємнішого об’єкта — загоризонтної радіолокаційної станції «Дуга». Піднявшись на другий поверх сходами, захаращеними битим склом, всілякими шлангами та дротами, буквально німію від побаченого. Величезне приміщення, ще кілька років тому начинене унікальними ЕОМ, розтрощено вщент. Під ногами — сотні зламаних блоків, плат та іншого електронного начиння. Десятки шаф під саму стелю — колись унікальних обчислювальних комплексів — зяють лише каркасами із залишками «мозкового» центру комплексу, призначеного для раннього виявлення міжконтинентальних балістичних ракет військ НАТО.

— Золото, платину, срібло та інші коштовні метали вилучили тут ще в 1990-х роках, — зауважив Юрій Рейхман, підполковник запасу, який супроводжував мене руїнами «Чорнобиля-2». Цей, досить стриманий в оцінках наслідків тутешнього вандалізму, спец у галузі радіолокації, представляв тоді потужне державне спецпідприємство в 30-кілометровій зоні ЧАЕС — «Техноцентр», яке нині вже не існує. — Єдина цінність, яка поки що залишається в цьому колишньому військовому містечку, — металоконструкції його антенних полів. Їх загальна довжина 900 м, висота — 90–150 м, а загальна вага обох антен — великої та малої — 13–14 тисяч тонн. 

Повчальну історію розповіла знайома про «сміттєву» культуру в Німеччині зразка 1998 р. Наш співвітчизник, художник гостював в українських емігрантів у Мюнхені. Одним із його побутових обов’язків було… сортування сміття. Біля будинку стояли шість контейнерів для різних видів сміття, і для кожного виду призначався відповідний за кольором пакетик у домі господаря. Але художник — людина творча — він не став обтяжувати себе такими дрібницями і… звалив усе в один пакет. За це його оштрафували на 2 тис. марок. Щоб сплатити штраф, йому довелося продати одну з картин. Так гонорар… пішов на сміття...