Нинішній рік Держприкордонслужба почала динамічно. У зв’язку з проведенням у нашій країні матчів фінальної частини Євро-2012 прикордонникам довелося активізувати співпрацю з національними структурами та закордонними колегами. Поліпшилися умови перетинання кордону з Росією жителями прикордонних регіонів, що також додалося роботи охоронцям рубежів.

Водночас у відомстві успішно продовжують упроваджувати інноваційні підходи за всіма напрямками роботи. Аби дізнатися про здобутки й проблеми Держприкордонслужби напередодні Дня прикордонника, спілкуємося з головою відомства, генералом армії України Миколою ЛИТВИНОМ. 

Буваючи в древньому Путивлі, де буквально кожен клаптик дихає історією, мимоволі згадуєш про цю легендарну людину. До того ж  про  невидиму присутність Сидора Артемовича нагадують меморіальні таблички та написи на будинках, у яких він мешкав і працював. А що вже казати про Спадщанський ліс, що впритул підступає до міста і в якому й досі витає дух партизанської історії. Ця територія сьогодні відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами — Путивльський край залишив у літописі Великої Вітчизняної свою героїчну сторінку завдяки насамперед  Сидору Ковпаку.

Здавалося б, про нього стільки написано і знято стрічок, що важко додати щось нове чи невідоме. Однак з часом ці та інші напівзабуті факти в поєднанні зі спогадами тих, хто особисто знав командира,  набувають нових відтінків і забарвлення, являють грані, завдяки яким постать Героя стає ще більш  рельєфною і виразною. 

Про професійно-технічну освіту України сьогодні можна почути й прочитати чимало. Дехто наголошує, що вона набула явних ознак системної кризи та потребує якісних змін. Дослідження сучасних науковців свідчать: двоє з трьох роботодавців вважають рівень підготовки кваліфікованих робітників у державних професійно-технічних навчальних закладах низьким і таким, що не відповідає потребам виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а й рівень кваліфікації. Та й сама Всеукраїнська асоціація працівників професійно-технічної освіти погоджується з оцінками роботодавців системи ПТО та стверджує, що відсутність в Україні протягом тривалого часу виваженої державної політики в підготовці кваліфікованих робітників призвела до критичного дисбалансу на ринку праці.  

Коли бракує свіжих оригінальних ідей, зазвичай згадують  надійні й випробувані часом способи заповнити суспільну порожнечу. Перший — знайти на горищі в старій бабусиній скрині облізлий солом’яний капелюшок з «павутинкою» і поширити  серед бомонду «мульку» про останній писк моди.  

Спецоперація біля села Кошари під Одесою стала ганьбою для міліцейських стратегів і трагедією для рядових виконавців. Торік, у ніч з 29 на 30 вересня, при невдалій спробі затримати бандитів на чолі з чеченським кілером Асланом Дикаєвим, загинули 21-річний боєць спецпідрозділу «Беркут» Віктор Кожеко і 40-річний працівник ДАІ Олександр Розмаріца. Ще чотири міліціонери були поранені.    

У більшості пересічних людей це жахіття ХХІ століття асоціюється із країнами Близького Сходу, де нестабільна політична ситуація, або із джихадом  екстремістських ісламських угруповань проти «невірних», до яких вони зараховують США та європейські держави. Проте як свідчать події останніх років, навіть країни, що раніше не входили до «групи ризику», не застраховані від проявів екстремізму. Так, торік влітку назви селищ Шубарші і Кенкіяк, що в Актюбінській області Казахстану, стали відомі всьому світу. Приводом до трагічних подій стало затримання тамтешнього прихильника «чистого ісламу». Обурена місцева громада салафітів розпочала полювання на поліцейських, яких убивали привселюдно. Групу спецназу, надіслану туди владою, розстріляли впритул. Для знищення  екстремістів змушені були залучити полк внутрішніх військ та спецзагін із важкою технікою, вертольотами і літаком. Тоді більшість бойовиків-салафітів було вбито, а тих, які вижили, засудили на довгі терміни ув’язнення. Десятки людей  загинули також внаслідок терактів  салафітів у казахських містах  Астана, Актобе, Джамбул.  

У мене перегоріла енергоощадна лампочка. Хоч і побутує думка, що ці освітлювальні елементи в кілька разів довговічніші від «лампочок Ілліча», однак на власному досвіді переконалася, що це не так. Втім, річ не в цьому. А в тому, що з такими лампочками далі робити. Адже вони містять токсичну речовину — ртуть. Фахівці рекомендують їх здавати на спеціальні пункти для такої ж спеціальної утилізації. Однак більшість людей цим не заморочуються, а просто їх викидають на смітник. Бо одні не знають, куди ж їх віднести, а інші й знати не хочуть…   

В Україну щороку ввозять до 20 млн енергоощадних ламп, які містять ртуть, отже, потребують спеціальної утилізації й переробки. Однак люди їх викидають як звичайне сміття. Що потрібно зробити, аби ситуація змінилася? Про це «Урядовий кур’єр» запитав заступника директора Департаменту екологічної безпеки Мінприроди Олександра Посмітного.  

Відтепер видаляти різного роду зелені насадження будь-яка будівельна компанія може без додаткових рішень місцевої влади. Цьому посприяла постанова Кабміну №349, яка регламентує зміни до порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах.  

Погойдуючись на хвилях, катер морської охорони неквапом попрямував до виходу з порту. А невдовзі два маяки, які показували вхід до причалу, вже залишилися далеко за кормою, над якою на вітрі тріпотів прапор прикордонної служби. Поступово почали щезати навіть заводські «маяки» — труби металургійного гіганта та хвости різнокольорових димів до самісінького неба. «Бачу малу ціль!» — відірвався від бінокля один із членів екіпажу. Фотоапарат довелося сховати в нагрудну кишеню під рятувальним жилетом. Бо легенький UMS, різко додавши швидкості, задер носа і хвацько помчав у відкрите море, запах якого дужчав і дужчав. У вухах засвистів вітер, обабіч бортів здійнялися солоні бризки і періодично дух перехоплювало від підстрибування суденця на хвилях. Погоня!..