23 травня, у свій день народження, рівнянка Світлана Поліщук знову повезе на 132-й кілометр житомирської траси букет жовтих троянд. Дарма що від трагедії, в якій цього дня загинув її син Андрій, матір відділяють уже довгих чотири роки...

Тоді загинув не лише Андрій: із життям попрощалися всі 10 пасажирів маршрутки Рівне — Київ та її водій. Трагедія сталася на 132-му кілометрі автодороги Київ — Чоп у Житомирській області внаслідок зіткнення вантажного автомобіля «Сканія» з автобусом «Фольксваген ЛТ35», тобто тією злощасною рівненською маршруткою. Причиною стало те, що водій вантажівки, громадянин Боснії і Герцеговини, виїхав на зустрічну смугу.     Принаймні, до такого висновку дійшли і урядова комісія, утворена за гарячими слідами, і суд. Водія «Сканії» засуджено на 10 років позбавлення волі, він і нині відбуває свій строк. Натомість власник вантажівки живе і працює у Словенії.  

Під таким заголовком 16 квітня 2011 року в «УК» було опубліковано кореспонденцію, в якій ішлося про те, що два з шести дитячих садків у Звенигородці на Черкащині збираються закрити. Для районного центру з населенням майже 20 тисяч осіб — це велика проблема. Влаштувати малюка в дитячий садок нелегко. Тож коли йдеться про закриття дитячих дошкільних закладів під горезвісним грифом «оптимізації», батьки тривожаться не на жарт.  

Скромна меморіальна дошка на будівлі головного корпусу Житомирського університету ім. І. Франка нагадує, що в гімназії, яка діяла тут з 1893 по 1897 роки, вчився видатний український громадський і політичний діяч, дипломат, історик В’ячеслав Липинський. На жаль, навіть нині далеко не кожному хоч щось говорить це ім’я. Між тим не схильний до марних похвал Євген Чикаленко — відомий меценат і головний видавець першої української щоденної газети «Рада» — згодом назве цього вихованця Житомирської гімназії найталановитішим після Грушевського нашим публіцистом. Йому вторить ще одна відома особистість — історик Дмитро Дорошенко, який вважав наукові праці Липинського «поруч з творами Грушевського найціннішим здобутком української історичної думки, продуктом глибокого наукового аналізу і рідкісного дару широких бистроумних концепцій».  

Перестало битися серце багаторічного лідера Національної спілки журналістів України, людини високого таланту і щедрої, світлої душі, нашого доброго, надійного товариша Ігоря Федоровича Лубченка.   

Лікар у поліклініці відмовила пацієнту у наданні медичної допомоги, мотивуючи це тим, що за п’ять хвилин закінчується її робочий час. Це сталося із моєю доброю подругою і колегою. Аби ж хтось інший розповів, нізащо не повірила б, що таке може бути. Навіть у наш у дечому жорстокий і брутальний час все ж є певні непорушні речі (наполегливо вірю в це!), як от лікарський професіоналізм і клятва Гіппократа. Втім, ніде правди діти, молода жінка-отоларинголог районної поліклініки таки відмовила бідоласі у фаховій допомозі, коли та, прийшовши на прийом, поскаржилася на гострий біль у вусі.

Свою відмову горе-ескулап цинічно мотивувала тим, що робочий день у неї сьогодні закінчується через п’ять хвилин — тож зовсім обмаль часу, а тому пацієнтці краще прийти на прийом уже завтра. Мовляв, тоді й запис у картці можна буде оформити. І лікарку аж ніяк не хвилювало, що жінка мається тим вухом — аж світу білого не бачить, та все ж мусила залишити кабінет без жодної надії на полегшення свого стану. 

Експерти  вголос кажуть, що цьогорічна виборча кампанія, яка хоча ще й офіційно не розпочалася,  вже нагадує  ситуацію десятирічної давності. Щоправда, тоді прихильники партійної системи кавалерійським наскоком вибороли свою половину в апологетів мажоритарки, чим внесли  певний дисбаланс у стару, випробувану часом виборчу систему.  

Досконало знаючи комп’ютерні системи та мережі, злочинці розробили схему зчитування індивідуальних даних з чужих банківських карток і, використовуючи отриману таким чином персональну інформацію, без ускладнень знімали гроші з чужих рахунків у банкоматах.  

У світі є набагато більше титулованих футбольних фахівців, аніж Валерій Васильович. Збірна під його керівництвом ніколи не була серед призерів на чемпіонатах світу, його підопічні жодного разу не вигравали найпрестижніший трофей Старого Світу — Кубок європейських чемпіонів. З часом все ясніше стає інше. «Залізний полковник», як його шанобливо називали на заході, — один із небагатьох, хто поривався передбачити, в якому напрямку розвиватиметься футбол, якою найпопулярніша гра у світі буде завтра.  

«Як зваблять, бувало, до себе в Січ якогось хлопця із Гетьманщини, то спершу випробовують, чи годиться він у запорожці», — йдеться у переказах та історичних свідченнях, що дійшли до наших днів. Отже, накажуть козаки небораці кашу варити, а самі йдуть буцімто косити. Наварить він і виходить на могилу кликати побратимів. Ті чують та не відгукуються, і тоді новобранець починає скімлити: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців!..» А вони тоді проміж себе: «Ні, це не наш!» Інша річ, коли кандидат у січовики покличе козаків кілька разів, а потім каже: «Ну, й дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» І затягнувши на весь степ пісні, йде молотити кашу. 

—Не забудьте: код у моєму під’їзді 459: 45-й рік, 9 Травня, —  розшифрувала Дарія Емануїлівна. В гостях у цієї милої жінки-фронтовички, ветерана споживчої кооперації області побувала не вперше. Бо, немов магнітом, притягують її надзвичайно позитивна енергетика і якась особлива життєдайна сила. Вдуматися тільки: пройти фронтовою медсестрою дві війни — фінську та Велику Вітчизняну, відбудувати повоєнне Рівне, відпрацювати кілька десятиліть у кооперації, виростити сина, діждатися онуків та правнуків, пережити втрату чоловіка і… не зігнутися під вагою всіх оцих життєвих перипетій.