Днями мені довелося на прохання брата забирати з дитячого садка свого трирічного племінника. Звісно, як зразкова тітка, яка приїхала з Києва, я купила малому бешкетникові подарунок — мультяшного персонажа Шрека. Я так скучила за руденьким збитошником, що вирушила за ним на годину раніше. Діти саме обідали, і вихователька попросила мене трішки почекати. Я сіла на маленькій лавочці біля шафки зі слоником — там було написане знайоме прізвище й ім’я. Пахло манною кашею. Згадалось дитинство.  

Чи можна поєднати непоєднуване? Саме таку спробу роблять чиновники Міністерства охорони здоров’я, пропонуючи на базі столичної Клінічної лікарні нафтопереробної промисловості організувати Центр протидії ВІЛ-інфекції. Терапевти і кардіологи забили на сполох – адже внаслідок цього пацієнти лікарні наражаються на реальну небезпеку стати інфікованими. Медики запевняють: часто хворі, крім СНІДу, є носіями багатьох супутніх інфекцій. А це стане загрозою здоров’ю пацієнтів, які одужують після складних операцій.

Втім, міністерські чиновники не поспішають обговорювати ситуацію. Неодноразово звертаючись по допомогу до різних керівних установ, медики так і не дочекалися відповіді, але проблема й досі залишається нерозв’язаною.

Дві серії реального бойовика останні кілька днів володіють увагою не лише Одеси, де, власне, розгорталися події, а й всієї країни. У першій серії, у ніч з 29 на 30 вересня, аж ніяк не по-кіношному на посту ДАІ біля села Кошари неподалік Одеси загинули два міліціонери — 21-річний боєць спецпідрозділу «Беркут» Віктор Кожеко і 40-річний працівник ДАІ Олександр Розмаріца. Ще чотири міліціонери були поранені. Злочинці при цьому змогли втекти з місця сутички.  

Якщо вірити паспортним даним, Павло Попович народився 5 жовтня 1930 року в селищі Узин на Київщині (містом воно стало набагато пізніше). І хоча свій день народження він завжди святкував «за паспортом», рідні й знайомі кажуть, що насправді Павло Романович з’явився на світ роком раніше — у жовтні, але 1929-го. Тобто помер він (це сталося два роки тому у Гурзуфі), не доживши якихось 5 днів до свого 80-річного ювілею, а сьогодні йому б виповнилося 82. 

Напередодні Дня працівників освіти, який у народі давно називають просто Днем учителя, звичного квіткового ажіотажу, черг до підприємливих бабусь чи спеціалізованих точок дещо поменшало, ніж, скажімо, перед першим вересня. Невже улюблене багатьма поколіннями українців свято геть скасували? На жаль, доводиться констатувати: й так, і ні.

Щорічно в Україні видобувається 70 млн тонн вугілля. І за кожний мільйон доводиться платити життям двох гірників. Про це повідомила Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки. У компанії «Метінвест» взялися за?провадити низку безпрецедентних заходів щодо безпеки праці.  

Його двічі «проробляли» на Політбюро ЦК КПУ. Такої «честі» не удостоювався жоден представник творчої інтелігенції України за часів панування комуністичного режиму. Вперше це сталося за кілька місяців до відсторонення від влади Микити Хрущова. Тоді сувора догана із занесенням до особової справи від головного політичного органу республіки вважалася тавром на все життя.

 Вам щастило зустріти людину, після перших хвилин знайомства з якою ви почували, ніби знаєте одне одного сто років? Таку подругу я зустріла у Страсбурзі зовсім випадково. Її звати Алесандра, вона з Італії, наші сини, Рікардо та Іван, ходять в один дитячий садочок. Ми говоримо з нею про все на світі, нас єднає почуття гумору і спільні погляди на життя.

Видатний український письменник Богдан Лепкий назвав Бережани казкою його життя. Невелике місто і нині може зачарувати будь-кого насамперед своєю історичною та архітектурною спадщиною. Доречно сказати, що тут є сім пам’яток архітектури національного та понад 80 — місцевого значення. 10 років тому згідно з постановою уряду розпочав свою діяльність Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани. На його баланс передали, зокрема, й дві перлини архітектури та містобудування — комплекс замку Синявських (1534-1554 рр.), до якого входить і каплиця св. Трійці, та ратушу. Проте вони й надалі руйнуються, бо на ремонтно-реставраційні роботи не вистачає коштів. 

Незвично було почути в одному зі столичних вишів, що там не повинні займатися виховною роботою. «Комерціалізація життя, — стверджував його керівник, — вимагає від нас підготовки конкурентоспроможного спеціаліста. Моральність і духовність – то його особисті проблеми»…

Як мовиться, приїхали! Прискорення на шляху до такої позиції відбулося за останні 20 років.