Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Ліна КОСТЕНКО

На зорі становлення незалежної України у 1989—1991 роках прапор був символом народження нового суспільства і Героїв, що піднімали його в боротьбі з тоталітаризмом. Нині синьо-жовте знамено майорить над усіма державними, й не тільки, установами. Із прапором вільної держави України захищають від російського агресора українські землі наші герої-бійці.

У свої 95 років харківський професор Ігор Федорович Маліцький, який на тій війні вижив у чотирьох концтаборах смерти, вирішив відвідати фронт, аби підтримати наших воїнів.  

Появу Національного музею гончарства в Опішному напророчили ще в ХІХ столітті. Спочатку професор Анастасій Зайкевич у 1879 році вперше здійснив польову експедицію й зібрав колекцію глиняних виробів Опішного, за якою 1882-го опублікував перший у Європі альбом з мотивами українського гончарного орнаменту. 1893 року те саме зробив Іван Зарецький, який зібрану колекцію кераміки передав музеєві Полтавського земства. У 1904-му художник-кераміст Петро Ваулін заснував в Опішному перший в Україні громадський музей старовинних гончарних виробів.

19 листопада 1989 року — скорботна і водночас дуже важлива дата в нашій новітній історії. У Києві на Байковому кладовищі перепоховали трьох українських політичних в’язнів Кремля, які загинули в російських таборах-катівнях. Того дня додому, на малу батьківщину в домовинах повернулися правозахисники Юрій Литвин, Василь Стус та Олекса Тихий. Тепер немає сумніву, що з часів прощання з Тарасом Шевченком Україна не бачила такого велелюдного похорону співвітчизників. Так само важко заперечити, що день прощання із загиблими українцями став черговим і дуже вагомим кроком до Незалежності.

Про таких людей, як Василь Захарченко, писати важко. І не тому, що про них уже багато написано, а тому, що доводиться зважувати кожне слово, аби не збитися на банальні дифірамби чи оцінки, яких уже звучало і, очевидно, прозвучить іще чимало. Саме тому, коли серед колег ідеться про нашого видатного земляка, письменника, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, зазвичай просто мовчу. Хоч мовчати вже й не можна.

Його могила — на кладовищі рідного села Попівка неподалік Конотопа. По периметру надгробка — барвінок, на плиті — акуратний пам’ятник, на якому викарбувано портрет, прізвище, ім’я та по батькові небіжчика, а також слова: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». У них він весь без патетики, прикрас, духовного гриму. Своїм життям довів, що любов до України — це як щоденне дихання і биття серця.

Кажуть, що любов до Вітчизни, почуття патріотизму, національну самобутність всотують із молоком матері. Певне, так і є. Але почасти. Бо все це, як справджують реалії життя, приходить не саме по собі, а в процесі виховання, прищеплення з дитинства цінностей, які потім визначають людину як громадянина, патріота, захисника і дбайливого господаря своєї землі.

За спостереженнями екологів, Дніпро дедалі більше цвіте й міліє. Причину вбачають у незаконних забудовах берегової лінії та видобутку піску, а також каскаді водосховищ, що уповільнюють течію. Щоб врятувати Дніпро від екологічної катастрофи, необхідна комплексна програма.

Він любив повторювати, що наука — це його життя, а академія — не просто робота, а друга, й можливо, єдина родина. Останнє прижиттєве інтерв’ю незмінний протягом  58 років президент Національної академії наук України дав «Урядовому кур’єру» 7 липня цього року.