«Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатись на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку?» — розмірковував юний герой роману Сергія Жадана «Депеш мод». Людина, яка виходила у відкрите море самостійного життя, вже зневірена, бачила перед собою зачинені двері, не знала, що їй робити і чим вона хоче займатися. Покоління, втрачене через байдужість, пасивність, песимізм.

Жадан написав про молодь першої половини 1990-х, людей без духовних орієнтирів, переважно студентів, які начебто вже мали б визначитися з майбутнім. Можна, звичайно, насміхатися з інфантилізму цих інертних хлопців, однак хто був юним у ті непевні після розвалу СРСР роки, той принаймні їх зрозуміє. 

До провокацій в окупованому Криму російські спецслужби готувалися, либонь, не один день. Завіса таємничості навколо закриття пунктів пропуску, дозоване просочування чуток про якісь напади на військові об’єкти, скупчення техніки — все це мало посіяти в людях зерна непевності по обидва боки лінії розмежування. 

Здавалося б, коли йдеться про взаємовигідне партнерство, дивно доводити ситуацію до перетягування каната. І все-таки щось подібне зараз відбувається на ринку деревини: його лихоманить. «Як сталося, що лісосіка збільшується, частково діє мораторій на експорт, а деревообробники не можуть забезпечити себе навіть у тих обсягах, що були рік чи два тому?» — запитує голова асоціації «Чернігівлісдеревпром» Валерій Лозицький. Це запитання він озвучив на нараді у Чернігівському обласному управлінні лісового та мисливського господарства. 

Після стрибка курсу валют купівля гаджетів, побутової техніки і не лише для більшості українців перетворилась на недоступну розкіш. Адже в магазинах ціни на ці товари зросли мало не втричі. Водночас експерти твердять, що вигідно отоваритись можна на аукціонах, де торгують арештованим майном. Щоправда, нещодавно у ЗМІ спалахнув скандал навколо держпідприємства «СЕТАМ», яке займається такими торгами. Мовляв, продажі непрозорі, торги незрозуміло чому скасовують, а потім цей самий товар виставляють уже із знижкою 50%. «УК» вирішив з’ясувати, що насправді відбувається на аукціонах. 

Йтиметься далеко не про футбол. Хоча, можливо, саме уболівальники й фанати цього виду спорту якнайглибше зрозуміють згаданий вислів, бо й вони разом з мільйонами українців стали заручниками ситуації, коли в нашому повсякденному побуті балом править всемогутній монополіст-комунальник. Адже ні без електрики, ні без тепла, ні без води, як то кажуть, ані сюди, ані туди. Тож які б тарифи нам не накручували, якої б якості послуги не надавали, все одно за браком альтернативи ми змушені йти до них на поклін і беззастережно приймати їхні умови та розцінки. 

Державне підприємство «Луцький ремонтний завод «Мотор» Держконцерну «Укроборонпром» працює в обласному центрі з 1945 року. Трудиться непомітно і тихо, хоч тут усі ці роки випробовують мотори реактивних літаків. А все тому, що на заводі завжди порядок. І зі звукоізоляцією теж. Загалом тут уже з перших кроків помітно руку господаря — із прохідної потрапляєш немов не на промислове підприємство, а в сад. 

Насильство в сім’ях учасників АТО: реальна проблема чи некоректне запитання? Центр інформації про права людини за підтримки Українського жіночого фонду, організувавши дискусію на цю тему, вирішив винести на широке обговорення досить делікатне, а почасти, як вважають у нашому суспільстві, приватне питання. Щоб розглянути його з різних боків, запросили до діалогу представників Національної поліції, юристів «гарячої лінії» Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», які надають юридичну допомогу особам, що опинилися в некомфортній ситуації, а також демобілізованих бійців. Воєнні дії стали чинником, який загострив проблему насилля в родині. 

Газомоторне паливо має велике соціально-економічне значення для столиці. Кожен другий автомобіль у Києві заправляють газом. Однак цей величезний ринок обсягом 4 мільйони заправлень не врегульований. Від цього найбільше потерпає легальний бізнес, адже створюється сприятливий грунт для численних зловживань. Про це заявляють у Першій київській асоціації скрапленого газу і виступають за діалог між бізнесом, владою різних рівнів, організаціями споживачів для встановлення у столиці прозорих конкурентних правил гри на ринку автомобільного газу. 

Як констатує голова Першої київської асоціації скрапленого газу Олександр Приступов, влада не встигає за розвитком ринку. За його словами, 50%(?) автомобілів у Києві споживають газ, тоді як у Туреччині, світовому лідері з газифікації, — 40%. 

Навряд чи хоч когось із громадян України залишило байдужим рішення сейму Польщі про визнання Волинської трагедії 1943 року геноцидом поляків з боку українців. Чимало наших співвітчизників вважають цілком адекватною відповіддю внесення на розгляд Верховної Ради «дзеркальної» постанови, якою згадуване криваве польсько-українське протистояння теж оголосять геноцидом, але вже з боку поляків щодо українців.

Наших громадян (незалежно від їхньої національності) чи не найбільше образило те, що скандальне рішення ухвалено у країні, яка вже традиційно є нашим неофіційним адвокатом у Євросоюзі. Однак не варто забувати як про потужне проросійське лобі у Польщі, так і про те, що згадуваний проект ухвали сейму перебував на її розгляді вже щонайменше кілька років. 

Пригадую, як у 2006-му неподалік Рівного в чудовій лісовій місцині урочисто відкрили велике модернізоване сирітське містечко. Тут, розповідала обласна влада, є все для повноцінного життя та розвитку дітвори, тож ось-ось сюди заселяться вихованці тих інтернатів, де жодних нормальних умов. Оскільки відкриття приурочили до віп-візиту (чи то Президента, чи то Прем’єра, вже й не пригадаю), дітей разом із вихователями таки привезли. На один день. Нині у цій олександрійській школі-інтернаті лише… дві дитини-сироти. Але з бюджету області на її утримання надають 5 мільйонів гривень на рік: заклад став «загальноосвітньою школою-інтернатом», тож тепер сюди залюбки беруть дітей, у яких є батьки. Скажімо, тих, у кого проблеми в сім’ях. Ось тільки чи розв’язує такий підхід проблеми? І чи не занадто це дорого для бідної держави: є у матері проблема із сином-підлітком — прилаштуємо його в інтернат. І матері добре, й заклад «заповнений».