Торік у Львові на базі Першого територіального медоб’єд­нання відкрили Національний реабілітаційний центр «Незламні», який визначив для себе три головні завдання: рятувати, протезувати та реабілітувати людей. За підсумками минулого року тут пройшли лікування понад пів мільйона пацієнтів, з них майже 11 тисяч поранених українців, 80 тисяч внутрішньо переміщених осіб і 350 дітей. Це одна з найбільших медичних установ у країні, до складу якої входять дві дорослі й одна дитяча лікарня. Серед напрямів роботи — хірургія, зокрема реконструктивна, ортопедія і травматологія, протезування, фізична й психологічна реабілітація. Доправляють сюди також тих, хто зазнав опікових травм.

 У місті Бахмут на Донеччині, яке тривалий час безуспішно «визволяють» рашисти, тепер уже немає жодного вцілілого будинку. Там, де в мирний час жили понад 80 тисяч людей, досі залишається близько 2 тисяч. Одне з найбезпечніших місць — підвал, де діє пункт незламності. Туди навідуються містяни, щоб отримати привезені військовими продукти, харчування, воду, медикаменти та примірники місцевої газети «Вперед». 

 Усталилася думка, що цифровізація здатна вивести країну на новий рівень розвитку. Чи є для цього достатньо підстав і як вдається рухати цю справу на Закарпатті, кореспондент «Урядового кур’єра» дізнавався в заступника голови обласної військової адміністрації Олександра ПАЦКАНА.

 Українські бійці воюють за те, щоб їхні рідні, земляки могли жити повноцінним життям у вільній, незалежній цивілізованій країні. Щоб вона була такою, з настанням весни в тилових областях упорядковують території, висаджують рослини, кущі й дерева, планують поточні ремонти об’єктів соціальної інфраструктури. Наприклад, на Полтавщині цього року хочуть капітально відремонтувати кілька медичних закладів.

 Воєнна агресія росії не змогла зламати українців. Упродовж року повномасштабної війни актори й музиканти не переставали радувати своїх прихильників, підтримувати наших захисників, їздити на гастролі, щоб показати людству красу української культури й донести трагедію, яка спіткала народ України. Саме культура відіграє визначну роль у суспільстві. Спектаклі, концерти й інші культурні заходи дають змогу хоч на деякий час забути жахи війни. Такі психологічні розвантаження додають мотивації й сили крокувати до перемоги.

 Із сумчанином Антоном Дубодєловим познайомився кілька років тому за незвичних обставин. У центрі міста звернув увагу на групу екскурсантів з екскурсоводом. Вирішив долучитися до гурту в надії почути нове й не помилився. Гід не обмежувався відомою інформацією, а заглиблювався в історичну минувшину. Поділився маловідомими фактами про перебування в Сумах Григорія Сковороди, Володимира Сосюри, Давида Бурлюка. 

 Одна з вихованок закарпатської школи художньої гімнастики майстер спорту міжнародного класу Валерія Юзьвяк тепер живе в Києві. Вона лідерка збірної команди України. Днями в Ужгороді Валерія влаштувала майстер-класи для юних спортсменок, під час якого збирали кошти на потреби ЗСУ.

 «Здогадуюся, що за межами Маріуполя мало хто вірить, що в нашому місті триває опір рашистам. Однак він є. І я тільки один з людей, хто підтримував цей опір», — каже студент одного з вишів приморського міста, який недавно зміг виїхати на вільну від загарбників територію України.
Юнак провів неймовірно важкий рік у зруйнованому місті, яке загарбники намагаються перетворити на гетто для українців. І майже весь цей час він збирав і передавав корисну для місцевого руху опору інформацію, подальше використання якої наближає визволення Маріуполя. А його там чекають чимало нормальних людей і бояться зрадники-колабораціоністи та московити.

 Печиво — принадна їжа і ласощі. Це добре усвідомлюють викладачі, майстри виробничого навчання, студенти Тернопільського фахового коледжу харчових технологій та торгівлі. Третього дня війни взялися випікати його для українських воїнів і відправляти через волонтерів на передові позиції. Тонни пісочних смаколиків вже доправили на фронт. І надалі вісім видів домашнього печива готують і пакують для фронту. Тепер до них долучилися тернопільські просвітянки — учасниці «Клюбу «Галицьке вариво», що взялися відроджувати та популяризувати давні місцеві страви.

 Родина Бондаренків, яка нині живе в Черкасах, переїжджає з міста в місто вже дев’ять разів. Уперше з рідного Слов’янська перебралися до Харцизька. А потім пішло-поїхало. Тоді ще їх було четверо — двоє дорослих і двоє дітей. Найменша донька Меланка народилася 2017 року вже в мандрах, розповів голова родини Євген Бондаренко. Усе шукають, де краще влаштуватися. Але й досі живуть постійно на валізах. Стабільності немає, часто виникають стресові ситуації, діти нервуються. Родині залишається тільки мріяти про повернення додому, у Слов’янськ.