Попри те, що росіяни продовжують обстрілювати нашу енергосистему, незламні українці непохитно протистоять побутовим складнощам. Однак дедалі частіше лунають нарікання на нерівномірний розподіл електроенергії, зокрема й у соцмережах, а невдоволення людей стає підґрунтям для ворожих ІПСО. Подарувати ж русні нагоду розсварити українців ми не маємо права.

 Почавши повномасштабну агресію проти України 24 лютого 2022 року,  російські загарбники відразу стали обстрілювати ракетами не тільки військові об’єкти, а й цивільні споруди, зокрема житлові будинки, лікарні, школи тощо. А з 10 жовтня свої повітряні атаки ворог став спрямовувати переважно на об’єкти енергетики, не приховуючи намірів повністю знищити економічний потенціал України.

 «Міста, села, садиби були так оздоблені й замасковані тріумфальними арками, гірляндами квітів і ошатними архітектурними декораціями, що вигляд їхній обманював, перетворюючи їх у нас на очах на чудові міста, раптово споруджені палаци тощо».

Ось як описав так звані потьомкінські села очевидець французький посол при дворі катерини ІІ, який взяв участь у поїздці цариці до південних степів Причорномор’я. Намагаючись справити найкраще враження, організатори дійства помітно переборщили, і відтоді те назвисько бутафорного розквіту стало синонімом примітивних окозамилювання і показухи.

 Реалії війни внесли в наше повсякдення чимало військових понять і термінів. Серед них — різновиди й характеристики ракет та безпілотних літальних апаратів, що їх росія застосовує проти нас. Та виявляється, українським науковцям є чим відповісти: задовго до повномасштабного вторгнення було розроблено системи, які чують ворога. Тобто без допомоги радіолокації, а лише акустичними методами можуть на відстані десятків кілометрів розпізнати ворожий дрон чи ракету, визначити її напрямок, швидкість та інші параметри й навіть знищити.

 Із початком цього року художниця, доцент, кандидат мистецтвознавства з міста Кременець на Тернопільщині Олександра Панфілова взялася за творення серії портретів про жінок золотого віку — тих, у кого помітні прожиті роки, а кожна зморшка може розповісти історію життя. І писати хотілося не з уяви, а з дійсності. В інтернеті шукали цікаві світлини майбутніх героїнь полотен. На першій картині, яку назвала «Літня жінка», зобразила пані в зеленій картатій хустці, яка з хитринкою, але впевнено дивиться в далечінь, у прийдешнє.

 Ужгородська міська рада вшанувала пам’ять тих, хто поклав життя за Вітчизну в російсько-українській війні. На замовлення ради було виготовлено серію портретів Героїв та інсталяцію «Уклонімось пам’яті загиблих Героїв». Їх встановили в найбільш людному місці обласного центру — на площі Театральній на виході з пішохідного мосту, який поєднує лівий і правий береги Ужа.

 До 1990-х років у сумському краї витинанкою як видом декоративного мистецтва ніхто з народних майстрів не займався. Траплялися поодинокі спроби, однак здебільшого це були любительські і спонтанні намагання опанувати техніку. А сюжетно-орнаментальні композиції, вирізані з паперу, завжди були складовою культури і побуту українського народу, зокрема на Сумщині. Їх активно використовували в оздобленні хат, розміщуючи на вікнах, стінах, мисниках, сволоках, печах, гармонійно поєднували з розписами та іншими видами народного мистецтва.

 У центрі первинної медико-соціальної допомоги «Центральний» у Рівному — незвичні збори трудового колективу. Експерти, які приєдналися онлайн, розкривають сутність проєкту «На шляху до безпечної, здорової та задекларованої праці в Україні», який розпочався в цьому закладі. Про що йдеться?

Однією з реакцій міжнародної спільноти на повномасштабне вторгнення росії стало створення Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, яке підтримала більшість членів Ради ООН з прав людини на початку березня. На комісію покладено розслідування порушень прав людини та гуманітарного права під час російської агресії проти нашої країни, а її доповідь слугуватиме офіційним документом ООН.

 Правду кажуть, що в житті, як на довгій ниві: важко передбачити, що готує доля. Навряд чи могла подумати в дитинстві Світлана, що їй, уродженці Тячівського району на Закарпатті, що лежить на самісінькому кордоні з Румунією, випаде жити і працювати на іншому кордоні — з російською федера­цією на Сумщині. А сталося саме так.