Напередодні Дня Незалежності до Маріуполя увійшла довжелезна колона майже із сотні вантажних автомобілів — першої партії гуманітарної допомоги від фонду Ріната Ахметова «Допоможемо». Вантаж із 2 тисяч штук індивідуальних продуктових наборів, засобів гігієни направлені до тимчасових переселенців з «гарячих» точок області. Втім, уже через день від кордону з Росією почала рухатися інша колона, що змусила забути про тиловий статус міста. На територію України увійшла колона російської бронетехніки і взяла курс на Новоазовськ та Маріуполь.
Першим підтвердженням тривожного повідомлення стали бої, коли у Новоазовському районі прикордонники та військові підрозділи сил АТО вогнем зустріли наступ агресора. Причому, як уже траплялося раніше, у напрямку Новоазовська ще й вівся обстріл з боку Росії. Протягом ранку почастішали повідомлення з різних джерел про те, що сили нерівні: мовляв, зайшли від 30 до 50 одиниць бронетехніки РФ. Деякі «дружні» ЗМІ почали тиражувати інформацію — Національна гвардія та інші частини українських військ відступають і в Маріуполь ось-ось увійдуть бойовики «ДНР». 

Народні обранці, схоже, вирішили дотриматися своєї обіцянки та ще цим складом довести до логічного завершення процес люстрації. Принаймні — напрацювати необхідні для цього законодавчі механізми. На засідання робочої групи зібрались усі фракції та майже всі представники депутатських груп, які пообіцяли, що вже на початку вересня законопроект винесуть на розгляд Верховної Ради.
Готуючи документ до другого читання, депутати, які нібито принципово змирилися з думкою про те, що очищення влади потрібне, досі не можуть домовитися із ключових питань: кого саме потрібно піддавати процедурі люстрації та хто повинен приймати остаточне рішення. За словами народного депутата Юрія Дерев’янка, його колеги таким чином просто намагаються затягнути розгляд законопроекту. 

Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...» 

Учасниками свята «Вишивана моя Україна» стали кілька тисяч гостей з різних куточків краю та місцевих жителів зі своєрідним вишиваним  дрес-кодом: сорочками, плахтами, іншими елементами національних строїв. Кожен район і місто презентували власні роботи з особливими візерунками та орнаментами, притаманними тій чи тій місцевості. 

Напередодні нашого національного свята була у справах поблизу метро «Лук’янівська» і спостерігала цікаву картину. Підлітки з відрами і пензликами в руках фарбували паркан у синьо-жовті кольори. «Наш подарунок Києву до Дня Незалежності», — пояснили хлопці. Столична молодь організувала таку акцію через соціальні мережі. Охочих долучилося до неї чимало.  

— Коли 23 роки тому Україна здобула Незалежність, моя бабуся, запекла націоналістка на прізвище Андрієвська, наполовину полька, на чверть росіянка, заплакала від щастя. Вона сказала, що щаслива дожити до цього дня. Народившись у 1914 році, переживши дві війни та голод, розмовляючи принципово українською мовою, вона чекала цієї події все своє життя.

Він народився у серпні, як і незалежна Україна. Для нього вона була понад усе. На столичному Майдані перебував упродовж трьох місяців. Батькові мовив: «Якщо ми підемо звідси, України завтра не буде». Не пішов, але навічно став воїном Небесної Сотні. Свій 20-й серпень уже зустрів у вічності. Його Україна свій 23-й день народження зустрічає у борні, але знає, що її єдність та волю бережуть справжні Герої — такі, як він, Устим Голоднюк. 

«Приходьте до нас у гості», — радо відгукнулася на телефонний дзвінок Галина Полстяна. І без жодних вагань назвала адресу. Тут, на 9-му поверсі в одній із рівненських панельок, сім’я з Лисичанська винаймає двокімнатну квартиру: Галина, її донька Тетяна та чотирирічна онучка Єлизавета. Півтори тисячі гривень плюс комунальні послуги — у стільки обходиться помешкання з меблями та усіма зручностями. З першою оплатою допомогли небайдужі рівняни.  

Минулої неділі київські барди виступали з концертом перед солдатами, які після важких боїв у зоні АТО лікуються в столичному госпіталі. Серед них була Ольга Дробот. Власне, вона — росіянка за національністю, в Санкт-Петербурзі живе мама, та й усі родичі. Однак вона зауважує, що категорично засуджує тих, хто приходить на нашу землю рятувати російськомовне населення… Від чого рятувати? — запитує. Про те, як почувають себе етнічні росіяни в Україні, говоримо з Ольгою Дробот.  

Хочу поділитися з шановною громадою читачів «Урядового кур’єра» міркуваннями про те, як потрібно вшанувати пам’ять Героїв, які поклали свої голови за волю України.
По всій Європі стоять кенотафи в пам’ять про загиблих у Першій та Другій світових війнах, меморіали на честь борців за незалежність. І тільки на теренах колишнього СРСР, які сучасна Росія позиціонує як регіони своїх «стратегічних інте  ресів», чомусь одні мертві завжди були кращі від інших.