«Якщо люди, які кричать, що Донецьк — це Росія, і палять прапори «Шахтаря» — донеччани, а не понаїхали з Росії, то я — фашист і бандерівець, пацани!» — ось так публічно висловився футболіст гірників Ярослав Ракицький на адресу непроханих гостей із сусідньої країни, які з усіх сил намагаються «захистити» донеччан від хтозна-кого. Тим часом захищатися жителям краю доводиться від зайд. І якщо досі вони вихлюпували свою ненависть, презирство і зневагу, зосереджуючись здебільшого на державній символіці тощо, то тепер влаштували в центрі міста жорстоке побоїще, в якому по-звірячому побили учасників мітингу за єдину Україну. 

Шкода, але крадіжка чи бешкет у пасажирському транспорті — явище не рідкісне. Якось, спізнившись на останній автобусний рейс, змушена була повертатися з гостей нічною електричкою. У вагоні компанія молодиків поводилася неадекватно: пиячила, злословила, чіплялася до пасажирів. Хтось викликав міліцію, і через кілька зупинок наряд зайшов у вагон. Однак сталася дивовижа: хулігани, кимсь попереджені, принишкли, а ті, хто від них потерпав, не стали скаржитися. Кількох людей, які спробували правоохоронцям розповісти, що трапилося, осмикнули інші пасажири. Мовляв, міліція їх нікуди не забере і вам доведеться з ними їхати далі.

Кажуть: нині не час для святкувань, бо в Україні чобіт чужого воїна, що з цинізмом називає себе братом-слов’янином, топчеться по кримській землі. Але більшість переконана у протилежному: обов’язок сучасників пошанувати композитора, який у співавторстві з поетом Павлом Чубинським створив пісню, котрій судилося стати символом, а відтак Державним гімном України. І саме в ці тривожні дні він звучить так потужно, заміняючи нашим співвітчизникам зброю. Отож відкладати поїздку у польські Млини на могилу Михайла Вербицького не стали: якщо хочемо, аби світ нас поважав, маємо й самі вчитися шанувати будівничих своєї держави.  

Якоюсь незвичною видалася ця королева краси серед бабусь. Ні тобі королівського гонору, ні королівської самовпевненості. Ще менше 50-річна одеситка Людмила Акімова схожа на бабусю, якою ми звикли її уявляти. Намагаючись вгадати її вік, люди рідко помиляються менш як на 5—6 років, а зовнішність Людмили разом із неповторним одеським шармом та позитивною енергетикою дали змогу їй отримати «срібло» на конкурсі краси Mrs. Grandma Universe («Бабуся Всесвіту-2014»), що відбувся на початку року в столиці Болгарії Софії. Володарка титулу «Grandma Globe-2014» («Бабуся планети») каже, що раніше на те, щоб виборювати корону, не було ні часу, ні бажання. 

Завтра в жителів Криму день референдуму, на якому вони мають висловити свою думку: вони за те, щоб півострів залишився у складі України чи «відійшов» до сусідньої Росії? І хоч цей референдум фактично незаконний, питання, куди ж насправді хоче Крим, цікавить усіх: самих кримчан, жителів України, всю світову спільноту. Звичайно ж, на стовідсотковий крен в один чи інший бік сподіватися не доводиться — різні люди, різні думки, і кожен у прагнення жити в одній чи іншій державі вкладає свій сенс. Та зазвичай у кожному волевиявленні спрацьовує елементарний принцип демократії — меншість іде за більшістю. Звичайно, якщо голосування проводять чесно, прозоро, коли люди впевнені, що без будь-яких наслідків для себе чи родин можуть висловити свою думку. 

Учора зателефонувала моя однокурсниця, яка живе в Краснодарі (та сама, яка ще тиждень тому казала: «А хіба Росія на вас нападає?»). Весь цей час, попри мої численні заперечення, вона переживала, що нам загрожує небезпека з боку фашистської хунти в Україні, яка нібито вбиває людей на вулицях, виганяє їх з власних будинків і змушує переписувати майно. «Ми (тобто Росія) прийшли дати вам волю» — приблизно таким був її основний меседж. 

Розумію, що жодна газета нині не здатна ввігнатися за телебаченням і тим більше за Інтернетом — саме там сьогодні й найгарячіші новини, і найбільше брехні, і максимум емоцій. Причому зашкалювати вони почали навіть не тоді, коли під кулями снайперів-зайд гинули наші майданівці, — найвищий емоційний пік спровокований захопленням російськими агресорами Криму. Соцмережі враз перетворилися на арену інформаційної війни, вибухнувши праведним гнівом українців і брехливим лайном росіян і водночас оголивши її сутність. 

Події останніх місяців, які ми переживаємо разом зі своєю країною, спонукають до глибоких роздумів і переосмислення багатьох звичних речей. Раптом усі дружно заговорили про наш вітчизняний інформаційний простір, і про те, що ми однозначно програємо інформаційну війну, — в зв’язку з безпрецедентною антиукраїнською пропагандистською кампанією в Росії. 

Учора парламент України ухвалив за основу й у цілому Закон «Про Національну гвардію України», внесений Головою Верховної Ради Олександром Турчиновим. За відповідний закон проголосували 262 народні депутати. Згідно з законом, Національна гвардія разом зі Збройними силами має брати участь у захисті державного кордону, припиненні терористичної діяльності. У мирний час гвардійці здійснюватимуть правоохоронні функції й захищатимуть населення у разі виникнення надзвичайних ситуацій. 

Із власної історії знаємо: задля великої мети кров проливається недаремно. Через це ми народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. І не буде. Майдан довів, що сплюндрувати найголовніше — нашу душу — вже точно не вдасться — на її захист стала Небесна Cотня. Герої завжди будуть з нами.