московська бридка пропаганда упевнено йде згубним фарватером за однойменним кораблем. Черговий крах агресивної ідеології підтвердили активні маневри росіян після чергового кремлівського божевілля з назвою «могилізація». Що маємо? Понад десятиліття надпотужна пропагандистська машина поширювала мілітаристську риторику, спекулювала подіями та пам’яттю про Другу світову війну, заохочувала брутальне «побєдобєсіє» та істерію на кшталт: «Дєдиваєвалі!», «Можемпавтаріть!» чи «На Бєрлін!». Ще скоробрехи кремля свідомо ліпили образ лютого ворога з України: «неонацисти», «фашисти», «бандеровці» і наче вишенька на торті — «загроза державності рф». 

135 років тому в Тернополі відбулася крайова етнографічна виставка, яка стала знаковою. Експозицію відвідав крон­принц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург, а висвітлював її роботу Іван Франко. Цьому Тернопільський обласний краєзнавчий музей днями присвятив виставку «Етновідлуння крізь віки», на якій ознайомлює з найцікавішими етнографічними добірками.

14 жовтня має особливе, глибинне значення для кожного українця. Здавна наші предки цього дня відзначали Покрову Пресвятої Богородиці. Свято, що було одним із найголовніших у запорозьких козаків.

Поколіннями українці боролися за свою ідентичність, за незалежність та свободу Української держави.

 13 квітня 2014 року Вадим Сухаревський, тоді ще старший лейтенант, віддав перший у російськоукраїнській війні наказ відкрити вогонь по російських бойовиках. Із 2014го для нього боротьба не припинялася ні на мить. Тепер полковник Сухаревський, який командує 59 окремою мотопіхотною бригадою ім. Якова Гандзюка, продовжує її на південному напрямку. «Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не звільнимо наші землі і не повернемо людей із гнітючого полону», — каже командир «Борсук».

 У вагоні метро пасажирів було небагато, тому я одразу звернув увагу на чоловіка у військовій формі років 40—45: він стояв біля дверей і дивився у темінь тунелю, що пробігав за вікном. Мені потрібно було виходити на наступній зупинці, але я вирішив поїхати далі, щоб поговорити із фронтовиком (за час війни з 2014 року навчився розрізняти військових із фронту від інших).

 Готуючи матеріали з підрозділів, де служать наші хоробрі захисники, я чомусь безперервно повторював, як молитву, слова щемливо-правдивої та надзвичайно зворушливої пісні Павла Зіброва «Я так хочу додому». Мене давно не брали за душу сучасні пісні, але ця… Вона відлунювала кожним словом у серці, малювала в уяві картини воєнної реальності. Не випадково заголовками першого і вже другого розворотів я обрав рядки саме з неї.

«Усі сюди! Наша Мар’яна повертається!» — у ніч із 21 на 22 вересня я гукала до рідних так, що почули й сусіди. Зібралися разом, бо поодинці несила було впоратися з емоціями. Хіба могли ми, земляки, не впізнати її! Як достойно ця молода вагітна жінка долала останні метри, що відокремлювали її від рідної землі! Нарешті вона в Україні! І не сама! Це про неї одразу ж сказав Президент Володимир Зеленський: «Насправді ми повернули не 215, а більше українців».

За цивільною спеціальністю Надія Семеніхіна економістка. Але за фахом попрацювати не встигла, бо перебувала  у відпустці для догляду за дітьми. Вийшло, що з декрету одразу пішла в армію. Рідні не підтримували такого рішення. Мама намагалася відмовити, хоч і розуміла: якщо донька щось вирішила, то так і буде. Бабуся підтримала і тепер доглядає малих, бо дітей Надія виховує сама, без батька. Сини теж пишаються мамою і обидва хочуть стати військовослужбовцями.

 «Медики — це янголиохоронці, які за будьяких обставин захищають наше життя. Під час війни люди в білих халатах — це той тил, що тримає державу.

Хто ж насправді бойові медики? Це ті люди, в яких неподалік лінії фронту, де не вщухають обстріли, тривають ще одні бої: за життя бійців, які зазнали поранення на полі бою. Фронтові лікарі тут завжди в повній бойовій готовності вдень і вночі. Робота їхня полягає в допомозі військовим на місці поранень та в мобільних госпіталях. Тут, на передовій, цих лікарів не зустрінеш у білих халатах, адже вони такі самі солдати у військовій формі: рюкзак 10 кілограмів, бронежилет, автомат, шолом і додаткова аптечка. Така  амуніція військових медиків.

До Дня захисників та захисниць України в Черкасах триває мистецький проєкт, який започаткували місцева тероборона, департамент освіти та гуманітарної політики міської ради і фотохудожник Ігор Єфімов. На його світлинах — жінки й дівчата, які служать у Збройних силах України. Офіцери та солдати, бойові медики і психологи, зв’язківці й діловоди…
Щодня в соцмережах і на сайтах тероборонівці презентують по одній світлині наших воїтельок, а у святкові дні представлять виставку 15 портретів  учасниць проєкту «У війни — жіноче обличчя».