Суботні зустрічі

  • Павло КУЩ

    Андрій ВАСИЛЕНКО: «У перерві між важкими боями мені доводилося працювати художником-оформлювачем»

    Спілкуючись із цією людиною, мимоволі ловиш себе на думці, що вперті балачки про винайдення машини часу не такі вже й безперспективні. Принаймні спогади співрозмовника нагадують подорож у часі. Адже він зустрічався з відомим живописцем початку минулого століття Ісаком Бродським, спілкувався з рідною сестрою Антона Чехова Марією Павлівною, писав великими червоними літерами на будинках із білими прапорами гасла: «До Берліна 100 кілометрів. Вперед, шахтарська гвардіє!», дарував свої роботи легендам вітчизняного кіно Петрові Олейнікову, Борисові Чиркову, В’ячеславу Тихонову, Олегові Єфремову та багатьом іншим. Тобто на життєвому шляху ветерана війни, найстарішого художника Донеччини було чимало різноманітних подій, які знайшли відображення в його картинах і спогадах. Деякими з них патріарх майстрів пензля Андрій Василенко люб’язно погодився поділитися з читачами нашої газети. 

  • Мирослав СКОРИК: «Дмитро Шостакович захопився моєю музикою, переглянувши по телевізору «Тіні забутих предків»

    Це немов за рядком Івана Драча, хоч він у поета і стосувався таїни слова, а не мелодії: «Вагітна скрипка стане породіллю»… Каприси віртуоза Ніколо Паганіні, написані саме для скрипки, із натхненної волі визначного українського композитора через кілька століть ніби продовжили свій рід у новому «багатодітному» звучанні — коли Мирослав Скорик зважився перекласти ці сольні твори неперевершеного італійця вже не для одного іншого інструмента чи кількох, а для всього симфонічного оркестру.
    Водночас пан Мирослав не забуває про генеалогічне коріння української музики, струшуючи архівний пил з її призабутих скарбів: це завдяки йому ожили на сцені зокрема львівська лютнева табулатура  ХVІ століття, опери «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксоляна» Дениса Січинського, «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка. 

  • Юрій ШУКЕВИЧ: «Гормони насолоди отримую через спорт, кохання або вдалу публічність»

    Дивлячись на Юрія Шукевича, ніколи не скажеш, що йому 63 роки. Стрункий, підтягнутий, він справляє враження успішної в усіх відношеннях людини. Так є насправді. Багато років тому Юрій Володимирович навідріз відмовився від багатьох сумнівних задоволень на кшталт цигарок і горілки. Нині він широко знаний в освітянських колах України як талановитий організатор навчального процесу, а ще відомий як активний поборник здорового способу життя, учасник багатьох престижних спортивних змагань європейського та світового рівнів.  

  • Станіслав ПРОКОПЧУК

    Микола СЯДРИСТИЙ: «Історія — це величезні перегони людських обманутих мас по історичній савані»

    …Обережно торкаюсь окуляра збільшувальної лінзи, наводжу на різкість — і переді мною випливає, наче з туману, у всій своїй красі золотистий трищогловий фрегат. Його яскраво-жовті вітрила виграють пружною силою норд-весту, а відкриті гарматні отвори ось-ось прогуркотять потужними пострілами ядер, а на грот-щоглу кинуться канатними драбинами енергійні матроси-флібустьєри. Захопленню немає меж! Не віриться, що в реальності довжина моделі цього мікроскопічного корабля, який складається з 337 деталей, — 3,5 мм, а товщина оснащення — 0,003 мм, що в 400 разів тонше за людську волосину. 

  • Остап СТУПКА: «Матимемо українське комерційне кіно — зможемо створювати й авторські картини»

    «Вистави за п’єсами Антона Чехова привертали глядацьку увагу в усі часи. З огляду на це особливо тішить, що теперішні роки не стали винятком, і на головній драматичній сцені країни вкотре з’ясовують стосунки й не віднаходять любові Треплєв, Тригорін, Аркадіна… 

    «УК» зустрівся з одним із провідних франківців, виконавцем ролі Тригоріна народним артистом України Остапом СТУПКОЮ.

  • Олександр ВЕРТІЛЬ

    Співак Сергій ЗАХАРОВ: «За кілька годин перед виступом максимально уникаю спілкування по мобільному телефону»

    Його задушевний баритон оксамитового забарвлення не сплутаєш ні з чиїм іншим. Досить почути перші акорди старовинного романсу чи естрадної пісні у виконанні легендарного Сергія Захарова, як магнетизм задушевності і теплоти одразу ж бере в полон. А ще про нього кажуть як про співака, який не підвладний часові. У свої 63 він підтягнутий, енергійний, сповнений бадьорості і оптимізму. 

    Недавній концерт у Сумах пройшов з аншлагом. А по закінченні виступу Сергій Захаров залюбки погодився на бесіду.

  • Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: «Початок вистави нічим не відрізняється від старту космічного корабля»

    Нещодавно в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відзначали потрійний ювілей: чверть століття із дня заснування самого театру, який є першим театральним ангажементом в Україні, 60-річчя художнього керівника Олексія Кужельного та 105 років самій будівлі, в якій працює театр. Про «Сузір’я» і театр загалом, професію режисера і мистецтво — наша розмова з ювіляром, народним артистом України Олексієм Кужельним.  

  • Письменник Вадим ПЕУНОВ: «Їхав шукати героїв-комсомольців, а довелося писати документальну повість «Без права на переписку»

    Старійшина донецьких письменників, якому нещодавно виповнилося 90 років, іронічно ставиться до того, що його називають ветераном вітчизняного творчого цеху. Бо, на його думку, подібне визначення більше пасує так званим весільним генералам від літератури. А він особисто себе вважає «звичайним» письменником, який продовжує активно писати і видавати свої книжки. Заперечити йому справді важко: приміром, тільки нинішнього ювілейного року виходить у світ низка його книжок. Причому серед них є і перевидання, і твори, написані нещодавно. Вадим Пеунов зізнається: ставити останню крапку в своїй творчості у нього поки що рука не піднімається.  

  • Михайло РЄЗНІКОВИЧ: «Режисер — це професія, яка змушує говорити лише неприємності»

    Наша розмова з режисером Михайлом Рєзніковичем відбулася напередодні його ювілею — 26 квітня художній керівник Театру імені Лесі Українки відзначив 75-річчя. Цими днями Михайло Юрійович відзначає ще одну солідну дату — 50-річчя творчої діяльності. Вперше прийшовши до Театру імені Лесі Українки, він ще застав легендарну епоху корифеїв: Євгенія Опалова, Юрій Лавров, Віктор Халатов… Нині він очолює театр, який декларує збереження традицій тих часів і намагається відповідати викликам сучасності.   

  • Анатолій МАТВІЙЧУК: «Для мене критерій популярності — якщо пісня пішла в народ»

    В одній з аудиторій жовтого корпусу Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де ми навчались на факультеті журналістики, стояло стареньке піаніно. За нього сідав перед парами мій однокурсник Толя Матвійчук і щось награвав. Тоді ще ніхто не знав, що з часом часто бачитимемо його на екранах телевізорів із мікрофоном у руці, але не репортерським, а концертним. І що напише він понад 500 (це на сьогодні) пісень, які виконують на професійній сцені він сам і багато його колег-артистів, що він видасть 8 авторських компакт-дисків. І що через 10 років після отримання диплома одержить ще один «диплом» — звання заслуженого артиста України, а ще через чотири стане народним. І що журналістика буде лише одним із напрямів його багатогранної діяльності.