Заслужений діяч науки і техніки Франц Бутинець відгукнувся на публікацію «Міносвіти почало ламати хребет корупції», надруковану в «УК» за 2 грудня, повідомленням про порушення в Житомирському державному технологічному університеті. Про них він писав у Державну інспекцію навчальних закладів. Звідти відповіли, що поділяють його стурбованість щодо низького рівня кандидатських дисертацій. Водночас інформували, що питання організації роботи спеціалізованих вчених рад, якості підготовки та аналізу дисертаційних робіт на предмет виявлення в них плагіату не належить до компетенції Державної інспекції навчальних закладів. Ще й нагадали, що, згідно з вимогами закону, повторного звернення, якщо є рішення по суті, не розглядають.

Але, пише Франц Бутинець, він неодноразово звертався в керівні органи, та по суті справу ніхто не вивчав.

Своє звернення професор адресував і до редакції, і до Міністерства освіти і науки. А якщо він помиляється? Зрозуміло, міністерство має дати професійну оцінку виявленим фактам. Ми ж звернімо увагу на інше. Автор запитує: «Чи є у нас межа науковості?» Додамо: «Чому в нас так багато кандидатів і докторів наук, але немає жодного Нобелівського лауреата?»

Причин, звісно, багато. Одна з найвизначальніших: держава не стимулює наукового супроводу розвитку суспільства. Якщо є відкриття (а вони є), їх не впроваджують у практику.

Натомість модним (інше слово важко підібрати) стало споживацьке ставлення до науки. Багатії й ті, що називають себе елітою, вважають за честь мати звання кандидата або доктора наук. Зверніть увагу: той, хто потрапляє у вищі ешелони влади, обов’язково виходить звідти з науковим ступенем. Що вони зробили для науки, як їхня робота вплинула на поліпшення життя суспільства — цього не обговорюють.

Тож не випадково штампування дисертацій стало вигідним бізнесом. Оголошення в метро і на вуличних стовпах, у пресі та Інтернеті пропонують купувати готові дисертації. То навіщо напружуватися? Платять і поповнюють ряди псевдонауковців.

Проблема моралі. Але люди, які купують дипломи, аморальні. Боротися з ними можна лише зміною в підході до оцінювання наукових праць. Не липу схвалювати. До цього закликає зокрема й наш дописувач. Тому, мабуть, потрібно підняти планку відповідальності керівників наукових робіт і членів вчених рад, які їх розглядають. Обов’язковою умовою має бути не кількість сторінок, посилання на використану літературу тощо, а новизна та практична корисність праці. Дисертація повинна бути продуктом, потрібним споживачеві.

Якщо ж її писати лише для того, щоб людина отримала диплом — навіщо витрачати час, кошти і вводити в оману громадськість? Франц Бутинець у листі до редакції і до міністерства освіти цитує першого заступника керівника цього відомства Інну Совсун: «Окрема тема — боротьба з плагіатом. У міністерстві вважають, що ганебну практику плагіату слід викоренити з українського академічного середовища рішучими заходами всієї освітянської громади. На практиці інколи виходить так, що на словах люди підтримують антикорупційні заходи, а коли треба виявити громадянську позицію, ховаються».

Професор Франц Бутинець не ховається. Але вважає, що міністерство на його позицію не реагує. Отут маємо зріз найголовнішої проблеми: як від декларацій перейти до конкретних справ? Як виховати в науковому середовищі імунітет до поверховості, а принциповість у відстоюванні честі університету, наукової ради зробити переконанням? Заборон і покарань для цього мало. Доки навколонаукова діяльність буде прибутковим бізнесом, а суспільство не виявлятиме попиту на науковий супровід своєї діяльності, оголошення «Продам (куплю) дисертацію» не зникнуть. На що є попит, на те буде й пропозиція. Лікувати галузь мають не лише ентузіасти. В державі має бути система, яка гарантуватиме захист від проникнення в дисертації вірусів плагіату.