Чимало батьків зазвичай переконані, що в дітей немає проблем. А те, що турбує їхніх синів і дочок, вважають смішним і несуттєвим. Тож добре, коли поруч із дитиною в ці моменти все-таки є той, хто вислухає, підтримає й порадить: інші родичі, друзі, небайдужі вчителі чи вихователі. Проте буває, що проблема криється у самій родині або у школі, і тоді розповісти про неї незнайомцеві буває легше, ніж комусь близькому. Саме тоді стане в пригоді телефон Національної дитячої «гарячої лінії» — 8 800 500 225, яка з 2013 року працює при громадській організації «Ла Страда—Україна». Оператори повідомили, що дзвінків на цей телефон завжди багато. Насамперед розповідають про стосунки з батьками, непорозуміння з однолітками чи вчителями. Тобто про типові проблеми, напевно, усіх дітей і підлітків. Але два роки тому, після анексії Криму і з початку антитерористичної операції на сході України, на «гарячій лінії» з’явилися нові абоненти із болючими й зовсім недитячими проблемами.

Недитячі проблеми

Це хлопчики й дівчатка, яким разом із батьками довелося покинути окупований Крим або східні регіони, де триває війна, й ті, кому через певні обставини довелося там залишитися. А ще сини і дочки наших героїв, які нині перебувають у зоні АТО або віддали свої життя за незалежність України. Що болить цим дітям, про що зазвичай розповідають, якої поради чи допомоги просять, розповіла «Урядовому кур’єру» координатор Національної дитячої «гарячої лінії» громадської організації «Ла Страда—Україна» Альона Кривуляк.

— Протягом 2015 року ми отримали найбільшу кількість звернень до наших фахівців від дітей та підлітків з усієї України — понад 38 тисяч дзвінків, за кожним з яких — невирішені проблеми, сум, біль та бажання, щоб вислухали, зрозуміли й допомогли. Вже за перший квартал 2016 року маємо понад 16 тисяч звернень. Серед абонентів чимало тих, кому болить ця війна, — розповідає пані Альона.

Цим дітям потрібні підтримка й допомога. Фото з соціальної мережі Фейсбук

Вимушені переселенці

Щодо дітей-вимушених переселенців, то, за її словами, телефонують по допомогу ті, хто переїхав як з Криму, так і зі сходу. Проте від переміщених з Криму дзвінків мало, буквально одиниці. І все-таки Альоні Кривуляк запам’яталося звернення, щоправда, не від дитини, а від мами, щодо її дітей, яке навіть взяли під юридичний супровід. Телефонувала мати трьох дітей (двох хлопчиків 9 та 10 років і дівчинки 14 років), яка не схотіла жити на окупованій Росією території і переїхала з Криму до України. Сподівалася, що чоловік і діти до неї приєднаються. Але батько проти і силоміць утримує дітей, які дуже сумують за мамою. Він навіть заборонив їм спілкуватися. Мати звернулася, щоб дітей віддали їй. Юристи організації взялися допомогти, але судова система Криму не поспішає йти назустріч, адже не бажає, щоб діти переїхали на підконтрольну українській владі територію. Судова справа триває. Фахівці «Ла Стради» сподіваються, що вдасться з’єднати матір і дітей, які дуже сумують одне за одним.

Звертаються і внутрішньо переміщені діти зі сходу. У 90% випадків проблеми стосуються булінгу (цькування дитини однолітками). Часто телефонують учні середніх класів (10—12 років), які починали ходити до школи ще вдома, мали своє коло спілкування, проте життя повернулося так, що довелося все полишити. І звикати до нової школи та шукати друзів часом непросто. Особливо коли місцеві діти не дуже хочуть йти їм назустріч. На жаль, чимало випадків, коли місцеві підлітки відверто цькують приїжджих, обзивають, дражнять. Можливо, навчені нетолерантними батьками, закидають прибулим: «Аби ви не кликали Росію, не було б війни, не гинули б наші солдати…» Тож інколи патріотизм набуває спотворених форм, і діти не розуміють, що їхні однолітки ні в чому не винні. Вчителі мають звертати на це увагу. Але, за словами пані Альони, буває і навпаки. Телефонують вчителі або батьки місцевих дітей і розповідають, що переміщені діти, які влилися у клас, самі стають агресорами. І це також проблема.

А ще хлопці й дівчата — вимушені переселенці дуже сумують за рідними, які залишилися вдома. Буває, що діти переїжджають з бабусею-дідусем або й взагалі без близьких до далекої рідні. І не так часто, як хотілося б, можуть поспілкуватися навіть телефоном з тими, хто залишився на окупованих територіях. Малі розповідають, як мріють обійняти тата й поцілувати маму. А ще вони дуже переживають, щоб із близькими не сталося нічого поганого через воєнні дії. З цими дітьми спілкуються психологи, юристи, соціальні працівники, які уважно вислуховують і надають конкретні поради, а за потреби і юридичну допомогу.

Але бувають випадки, коли самої телефонної консультації недостатньо. Альона Кривуляк пригадала, як на «гарячу лінію» зателефонувала дівчинка 13 років, яка переїхала до столиці з Луганська разом із бабусею. Але спокійного життя не вийшло, адже бабуся знущалася над онукою — била, принижувала тощо. Дівчині запропонували самостійно звернутися до місцевої служби у справах дітей, але вона боялася. І тільки після того, як бабуся вигнала її з дому, дівчинка наважилася звернутися по допомогу. Тоді консультанти звернулися до центру соціально-психологічної реабілітації, дівчина дозволила надати свою адресу, де вона й перебувала певний час.

Зміни правового поля

Телефонують і діти з тимчасово окупованих територій. Пані Альона розповіла, що було кілька дзвінків від дітей з Криму, які вже зверталися й отримали допомогу ще тоді, коли півострів перебував у правовому полі України. І телефонують знову, адже через вік не завжди розуміють зміни, що відбулися. Тож якщо потрібна консультація психолога (нерозділене кохання, сварки з друзями, непорозуміння з вчителями), діти їх отримують, незважаючи на політичну ситуацію. Але якщо потрібна конкретна допомога зі зверненням до владних структур, доводиться пояснювати, що поки що надати її неможливо.

Хлопці й дівчата зі сходу розповідають зазвичай про те, що їхні рідні, друзі, однокласники, сусіди переїхали на територію, підконтрольну українській владі, і як вони за ними сумують та бояться, що, можливо, вже не побачаться. Але проблеми там не тільки емоційні.

Фахівець пригадала дзвінок від бабусі 11-річного хлопчика з Донецька. Жила вона окремо від онука, батьки якого пиячили, а з похмілля зривалися на дитині. Оператори в цій ситуації вчинили так, якби телефонували з мирних територій: повідомили в місцеву службу у справах дітей. І за національними законами відповідні фахівці мали б перевірити сигнал та надати відповідь протягом місяця. За словами пані Альони, національні служби реагують зазвичай миттєво: максимум на другий-третій день повідомляють, підтвердилася інформація чи ні. І якщо підтвердилася, яких заходів вжито, як допомогли дитині. Але донецька служба у справах дітей це звернення просто проігнорувала. Минуло вже три місяці, проте відповіді так і не надійшло. Дитину, звісно, шкода, але якось вплинути з Києва на батьків, які живуть на тимчасово окупованій території, на жаль, неможливо. Фахівці «гарячої лінії» продовжують спілкуватися телефоном з бабусею та хлопчиком. Вихід, який порадили, — аби жінка хоча б на певний час забирала малого до себе. Можливо, з часом їй вдасться взяти його під офіційну опіку.

Із самої зони АТО дзвінків немає, адже там зазвичай просто немає зв’язку. Проте фахівець зазначила, що останнім часом побільшало дзвінків з визволеного Слов’янська. Туди вже повернулося чимало родин. І хлопці та дівчата телефонують, аби поділитися радістю — вони знову вдома. Звісно, деякі родини втратили свої будинки, інше майно. І все ж місто поступово звикає до мирного життя, батьки намагаються налагодити побут, а діти щасливі просто від того, що можуть гуляти вулицями рідного міста.

Як вгамувати біль втрати

Є звернення від дітей, які перебувають на мирних територіях, і втратили рідних у АТО. Пані Альона згадала недавній дзвінок від дев’ятирічного хлопчика з Івано-Франківщини, тато якого загинув, захищаючи Батьківщину. До того батько протягом майже півроку не був удома, лише зрідка телефонував. Аж ось мамі зателефонували з підрозділу, де він служив, і сказали, що її чоловік загинув. Жінка сприйняла це важко: замкнулася в собі, майже не приділяла уваги синові. Тож виходило, що, з одного боку, він знав, що більше ніколи не зможе обійняти тата, а з другого — мама його уникала, залишивши сам на сам з болем втрати. Хлопчик дуже переживав за маму: розповідав психологові, що вона плаче і вдень і вночі, але не знав, як її втішити, розрадити. Психолог розмовляв із хлопчиком, казав, що маму слід підтримати. А ще просив за нагоди розповісти їй, що є така служба, куди, можливо, вона могла б зателефонувати сама. І син її вмовив. Консультація тривала довго і складно. Та врешті психологу вдалося пробитися до жінки, донести, що поруч є син, якому не менш боляче і якому потрібна мама. Що хлопчик — це її гордість, згадка про чоловіка. Спілкування з родиною продовжується й нині. Стосунки налагоджуються, рідні люди підтримують одне одного, і вдячні фахівцям «гарячої лінії» за вчасну допомогу.

За словами Альони Кривуляк, з минулого року спостерігається ще одна болюча проблема — сплеск домашнього насильства в родинах демобілізованих військових, які не завжди вписуються у мирне життя. Наприклад дитина розповідає, що тато повернувся живий і цілий, і це велике щастя. Проте, переживши стрес на війні й відмовившись від допомоги психолога, він почав зловживати спиртним. І таких дзвінків чимало. Колишні герої тижнями, а то й місяцями можуть перебувати в алкогольному дурмані. І всі емоції, негатив і стрес виплескують на дружину, дітей, стареньких батьків. Психологи активно працюють з такими дітьми і дуже просять, аби з ними зв’язалися дорослі. Нехай не сам тато, це може бути мама або бабуся. І матері телефонують. Зазвичай вони розповідають, що до війни їхні чоловіки були спокійними і турботливими, а повертаються похмурими, знервованими та злими. Пиячать та б’ють, принижують, ображають. І мабуть, самі розуміють, що чинять погано, але не можуть зупинитися.

Тоді, за словами пані Альони, не завадить, щоб жінці з дитиною було куди переїхати на деякий час — до родичів, друзів, а якщо таких немає — у притулки до жертв насилля. Розв’язка буває різною, трапляється, доходить і до розлучення. Але коли чоловіки все-таки дослухаються до рідних і визнають, що їм потрібна допомога, телефонують самі. Таких дзвінків небагато, приблизно 5-7 на місяць. Проте, за словами пані Альони, це теж відчутне досягнення. Адже сильному, опаленому війною чоловікові нелегко визнати, що він перетворився на тирана. Це можна виправити, але потрібне розуміння і бажання прийняти допомогу.

Альона Кривуляк також наголосила, що ще два роки тому, відповідаючи на дзвінки «гарячої лінії», психологи-консультанти навіть не думали, що доведеться працювати з дітьми й родинами, душі яких спустошила війна. Проте завдяки міжнародним організаціям-партнерам знайшлися фахівці, що навчили, як вчиняти в таких ситуаціях. І нові люди, які влаштовуються на роботу до кол-центру, перед тим як вперше підняти слухавку та допомогти дитині, проходять школу консультантів, щоб стати висококваліфікованими фахівцями і надавати вчасну та дієву допомогу.