...Коли я здобував вищу освіту, ніколи і нікому не давав хабарів. Не давав їх і жоден із моїх знайомих. І знайомі моїх знайомих не переказували, що їхні знайомі платили за хорошу оцінку на іспиті. Як водиться, були у нас улюблені викладачі й менш улюблені, але ніхто з них не відзначився тим, що вимагав-просив-натякав на матеріальну вдячність за поблажливість. Це було на початку 1990-х, навіть на межі з 1980-ми.
Тож у ті карколомні часи студенти протестували проти мовної політики, обов’язкової військової кафедри чи 6-ї статті Конституції, — але не пригадую, щоб на вістрі протесту був декан-самодур чи хабарник. Такого персонажа в ті часи або зовсім не існувало, або він був рідкісним і невиразним.
«Платять усі!»
Нині ж у суперечках про переваги й вади болонської системи та зовнішнього незалежного оцінювання нерідко випускаємо з уваги, що за часи Незалежності сформувалося вже не одне покоління, для котрого купівля іспиту чи заліку — цілком природне явище. Ледь не еталон справедливості — ситуація, коли «той, хто вчиться, складає сам, хто не вчиться — платить». Справжнє обурення викликав лише підхід «Платять усі!»
Я завжди був переконаний, що по-справжньому повноцінна сучасна держава має забезпечувати безплатну освіту своїх громадян. І річ навіть не у вічно актуальній соціалці. Просто система, де добір майбутніх фахівців ведуть виключно на підставі їхніх здібностей та працьовитості, забезпечує найвищу якість інтелектуальної еліти. У вічно молодій і незаможній Україні якось стихійно склалася така собі компромісна система.
Якось, порівнявши кількість українських випускників і кількість ліцензованих місць в усіх наших вишах, помітив, що у нас вимальовується ледь не поголовне охоплення вищою освітою. Запроваджене кілька років тому ЗНО дало змогу навіть за вельми скромних шкільних успіхів усерйоз розраховувати навіть на бюджетне навчання за якоюсь не надто популярною спеціальністю. За наявності у батьків грошей місія «вступ» стала нездійсненною хіба вже для закінчених ледарів та тупаків.
Загалом виходило на те, що старанні діти могли здобути освіту безплатно і навіть зі стипендією, зокрема за рахунок тих, хто за батьківські гроші мав своєрідний п’ятирічний інтертеймент з бонусом у вигляді, по суті, липового диплома. Такий варіант, не напружуючи дитину, крім офіційної платні, вимагає від батьківського гаманця і регулярних екзаменаційних виплат. Вони, у свою чергу, затуляють іншу дірку в посудині української освіти — жалюгідні заробітки у вишівських викладачів. Те, що професор — шанована і заможна людина, реальність радянського минулого або західного сьогодення, але ніяк не нинішньої України.
Чи означає це, що викладач має право — бодай моральне, про юридичне не може і йтися — брати хабарі, хай навіть і лише від тих, хто не хоче і не може вчитися, а має грошовитих батьків? Певен, що ні. І річ навіть не в тім, що такий підхід вихлюпує на ринок праці велику кількість дипломованих невігласів. Коли припустити, що в країні існує ринок, то він таку публіку автоматично виштовхне з професії (особливо підкреслюю: за умови, що паралельно з платниками екзаменів отримують реальні знання справді старанні студенти, які легко переможуть майновитих ледарів у конкурентній боротьбі).
Якщо ж у країні діє не ринкова, а кланово-кумівська система, де всі гарні робочі місця зарані розписано по дітях, онуках, коханках та любих друзях, то питання освіти фактично втрачає сенс. Дев’ять класів, аби міг розписатися у зарплатній відомості, — та й годі.
Тому говорити про очищення освіти, гадаю, можна лише в контексті загального видужання суспільства. Однією з ознак його здоров’я мають стати чіткі зв’язки між здібностями, знаннями, працьовитістю молодого фахівця та його кар’єрою. Але про яке одужання може йтися, коли ще зі студентської лави майбутньому національному інтелігентові прищеплюють як норму хабарі, підтасовування і корупцію?
Студенти як контролери
Гідна зарплата (усвідомлюю, що легше сказати, ніж виконати) для викладачів і ретельний контроль за ними на предмет нелегітимних винагород — здається, іншого рецепту і бути не може. Ось лише дуже не хотів би, щоб до цього контролю масово залучали студентів. Так, можу зрозуміти порив студентів журфаку Одеського національного університету, котрі пішли скаржитися проректорові на свого декана та його зловживання. Бажання жити, вчитися і працювати у чистих і чесних умовах цілком похвальне і законне. Не давати хабарів і не бачити свого декана п’яним (такі звинувачення теж озвучила ініціативна група) — це нормально.
А ось обурення з приводу примусу «купувати папір для факультету, книжки, стенди» видалося мені трішки дріб’язковим. Певен, його б і не виникло, якби виш належно забезпечували усім необхідним. По совісті, за це можна було б спитати лише коли б було доведено, що зібрані ресурси використовували не за призначенням. Це мала б з’ясувати ректорська перевірка. Хоч навряд чи є в ній якийсь сенс, з огляду на те, що декан Олександр Олександров, не чекаючи її висновків, звільнився з посади.
Не знаю, що сказати про закид його дружині, теж викладачці факультету, що вона добровільно-примусово спонукала студентів купувати корм для бездомних тваринок в притулку «Ковчег». Якщо, звісно, вона не забирала у студентів останнє і ті непритомніли від голоду. Хоч у жодному разі навіть і до добрих справ примушувати не можна — ми ж у вільній країні живемо.
Не хотілося, розглядаючи цю ситуацію, зав’язнути в дрібних окремих випадках. Навіть обурені поведінкою декана визнають, що їхні погляди поділяють не всі однокурсники. Відповідні записи можна було побачити на Фейсбуці, зокрема і від людей, яких знаю особисто, і тому можу бути впевненим, що це не продеканівський бот.
Кількість і важкість гріхів тут мали б визначити відповідні галузеві перевірки, а в разі потреби — правоохоронці. Правду кажучи, хотів би, щоб вони займалися цим від початку і до кінця. Оберігаючи нашу молодь, зокрема і від такого явища, як донос. Ця проблема існує вже, либонь, кілька сторіч. Негідника і злодія слід карати, — визнає масова свідомість, та до донощиків люди зазвичай теж шани не мають. Надто це тонка справа — донос. Дуже важко не переступити межу між прагненням справедливості й мстивістю, заздрістю, корисливістю. Тож чесно було б якомога далі тримати нашу молодь від цієї слизької межі.
Те, що в нас нині на всі боки кривий суспільний устрій і відповідно підлаштована під нього система освіти — це «косяк» нашого покоління, можливо, ще й попереднього. І справою честі було б за змогою вирівняти його, не вербуючи молоді в лави новітніх павликів морозових.
Своєму журфаку я вдячний не тільки за те, що ніколи й нікому не платив за іспити, а й за те, що в ім’я цього привілею мені не доводилося відстежувати необережні висловлювання своїх викладачів, брати на олівець їхні промахи чи слабкості, складати скарги із сакраментальним підписом «група товаришів».
Ми в Google+