ПОСТАТЬ

Побачила світ книжка про родовід українського літератора, археолога, філософа  і  розвідника Віктора Петрова (Домонтовича)

Постать Віктора Платоновича Петрова, народженого 10 жовтня (за старим стилем) 1894 року в родині священика в Катеринославі (нині — Дніпропетровськ), напевно, одна з найцікавіших серед української радянської інтелектуальної еліти першої половини ХХ сторіччя. Тож не дивно, що книжка Миколи Чабана «З роду Петрових» привертає особливу увагу читачів. Адже вона стосується «особистості загадкової, якщо не авантюрної, в котрій сполучалися таланти літератора, філософа, розвідника, археолога», — так написала у передмові до видання професор Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара доктор історичних наук Ірина Ковальова, яка була з ним особисто знайома. Біографія Віктора Петрова має багато білих плям, його досьє в спецслужбах досі засекречене. А те, що нині відомо про нього, породжує нові й нові запитання.

Роман на все життя

Дитинство Віктора Петрова до 8 років пройшло в Катеринославі. Потім родина переїхала до Одеси, де його батько, кандидат богослов’я Платон Петров, дістає місце законовчителя в реальному училищі. Хлопець закінчив гімназію, а в 1918 році — історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира в Києві. Пізніше Віктор Платонович працює в Етнографічній комісії Української академії наук, потім директором Інституту українського фольклору АН УРСР. 

У 1920-ті роки Петров приятелює з українськими письменниками-неокласиками, більшість з яких не уникли сталінських репресій. Під псевдонімом Віктор Домонтович Петров пише романи «Дівчина з ведмедиком», «Без ∂рунту», «Доктор Серафікус», а під прізвищем Віктор Бер — філософські та літературознавчі дослідження. Як і Валер’яна Підмогильного, його називають засновником жанру українського інтелектуального роману. Також Віктор Петров започаткував жанр романізованої біографії, видавши романи «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша». Крім того, 1930 року Віктор Петров отримав докторський ступінь за наукове дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість».

1922 року на запрошення свого друга Миколи Зерова науковець їде викладати у село Баришівку під Києвом. Там молодий чоловік знайомиться з дружиною Зерова Софією, яка стане його великим коханням на все життя. За однією з версій, саме щоб врятувати від сталінських репресій кохану і друга, Віктор Петров у 1930 році почав співпрацювати з НКВС. Але 1935 року Зерова таки заарештовують і в 1937-му розстрілюють як «ворога народу». Цей факт надав підстави для версії непривабливої: мовляв, Петров здав друга, щоб бути з його дружиною. 

На противагу цьому можна зазначити: Софія Зерова і Віктор Петров побралися лише 1957 року. І, можливо, секретному співробітнику НКВС таки вдавалося п’ять років рятувати друга, а потім захистити Зерова він уже не зміг. Як і своїх родичів, православних священиків, долі яких і дослідив Микола Чабан. У книжці він навів, за словами Ірини Ковальової, «сумний мартиролог арештів, заслань та смерті багатьох представників роду Петрових та їхніх друзів».

Микола Петров — семінарист. Фото з архіву Миколи Чабана

Шпигун  чи герой-розвідник?

Під час війни Віктор Петров опинився в окупованому фашистами Харкові, де видавав літературний журнал «Український засів». А в 1944—1945 роках — співробітник Українського наукового інституту в Берліні. За деякими свідченнями, там він ходив у мундирі німецького офіцера.

До 1949 року професор Петров у Мюнхені викладає етнографію в Українському вільному університеті, редагує літературно-мистецький журнал «Арка», читає в Богословській академії патрологію. І навіть пише відверто антирадянське: «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». 18 квітня 1949 року Петров з Німеччини загадково зник і лише через кілька років з’явився в Москві. Це найбільш утаємничений період у житті розвідника. У Київ професору Петрову дозволили перебратися лише 1956-го. А до того з Москви летіли скупі на емоції листи коханій Софії. З’єднали свої долі вони після 35 років знайомства, на сьомому десятку життя…

У Києві Віктор Петров улаштувався в Інститут археології. Оскільки документи у воєнні роки були втрачені, йому довелося знову захищати докторську дисертацію. Помер Віктор Платонович у 1969 році. Похований з військовими почестями на Лук’янівському цвинтарі в Києві. Софія Федорівна Зерова пережила чоловіка на 16 років, померла 1985-го в 95-річному віці. У Київському архіві зберігаються понад 300 листів Віктора Петрова до Софії Зерової за 1943 — 1956 роки.

Тут минало дитинство Віктора Петрова. Фото автора

Нащадки про геніального родича не знали

Твори Віктора Петрова-Домонтовича до недавнього часу видавалися тільки за кордоном. У Радянському Союзі — лише кілька монографій, наукових праць. І тільки наприкінці 90-х років минулого століття побачили світ книжки письменника Віктора Домонтовича й активно видаються останніми роками. Інтерес до особистості «доктора Парадокса» (як називали професора сучасники) зростає. Творчість Віктора Петрова досліджують і в Україні, і за кордоном.

«І я поклав свою цеглину у ці дослідження, — каже Микола Чабан, який з 2006 року працював над книжкою «З роду Петрових», у тому числі в архівах міст України та Санкт-Петербурга. — Дякую за видання цих матеріалів Києво-Могилянській академії і особисто В’ячеславу Брюховецькому».

Книжка «З роду Петрових» вийшла у київському видавництві НаУКМА накладом у 200 примірників. Автор дослідив досі невідомі сторінки з біографії нашого  земляка, що стосуються Катеринослава. У губернському місті пройшло дитинство Віктора Петрова, потім він часто приїжджав на батьківщину до дідуся псаломника Мефодія Петрова. Рідному місту письменник  присвятив роман «Без ∂рунту». 

Дніпропетровський краєзнавець знайшов документи і свідчення про родичів Віктора Петрова, які жили з XVIII по XX століття. У родинах Петрових панували любов до слова, атмосфера доброзичливості і допомоги ближньому. «Дід письменника Мефодій Петров був пристрасний книголюб і часто вголос коментував прочитане. Розмовляв лише українською мовою, — наводить Микола Чабан спогади одного з родичів. 

Микола Чабан розшукав й інших нащадків професора Петрова, які нині живуть на Дніпропетровщині, в Запоріжжі та Києві. Цікаво, що вони нічого не знали про свого легендарного родича, поки про нього не розповів дніпропетровський дослідник. Серед представників роду Петрових — учителі, інженери, геологи, капітан криголама і письменниця-фантаст.

Пошуки краєзнавця привели й до будинку, який побудував дідусь Віктора Платоновича і де майбутній письменник провів свої дитячі роки. Розташований він на вул. Жуковського в Дніпропетровську. На жаль, у занедбаному стані. Менш ніж за два роки — 120-річчя з дня народження Віктора Петрова-Домонтовича. Пам’ятна дошка на честь видатного вченого і культурного діяча була б доречною до цієї дати на відреставрованому домі його дитинства.

ДОСЬЄ «УК»

Микола ЧАБАН. Народився 1958 року у Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет. Працював у газетах Дніпродзержинська і Дніпропетровська. Нині — редактор з питань культури дніпропетровської обласної газети «Зоря». Автор бібліографічного словника «Діячі Січеславської «Просвіти», за який був нагороджений премією НСПУ ім. В. Підмогильного, історичних нарисів, книжок про діячів українського національного відродження, співавтор книги «33-й: голод» та інших.