Запроваджений із 2013 року за часів правління Януковича податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (так він офіційно іменується), подавали як оброк виключно для багатих громадян України. Стверджували, що оподаткування віл і пентгаузів обмежить апетити вітчизняних скоробагатьків до розкоші, а сплачені ними кошти істотно поповнять місцеві бюджети, до яких спрямовують податок на нерухомість.

Від крайнощів до крайнощів

Спочатку оподаткуванню підлягала справді розкішна житлова нерухомість — квартири і будинки понад 120 кв. м і 500 кв. м відповідно. Однак податок нараховували не на загальну, а виключно на житлову площу, що фактично убезпечувало багатіїв від оподаткування. Адже гігантські солярії, більярдні, ванно-масажні кімнати, кухні і комірчини на цілком законних підставах виводилися з-під оподаткування.

Зате начебто абсолютно справедлива норма закону, що за наявності в одного власника кількох об’єктів оподаткування (двох і більше квартир чи будинків або одночасно квартири і будинку) перетворила на багатіїв власників навіть невеликих за розмірами міських квартир і успадкованих від батьків сільських хат-розвалюх.

Коли стало очевидним, що нововведення цілком безпечне для справжніх багатіїв, однак це ще одне фінансове ярмо на шию пересічних українців, чиновники змушені були запровадити зміни. Об’єктом оподаткування стали квартири площею понад 60 кв. м і будинки понад 120 кв. м. У разі володіння кількома однаковими видами нерухомості їхні розміри додають і оподатковують лише понаднормативну площу. Для власників різних типів нерухомості (квартира і будинок) межею оподаткування стали 180 кв. м.

Змінили суттєвий нюанс, видаючи його за торжество соціальної справедливості: мовляв, щоб багатії не уникали оподаткування соляріїв, кухонь-їдалень тощо, житлову площу замінили загальною. В ейфорії, що «народ почули», не звернули уваги, що одним розчерком пера перетворили на багатіїв власників збудованих за радянських часів трикімнатних квартир, які за розміром зазвичай на 2—3 метри перевищують ліміт на розкіш.

Солодкою пігулкою, яка певний час перебивала гіркоту від несправедливості «податку на багатих», залишалася норма закону, що дозволяла місцевим органам влади збільшувати оподатковувану межу загальної площі житла. У Луцьку, де розмір 40% квартир перевищує 60 кв. м, міська влада ухвалила рішення, що податок на нерухомість сплачують із площ понад 70 кв. м. Аналогічно вчинили в Тернополі, а в заможніших Львові й Дніпропетровську проголосували за 80 і 85 кв. м відповідно.

Однак нині цю можливість відновлення соціальної справедливості вже ліквідовано. Для всіх чинні єдині нормативи: 60 кв. м для квартири/квартир, 120 — для будинку/будинків і 180 — для власників квартири і будинку. І немає жодного значення, чи у помешканні живе лише двоє людей, чи кілька поколінь родини, на кожного члена якої в підсумку припадає загальна площа, в рази менша за норму для в’язнів тюрми.

До речі, в сучасних будинках, збудованих за державною програмою «Доступне житло», загальна площа типової трикімнатної квартири становить 70 кв. м. Отож тут ідеться вже не про два, а цілих 10 кв. м розкоші, за яку доводиться платити людям, що навіть за офіційним визначенням небагаті, бо держава допомогла цій категорії громадян як соціально вразливій із придбанням житла.

Людей оподаткували, бюджету не збагатили

Після запровадження податку на житлову нерухомість численні експерти розповідали, що у Канаді він забезпечує 38% надходжень місцевих бюджетів, у Франції — 33%, у США — 30%. Отож не гріх поцікавитися, наскільки збагатилася від нього Україна.

На Житомирщині торік фізичні особи сплатили 24,4 мільйона гривень податку на нерухоме майно, відмінне від земельних ділянок, що у 2,2 раза більше, ніж у 2017 році. Цього року розіслано податкових повідомлень на суму майже 48 мільйонів гривень, що вдвічі більше, ніж було у 2018 році.

На перший погляд, можна лише порадіти десяткам мільйонів гривень, що поповнили скарбницю, і стабільним дворазовим обсягам приросту надходжень.

Насправді у 2016 році частка податку на житлову нерухомість становила 0,19 у доходах загального фонду місцевих бюджетів, у 2017 році вона зросла до 0,29%, а торік сягнула аж 0,4%!

Уже згадувані експерти звично пояснюють малі обсяги надходжень податку тим, що нема юридичної бази для оподаткування, бо, мовляв, податківці мають право виписати рахунок на сплату податку тільки на основі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що почав формуватися 2013 року. Фактично у ньому є лише квартири і будинки, введені в експлуатацію з цієї дати, і ті, з якими за цей період проводили юридичні дії: продаж, успадкування тощо.

Отож експерти одностайно стверджують, що найбільше проблем на селі, де більшість житла збудовано ще до 2013 року і в реєстрі його немає. Насправді на Житомирщині частка податку на житлову нерухомість у загальних доходах великих міст і населених пунктів у сільських районах кардинально не відрізняється.

У п’ятьох містах обласного значення, де приблизно 40% населення області, збирають 48% загального обсягу податку на житло. Натомість решта 60% жителів краю забезпечують 52% надходжень, що свідчить: хоч різниця з обліком житлової нерухомості у великих містах і на селі є, але вона не настільки велика, як про це твердять. Загалом вона однаково погана, що в нинішній ситуації лише на користь людям, бо рятує від масової сплати податку на розкіш за 2—10 квадратних метрів понаднормативної площі житла.

Із податкової гармати — по горобцях

Розповідаючи про манну небесну для місцевих бюджетів, якою є оподаткування житла у США, Канаді, Західній Європі, не згадують, що у багатьох країнах Європейського Союзу від цього податку відмовилися, аргументуючи це занадто великими видатками на його адміністрування (інколи до третини зібраних сум).

В Україні над цим чомусь не замислюються, хоч торік у п’яти районах Житомирщини загальні надходження податку на житло не перевищили мізерної суми 100 тисяч грн. На всю область лише три райони-мільйонери. Рекордсменом став Коростишівський, де більшість місцевих підприємців добре заробляють на каменеобробці, а близькість до столиці й вигідне розташування вздовж траси Київ — Чоп вабить сюди заможних забудовників. Завдяки цьому тут зібрали 2 мільйони гривень податку на житлову нерухомість. Це другий результат після Житомира. Це забезпечило Коростишівщині найвищу в області частку в доходах загального фонду місцевих бюджетів — 1,6%.

На другому місці серед районів області приміський Житомирський з його царською новою забудовою і суто поліський Овруцький, де після розформування військових частин у райцентрі вивільнені квартири масово продавали і перепродавали. Однак навіть тут 1,1 мільйона гривень податку на житло становлять лише 0,64% у надходженнях загального фонду місцевих бюджетів.

Чи варто заради таких мізерних сум відволікати податківців на адміністрування податку на житлову нерухомість, середньостатистичне податкове повідомлення на сплату якого цього року в області на рівні 1 020,93 гривні? Доречно нагадати, що в 2012 році, коли національна валюта була значно вагомішою, Мінфін офіційним наказом затвердив межу 340 гривень, до якої недоцільно витрачати час і кошти на стягнення податкового боргу.

Найстрашніше, що чинні нині норми перетворюють на злісних порушників закону величезну кількість жителів аналогічних Житомиру міст, де трикімнатні квартири старої забудови на два метри більші за неоподатковувану норму. За один метр такої розкоші цього року в обласному центрі потрібно сплатити 20,86 гривні. Це лише головний біль для громадян і податківців, яких після внесення до державного реєстру всієї наявної житлової нерухомості загрожує затопити дев’ятий вал податкових повідомлень на стягнення 40 гривень із заможних житомирців, на кожного з яких нині припадає в середньому по 7,5 кв. м житлової площі. А у Франції, яку нам ставлять за приклад, на кожного припадає по 40 кв. м житла, утримання якого, на відміну від України, не становить непосильного тягаря для громадян з наявним рівнем зарплат і витрат на житлового-комунальні послуги.