75 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА СТАНКОВИЧА

БІЛЬ. У 1978 році у «Гранд Опера» в Парижі планували 25 виступів хору ім. Григорія Верьовки. Замість звичного концерту хористи і танцюристи мали презентувати фольк-оперу «Цвіт папороті» композитора Євгена Станковича. Однак після генеральної репетиції, що відбулась у Київському палаці «Україна», твір заборонили як націоналістичний.

На відміну від звичної шароварщини в національному стилі, фольклорні твори Євгена Станковича дихають величчю мистецтва України 

155 РОКІВ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА 1000-ЛІТТЮ РОСІЇ

Монумент великодержавного цинізму

ПОГЛЯД. Чи не головною причиною, що спонукала з величезною помпою відкрити у провінційному Новгороді пам’ятник 1000-літтю Росії й провести, як сказали б нині, масштабну патріотичну піар-акцію, стала ганебна поразка у Кримській війні. До речі, з гордістю розповідаючи про героїзм захисників города рускай слави Севастополя, зазвичай не згадують, через що всі західноєвропейські держави ополчились проти «миролюбної» Російської імперії.Марфа Посадниця біля розбитого вічового дзвона Новгородської республіки — символ сутності великодержавної політики Росії

Микола І, пам’ятний українцям насамперед через безстрокове заслання Шевченка в солдати, вирішив, що він пуп землі. Прозваний жандармом Європи, самодержець силою російської армії придушив весну народів 1848—1849 років у сусідній Австро-Угорщині й у підконтрольних Туреччині Придунайських князівствах Молдові й Валахії.

Одурманений власними успіхами, цар вважав, що революційна Франція занурилася у внутрішні проблеми, а Великобританія сама візьме участь у розподілі майна «хворої людини», як назвав Микола І Туреччину в розмові з англійським послом. Однак повторний вступ російської армії у Придунайські князівства, де населення зустріло вчорашніх карателів не як визволителів, а як окупантів, об’єднав Європу.

Відмова Росії припинити агресію стала причиною Кримської війни, поразка у якій спонукала шукати підстави для об’єднавчої гордості у фактично чужому славному минулому.

Формальна підстава для відкриття пам’ятника 1000-літтю Росії — літописна згадка про запрошення на княжіння у вересні 862 року племенами словенів, кривичів, чуді й весі варягів Рюриковичів, які поступово захопили всю Русь. Вона, як засвідчує навіть назва, аж ніяк не синонім Росії, якою лише за Петра І стали офіційно іменувати Московщину. І не слов’янська за етнічним складом. Лише більш-менш слов’янськомовною була колись далека окраїна населеної русичами (відчуйте різницю від росіян) Київської Русі.

До речі, перша літописна згадка про Руську землю, як названо князівство Аскольда, припадає на 852 рік. Вона має, на відміну від подій на угро-фінських землях чуді й весі, прямий стосунок до Києва і прилеглих слов’янських територій. Однак придворні історики вирішили, що 1000-ліття звучить краще, ніж 1010-ліття, а Новгород ближче до Петербурга і сердець росіян, ніж мать городов рускіх в Україні.

І ніхто не переймався, що спорудження в Новгороді монумента на пам’ять про подію, яка прямо не стосується Московії-Росії, — не лише ігнорування історичної правди, а й відвертий цинізм. Не гріх нагадати, що саме цілеспрямоване розорення Великого Новгорода з його вічовою формою правління московськими сусідами стало причиною спочатку занепаду міста-республіки, а за Івана Грозного — фізичного винищення новгородців, які здалися на милість царському війську без бою.

На відміну від завойованої Казані, де вбивали іновірців-мусульман, брати-московити у прямому значенні вирізали (і це було ще легкою смертю на відміну від живцем спалених смолою чи зварених у котлах) 10—30 тисяч єдиновірців-християн, не шкодуючи ні жінок, ні дітей, ні священнослужителів. Наприкінці XVI ст. майже половина полів на Новгородщині ще стояли пусткою — їх нікому було обробляти.

За 240 років до розорення Новгорода Московське царство, де на той час правив ще один «собіратєль зємєль» Іван Калита, разом з монголо-татарами зрівняло із землею столицю Тверського князівства, позбувшись конкурента і приростивши підвладні Москві території.

Можна по-різному ставитися до Карла Маркса, та важко не погодитися з його словами, що «колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом у мистецтві поневолення».

Однак це досі не перешкода для нахабного і цинічного привласнення історії Київської Русі й норманської слави, до яких ні монгольський прислужник Іван Калита, ні кровожерливий Іван Грозний, ні розпусна Катерина ІІ, ні сама Московія-Росія не мають жодного стосунку. Натомість на пам’ятнику 1000-літтю Росії серед 128 фігур — не лише київські князі Святослав, Володимир і Ярослав, а й Данило Галицький та правителі Литви Гедимін, Ольгерд і Вітовт разом з Марфою Посадницею, біля ніг якої розбитий окупантами-московитами вічовий дзвін. Промовистий символ того, як будувалась Росія і що несла поневоленим народам.

 145 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Дві любові української Баттерфляй

ПОСТАТЬ. Навіть далекі від мистецтва люди без особливих зусиль назвуть кілька прізвищ всесвітньо відомих оперних співаків-чоловіків. Однак коли йдеться про жінок, які тріумфували на сценах міланської «Ла Скала» і паризької «Гранд Опера», то зазвичай згадують лише Соломію Крушельницьку. І не через брак знань, а зі значно прозаїчнішої причини: наша землячка, в якій гармонійно поєднувалися краса і досконалість співу й талант драматичної актриси, досі залишається унікальним явищем в оперному світі, де зазвичай насолоджуються лише голосом, а не грою.

Широковідомо, що Соломія Крушельницька врятувала від провалу чи не найвизначніше творіння видатного композитора Джакомо Пуччіні, освистане у «Ла Скала» 17 лютого 1904 року. Там виставу довірили найкращим італійським співакам.

А через кілька місяців на повторну прем’єру опери «Мадам Баттерфляй», що відбулася 29 травня в театрі «Гранде» в північно-італійському місті Брешії, публіка прийшла швидше з цікавості, маючи упереджену думку про твір. Проте голос і гра Крушельницької в ролі Чіо-Чіо-Сан сотворили диво: артистів і композитора 17(!) разів викликали на біс. Вистава не лише повернулася на сцену «Ла Скала», а й заслужено ввійшла до загальновизнаної світової класики, досі залишаючись у репертуарі провідних театрів.

«Вільно володію рідною українською та польською, німецькою, італійською, французькою й іспанською мовами, російську й англійську знаю гірше», — цей запис в особовій справі Крушельницької неабияк лютив радянських кадровиків

Менше відомо про воістину тернисту дорогу на велику сцену четвертої дитини у сім’ї панотця з Тернопільщини, який не мав навіть власної парафії, тобто гарантованого джерела доходів. Подвигом батьківської любові було рішення небагатої родини допомогти юній Соломії стати артисткою, що в ті пуританські часи сприймали мало не як стезю розпусти.

На юну дебютантку, яка по закінченні Львівської консерваторії розпочала кар’єру в місцевому оперному театрі, звернула увагу співачка Джемма Беллінчіоні, яка гастролювала в місті. Досвідчену артистку зачарував голос Крушельницької. За порадою старшої подруги дівчина поїхала на навчання в Італію, де нею щиро опікувалась Беллінчіоні.

Повернення до нібито рідного Львова стало холодним душем. Вискочку не лише третирували начебто майстри оперної сцени, а й нещадно критикували в газетах театральні рецензенти.

«Поїду в світ широкий і лишу поле ворогам», — ось свідчення настроїв Соломії Крушельницької того важкого для неї періоду, коли співачці-початківиці особливо були потрібні підтримка і добре слово.

Гірко й образливо, що після повернення до Мілана, де конкуренція між артистами мала б бути ще гострішою, ніж у Львові, майбутня примадонна писала друзям: «Тут ніхто чоловіка не загулькує. Розвивається талант при науці легко і вільно».

Говорити про це потрібно хоч би тому, щоб пам’ятати: славою українського П’ємонту слід не лише пишатись, а й постійно її підтверджувати.

Соломія Крушельницька зуміла добитися тріумфу, однак ніколи не забувала, де її Вітчизна і якого вона роду. У сольних концертах обов’язково виконувала українські народні пісні й твори наших композиторів. В 1939 року овдовіла примадонна переїхала з ласкавої до неї Італії до рідного, попри все, Львова. Отож цілком об’єктивними стали слова композитора Кос-Анатольського на похороні української Баттерфляй: «У її житті були лише дві великі любові — до мистецтва і рідної України». 

655 РОКІВ БИТВИ ПІД СИНІМИ ВОДАМИ

Міфи Куликового поля

ПАРАЛЕЛІ. Начебто загальновідомо, що багатовікове монголо-татарське іго закінчилося перемогою московського князя Дмитрія Донського в битві з ханом Мамаєм на Куликовому полі, що відбулася 1380 року. Насправді московити були учасниками золотоординських усобиць, виступивши в похід за наказом хана Тохтомиша проти його супротивника. Переможець віддячив союзникам, які сподівалися на зменшення обсягів сплачуваної данини, спаленням Москви у 1382 році. Визволення від монгольської залежності датовано аж 1480 роком. Воно відбулось після «стояння на ріці Угрі», коли кочівники без бою відступили перед переважними силами московитів.

Правобережна Україна визволилася від влади Золотої орди ще в 1362 році після перемоги військ литовського князя Ольгерда над об’єднаними силами аж трьох ханів у битві під Синіми Водами. Більшість дослідників вважають, що йдеться про річку Синюху в нинішній Кіровоградській області.

Українські землі здобули свободу не лише на 118 років раніше від московських, а й, що принципово важливо, кардинально різними шляхами. Якщо Литовсько-Руське військо князя Ольгерда протистояло орді силою меча, то московське — хитрістю і підступом.

Іван Калита «прославився» тим, що за дорученням Золотої орди збирав данину для ханів і з московитів, і з жителів сусідніх угро-фінських князівств, поступово прибираючи їх до рук.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр»