ПОДІЯ

День української писемності та мови — привід замислитися про єдність нації

Годинник Олекси Тихого

 

ЧАС

Хіба не нарікаємо, що він  «не той», забуваючи про свої циферблати?

На які наші слова і вчинки вказують їхні стрілки?  Спитаймо себе сьогодні: коли вже п’ятнадцятий рік поспіль відзначається  у державі День української писемності та мови саме 9 листопада, разом із  вшануванням пам’яті преподобного Нестора-Літописця. І як не згадати при цьому чоловіка, котрий залишив по собі не лише такі книги, як «Мова — народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу» і «Словник мовних покручів». На щастя, вони вже видані, хоч і неналежним накладом згідно з їхньою ще й нинішньою актуальністю.

Цього патріота, визначного правозахисника, політв’язня радянських концтаборів Олексу Тихого його соратник Євген Сверстюк назвав Дон Кіхотом ХХ століття з обличчям європейського президента, котрий пішов на смерть так, як його предки-козаки йшли на палю. Коли дізнаєшся, на які тортури добровільно прирікав себе Олекса Тихий, щоб рідна мова українців природно поєднувалася з їхньою гідністю, то обпікає сором: а скільки з нас цураються свого національного єства і без випробувань…

Що ж він лічить ?

У вірші «Не забудь» Андрій Вознесенський наголошує, що людина «без Времени — ничто», і жартома нагадує: «По утрам, надев трусы, НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ЧАСЫ!».

Свою значимість у Часі українські олігархи й можновладці та їхні домочадці демонструють наручними годинниками за десятки й сотні тисяч «зелених». А 81-річний американець Чак Фінні, співзасновник торговельної мережі Duty Free Shoppers, у якого нині багатства на 7,5 мільярда доларів, носить годинник за 15 баксів, не має дорогущих авто, вілл, власних літаків, мешкає в орендованій квартирі й літає економ-класом. Але за останніх 30 років він витратив на охорону здоров’я, науку, освіту та утримання будинків для престарілих у США, Австралії, Південній Америці, Ірландії, В’єтнамі й на Бермудських островах понад 6 мільярдів доларів, причому упродовж перших 15 років йому вдавалося тримати свої пожертви в таємниці. А до 2016 року Чак Фінні планує віддати на доброчинність усі свої гроші.

Сальвадора Далі прославили в Часі дивовижні м’які годинники, циферблати яких ніби плавляться, звисаючи в одній з найвідоміших його картин «Постійність пам’яті» з гілки сухого дерева, з краю подіуму: цей мистецький образ художнику підказав дуже м’який плавлений сир.

Олекса Тихий з Донеччини, випускник філософського факультету Московського університету, шліфував дерев’яні футляри для настінних годинників «Кукушка» в одному з радянських концтаборів. А через півтора десятка років уже в іншій колонії за колючим дротом хірург-чекіст Скринников попередив його перед операцією у квітні 1979-го: «Жити будете в муках і недовго».  І «творчо» зшив йому шлунок  у вигляді піскового годинника, після чого Олекса Тихий вийшов з-під наркозу аж через тиждень. Таку екзекуцію лікар-кат придумав хворому через його відмову написати покаянну про відречення від своїх переконань і вчинків. Зокрема й від задекларованих у листі Олекси Тихого та ще одного політв’язня Василя Романюка (майбутнього Патріарха УПЦ КП Володимира, чия могила біля Софійського собору в Києві) — «Історична доля України. Спроба узагальнення», який влітку 1978 року зуміли передати на волю. У розділі «Можливі форми опору» вони пропонували українцям: «— Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ. — Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання,  добиватися шкіл і дошкільних закладів з рідною мовою або вчити дітей самим. — Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вишів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном. — Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім’ї, а й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці. — Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини».  І для цього, наголосили автори послання, «не потрібно порушувати законів. Достатньо користуватися законами, які про?го?лосила Конституція СРСР».

Їх оббріхували нісенітницями

Достатньо законів, проголошених Конституцією України, щоб дотримуватися настанов Олекси Тихого та Василя Романюка і нині: бо вони, на жаль, актуальні й у незалежній Українській державі. Але тоді, в 1978-му, про звернені до них заклики у листі двох політв’язнів адресати-українці, звісно, не довідалися. Зате їм безсоромно втовкмачувалася у свідомість несусвітня брехня.

 «Ці двоє працювали на вашому м’ясокомбінаті, товкли скло і кидали в «дитячу» ковбасу», — такими  жахами скликали жителів Дружківки на Донеччині мітингувати біля контори «Змішторгу», де в «ленінській» кімнаті  зовсім за інше судили 23 червня — 1 липня 1977 року таких «нелюдів» — інтелігентів-патріотів Миколу Руденка та Олексу Тихого.

Через тридцять років, 2007-го, дружківчан опитували, починаючи з п’ятдесятирічних, що вони знають про Олексу Тихого, котрий народився 27 січня 1927 року поблизу їхнього містечка, на хуторі Їжівка, а в школі № 14 Олексієво-Дружківки навчався і деякий час учителював. Сімнадцятеро із тридцятьох відповіли, що він був американським шпигуном. Дехто додав про гармошку, на якій нібито грав Олекса Тихий і, натискуючи особливу клавішу, азбукою Морзе передавав у США важливі радянські секрети. Це при тому, що у 2006 році Президент України нагородив Олексу Тихого орденом «За мужність» І ступеня (посмертно) — за громадянську відвагу і самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи й демократії.

А між 1977-м і 2007-м роками, у 1983-му, дехто Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» з-поміж іншого й «інформував» читачів журналу «Донбас», що лютий ворог-націоналіст Олекса Тихий вже потрапив «через выезд в Израиль — на задворки Западной Европы».  Хоч насправді «емігранта» з’їдали в цей час  найтяжчі хвороби у радянській в’язниці  — при зрості 178 см він важив наприкінці 1981-го 41 кг.

«Хто ж такий Олекса Тихий?» — кілька брошур із такою назвою видав за власні кошти для земляків упродовж 2008—2009 років підприємець із Олексієво-Дружківки, голова Товариства імені Олекси Тихого Євген Шаповалов.

Чи кожен з українців відповість нині на запитання про унікального співвітчизника, котрий прожив свої 57 років так, що й мимоволі замислишся: а хто ж такі ми, якщо Олекса Тихий  ще й досі  не Герой України, посмертно?

Олекса Тихий — світла Постать України. Фото з сайту olexa.org.ua

Законослухняний … рецидивіст

Зате за життя Олексу Тихого поквапилися удостоїти «звання» найзапеклішого злочинця — особливо небезпечного рецидивіста у смугастому мундирі. За що? Надто сумлінно дотримувався повсякчас конституційних законів…

Уперше його заарештували 1948 року: за критику безальтернативності єдиного кандидата в депутати. Але тоді обмежилися «профілактикою», не посадили.

1957 року він звернувся до ЦК КПРС із листом-протестом проти окупації військами країн Варшавського договору Угорщини — адже це суперечило проголошеному в Конституції СРСР праву націй на самовизначення. Що й призвело до судового вироку у 1958-му за антирадянські погляди: 7 років таборів суворого режиму та 5 — поразки у правах. З ув’язнення у Мордовії Олекса Тихий повернувся на Донеччину в 1964-му.

У статті «Думки про рідний Донецький край», написаній наприкінці 1972 року й надісланій Голові Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецькому, він, зокрема, зазначив: «Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, посідає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови».

1976 рік багатий на «анонси» наступного арешту Олекси Тихого. Він відвіз один примірник своєї найбільшої праці «Мова народу. Народ», у якій зібрав висловлювання майже 250 визначних особистостей про значення мови, професору Донецького університету Іллі Стебуну, а той одразу настрочив донос у КДБ. Машинопис цієї збірки вилучили під час одного обшуку в Олекси Тихого, дві доби протримавши тоді його під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину». А знахідкою другого обшуку став заліплений у глину на горищі комірчини німецький карабін системи «Маузер» зразка 1898 року, про який Тихий навіть не відав.

На початку лютого 1977 року Олексу Тихого заарештували втретє: «за антирадянську агітацію і пропаганду» та «незаконне зберігання вогнепальної зброї».  А наприкінці червня — на початку липня його судили у Дружківці  разом із Миколою Руденком, інкримінувавши й статті «Роздуми про українську мову та культуру на Донеччині» та «Думки про рідний Донецький край». І як дуже небезпечному рецидивісту призначили максимальне покарання: 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

На волю до України Олекса Тихий повернувся 19 листопада 1989 року в домовині — коли його перепоховали на Байковому цвинтарі в Києві з Василем Стусом і Юрієм Литвином. А до того його тіло покоїлося з травня 1984-го на кладовищі в Пермі.

Як Мартін Іден — але в житті

«Ні про кого з колишніх політв’язнів я не писав з таким пафосом (не отим «фальшивим патосом»!), як про Олексу Тихого. Але про нього неможливо говорити іншими словами. Я філолог, за Слово був тричі покараний, то знаю ціну Слова. Тож свідчу: це була людина, близька до того ідеалу, де починається святість.

Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману «Овід» Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного твору Джека Лондона.

Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість».

«Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів та жаргону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна — так пишуть, а говорять простіше. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимости. З ним не можна було посваритися».

«Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніального режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу»…

Це рядки зі спогадів відомого правозахисника Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, котрий кілька місяців перебував з Олексою Тихим в одній камері табору особливого режиму в Пермській області.

Олекса Тихий не раз голодував у таборах, протестуючи проти нелюдського ставлення до політв’язнів. Якось аж 52 дні. Не нарікав на свої люті болі, страждання й муки. На останнє побачення із сином Володимиром і першою дружиною Ольгою його привели попідруки. Він сказав, що прощає всім, навіть тим, хто над ним знущався. І просив пам’ятати Нагірну проповідь Ісуса Христа.