Із Григорієм Чапкісом ми спілкувалися напередодні його дня народження. Найперше вразила надзвичайна енергійність відомого хореографа і танцюриста. Та й сама розмова була довгою і дуже цікавою. Втім, судіть самі.
— Григорію Миколайовичу, чи пам’ятаєте свого першого вчителя, першу репетицію, перший виступ?
— Моя мама, Берта Йосипівна, розповідала, що ходити й танцювати я почав одночасно. Родина складалася з 11 осіб. Зранку мене випускали на подвір’я із шматком мамалиги в руці й лише увечері забирали додому. Я спостерігав за талановитими односельцями, повторював їхні рухи, а згодом сам давав імпровізовані концерти посеред базару.
До речі, й заробляти почав майже відразу: хто чим віддячував за мистецтво. А вже серйозніші гонорари почалися із семи років, коли розносив вранішні газети. Жива картинка переді мною: тепла південна ніч, я, малий, прокинувся серед ночі і бачу маму, схилену над пранням чи шиттям або приготуванням їжі. Моя мама у 14 років вийшла заміж, не знала грамоти, але кожного уміла й хотіла вислухати, всім дати раду — батькові, дітям, господарству, вміла примирити сусідів, вдало засватати дівчину чи вдівця, ні на мить не втрачала внутрішнього благородства й природної мудрості. Усі свої зароблені «капітали» я з радістю приносив мамі, віддавав на потреби родини, й жодного разу мені не спало на думку щось вимагати для себе.
У 13 років — маю зізнатися, тоді я був «високим широкоплечим велетнем» — батько умовив директора 17-го київського профтехучилища взяти мене на навчання. Головним аргументом мого вступу була циганочка, виконана, як кажуть, «на пупі й на голові». Цей номер поставив усе на місце — мене зарахували студентом. І почалося: до 12 години заняття в училищі, потім відновлення Хрещатика, а увечері — репетиції в ансамблі трудових резервів. Отак усе життя й танцюю, більше робити нічого не вмію. Тож моїм учителем була вулиця.
— Як вважаєте, що первинне в людині загалом і в талановитому танцюристові — природні дані чи прагнення?
— Первинною в кожній людині має бути здатність поєднати ці два начала. Природні дані, тобто талант, плюс працьовитість, тобто прагнення — це успіх. Але праці, щоденної, наполегливої і творчої, має бути 95%. Якщо ви талановиті, але ледачі, нічого не буде. Коли досягли успіху, не можна зупинятися, обов’язково рухайтеся вперед! Бо успіх — не підсумок, це новий старт. Я у свої 84 роки — генератор ідей, планів у мене на сто років наперед! Із тих, хто стояв біля витоків ансамблю Вірського, тільки я лишився — всі вже у кращому світі. І житиму доти, доки танцюватиму.
Відверто кажучи, я не боюся цієї миті, єдине, чого не хочу, — бути тягарем для близьких, бути немічним, прикутим до ліжка. Заздрю тим, хто пішов у кращий світ на репетиції, на роботі, у русі. Натомість знаю, та й ви знаєте таких, кому по 25–30 років виповнилося, а вже нецікаво жити, працювати не хочуть, згорблені, похмурі. У них, бачте, депресія. Яка, цікаво мені, від чого? Не дозволяйте їй перемогти себе. Тільки-но відчули, що другий день не міняли сорочку, не голилися, втратили апетит, інтерес до життя, — негайно на вулицю, до людей, на природу, зателефонуйте друзям. Від душевної порожнечі до фізичної немочі — один крок, не допустіть його!
— Є країна, де ви ще не були, хто чекає на ваше мистецтво?
— Я ще не був у Японії, Індії і кількох країнах, які варті уваги танцюриста й туриста Григорія Чапкіса. Тож маю плани розширити географічні відкриття. А нашому мистецтву аплодували 72 країни, там, де побував легендарний ансамбль танцю під керівництвом, а згодом й імені Павла Вірського. У лютому 1946 року я був зарахований артистом балету Державного ансамблю пісні і танцю України під керівництвом Лідії Чернишової. До речі, саме так до 1951 року називався ансамбль, що пізніше уславився як ансамбль ім. Павла Вірського. У цьому колективі, надзвичайно працьовитому й творчому, я служив до 1972 року. Нині це візитна картка нашої держави, як тепер кажуть — бренд! Там же мені всенародним рішенням присвоєно звання «маестро присядки».
— Фанатизм і фаталізм вам притаманні? Ви азартна людина?
— Звичайно. Я впевнений, що ці якості притаманні кожній творчій людині. Коли ви чогось хочете, до чогось прагнете, — просинаються фанатизм й азарт у творчому розумінні цих слів, блищать очі, вирує кров. Творча особистість не може «увімкнути свій тумблер» о 9-й ранку й о 18-й вимкнути його. Творчість — це не професія, а ваше ставлення до обов’язків, до щоденних турбот, до побуту зрештою. Незалежно від професії, роду занять кожна людина має йти на роботу як у творчу майстерню. Їй не терпиться розпочати творити. Мозок не можна зупиняти ні на мить!
Я дожив до такого стану й дня, коли роблю, що хочу, що подобається, і роблю це якісно, натхненно, творчо. Чого й усім бажаю. Це, на мою думку, і є фанатизм, фаталізм і азартність. От чого б не робив, то не вирощував би квітів чи дерев, бо треба чекати на результат. Мені потрібен результат зараз, відразу й увесь! Із задоволенням мию посуд, бо тарілка одразу стає чистою, готувати подобається. Жінки приваблюють, але схиляюся лише перед розумними.
— Якщо згадати правило «Учителю, виховай учня», хто спадає на думку?
— Мої діти й онуки передусім, вони продовжують справу й пристрасть мого життя. Маю також сказати, що виховав плеяду танцюристів і тренерів, які засвоїли головний принцип хореографії: «Роби не як я сказав, а як я зробив». Власне, це й життєвий принцип: сто разів повторіть дитині, що курити, пити, лихословити дуже погано, але якщо син бачить і чує, як поводиться батько, запевняю вас, чинитиме так само. Бо слово й діло — на жаль, не завжди одне й те саме.
— Як гадаєте, талант є в кожної людини?
— Так, у кожної. Проте, на жаль, не всі готові розкрити цей талант, працювати над ним. Я уже в такому віці, коли маю право радити. Так-от, я усвідомив, що найстрашніший ворог — це час. Він минає миттєво, й нічим ти не відкупишся від нього. Зупинити його неможливо, але відтермінувати — цілком. Тільки не відлежуйтеся, треба рухатися. Диванні люди, тобто хто в 35–50 років на другий поверх у ліфті піднімається, хто має полежати-подрімати по обіді, хто дотримується правил і режиму харчування, але має обвислі атрофовані м’язи, рано помирають. Життя коротке, воно стрибає від відпустки до відпустки, від зарплати до зарплати.
Мені здавалося, коли я стану вільним, то працюватиму мало, більше гулятиму з онуками, подорожуватиму... А виявилося, що я сам собі створюю труднощі, а потім їх успішно долаю. У цій боротьбі — стрижень мого життя. Міг би жити на пенсію, проте працюю, не шкодую себе, не стежу за своїм здоров’ям, не їм вчасно, не сплю достатньо, не відвідую лікарів. Я увесь у роботі!
— Що для вас означає поняття «щастя»: творче, професійне, людське, родинне?
— Найскладніше запитання в нашій розмові. У кожного воно своє: дівчину на виданні смикають усі родичі, що пора заміж, бо подружки вже по другому разу там були. Все, умовили. Одружилася з першим, хто, перепрошую, не ліжко запропонував, а створити родину… Щаслива? Так, після розлучення… Голодний щасливий шматком хліба, безхатченко мріє про дах над головою, хтось мріє про автомобіль, інший щасливий, що нарешті продав машину.
Зізнаюся: так, я щасливий, бо пізнав Любов. Для мене це довіра, терпіння і сильний потяг. Ви розумієте, одружитися може кожен дурень, а ось зберегти любов — справа непроста. Найщасливішим днем вважаю той, коли вперше зустрів мою нинішню дружину Аллу Борисівну. Так, я щаслива людина, щасливий чоловік, батько, дідусь, танцюрист, хореограф.
— Для читачів «Урядового кур’єра» розкрийте секрет своєї молодості.
— Нам казали, а ми вірили, що людина — творець свого щастя. Нічого подібного! Все вирішено заздалегідь, випадковостей не буває. Десь щось є, хтось називає його Богом, я називаю це космосом, хтось — долею, а все разом — це життя.
Все починається з любові: до жінки, природи, людини, спорту, до танцю. Наступний етап — це щоденна праця над собою. Запам’ятайте: народний артист України, танцмейстер, лауреат міжнародних премій Григорій Чапкіс наказує вам бути щасливими!
ДОСЬЄ "УК"
Григорій ЧАПКІС. Народився у королівській Румунії 24 лютого 1930 року. Хореограф, народний артист України. Головний танцмейстер Віденського оперного балу, відкрив Школу танців Чапкіса. Головний балетмейстер ансамблю бального танцю «Натхнення» (наймолодшій учасниці якого 50 років), голова журі фестивалю «Містерія танцю». Автор книжок «Любов і танець: секрети довголіття», «Мои женщины: невыдуманные истории».
Втретє одружений. Донька від першого шлюбу Лілія керує в Італії балетною школою «Чапкіс-Денс». Старша онука Ганна, італійська кіноакторка, 1998 року перемогла на конкурсі краси «Міс Тоскана», посіла четверте місце на конкурсі «Міс Італія». Молодша онука Вітторія навчається в Київській хореографічній академії. Син від другого шлюбу Григорій — власник школи хіп-хопу «Чапкіс-Денс» (Сан-Франциско).
Лариса СЕМАКА
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+