ДАТА

Добігає 120 років з часу перших поселень наших співвітчизників у цій країні 

Історія зберегла прізвища перших українців — Василя Єлиняка та Івана Пилипіва, що прибули до канадійського Монреаля на судні «Орегон» 17 вересня 1891-го. Обоє з  Небилова, тодішнього Калуського повіту, а нині Рожнятівського району Івано-Франківської області. Наступного року приклад земляків наслідували ще сім родин  з того самого села. В одній з них —  Василя Яціва — 14 лютого 1893 року народився син Франко. Це і була перша українська дитина, народжена в Канаді.

Без перебільшення можна сказати, що на початках наші люди таки набідилися. Перші українські емігранти «нараз не були способні до роботи в Канаді»: їм було не під силу «видержати конкуренції» з робітниками інших національностей. Очевидно, що тривала  неволя  «зробила з него раба невольного, лінивого і байдужого». Не забуваймо також, що заїхали українці в чужий їм край, не знаючи ні мови, ні звичаїв.

Слід зазначити, що до Канади виїжджали тоді не тільки українці.

 

Їхали ми, їхали

Так,  інспектор польського еміграційного уряду у Варшаві Михайло Гейштор писав у 1897 році: «тепер з Польщі емігрує щороку в ріжні чужі краї до 60 тисяч осіб». Водночас до Канади своїм громадянам не радить їхати, бо «там їм приходиться дуже важко працювати і жити; заробіток нового польського завсіди багато нижчий, ніж інших національностей, навіть ніж українців з Галичини, котрі там творять неначе окрему вищу верству завдяки своїм організаціям і чисто українським осередкам».

У лютому 1897 року вирушило з Чернівців до Канади 230 селян з Рогізни і сусідніх сіл, — «дорослі мужчини, женщини і діти. Власти заосмотрили всіх в пашпорти, бо не було причини видержувати їх. Нерухомого маєтку та інвентарів позбулися емігранти за півдарма». На початку квітня 1897 року виїхало з Березова, Лучі, Лучки і Акрешор 30 родин. «В тій групі емігрантів, що числила близько 200 осіб, були звиш 80 дітей у віці від 4—14 літ. Кілька женщин вибралося в ту далеку дорогу з немовлятами при грудях».

У вересні 1898 року газета «Діло» друкувала «Листи руской женщини з Канади». Пані Павлина Геникова розповідала  своячці про дорогу до Америки: «таке щось так немиле, що якби кожний знав, то не рушив би ся ніколи». Спочатку три дні залізницею, а «до того яко емігрантів пакують понад міру у вагони, тому в кождом купе так як нашпіковано». Їхали вони через великі міста і повз них. В Гамбурзі «були півтора тижня, бо чекали на свій «шифь». На пані Павлину се місто справило гарне враження, бо «тут чистота, як на тарелі». Далі вивезли за місто «до великої пристани, і запровадили як до гробу, до того корабля величезного», і «спацирував» корабель із Гамбурга до Квебека днів зо двадцять. Павлина Геникова дуже детально описує той корабель: «корабель менше більше так виглядає: єсть то ніби величезний пором; в середині на підвищенню єсть щось ніби маленькі залізні ліжка з солом’яними матрацками і подушками, на долині і над ними другі такі самі і для кожного осібне. Над тими ліжками єсть підлога, так званий поклад, і то єсть цілком забудоване. На середині корабля є машинерія і кухня. Варта видіти цілу машинерію. Під людьми єсть ще велике місце, де пакують тисячі, міліони різних ладунків, котрі пакують три дні і три ночі в Гамбургу і Антверпії, бельгійському місці, та везуть до Америки. Коли всядеся в корабель, то скажеш: таж се мила їзда водою! Але проїдь ся лишень пару годин – ого, вже по тобі!... Отже, ми як всілися в корабель, зараз в три години зачало колисати, і вже всі люди хори, кромі матрозов, котрим уже нічого не шкодить! … Що за страшне вражіння робить – як всі люде за покотом похорують, то лиш стонь, плач та наріканє чути! «Ажь тут твій гроб!» — подумає кожде. Але Бог єсть всюди!».

Та нарешті Америка! Ніби і радіти треба, та щось «не дуже миле, що чоловік язика не знає, і думає: чого я властиво сюди приїхав?» Правда, «люди ангельські, всі дуже інтелігентні! Тут ані сварки, ані бійки, ані жадної неприличности взагалі нема!». Русинку найбільше вразило, що «в літі ходять тут всі без різниці віку, навіть старші жінщини, як я, в білом або цілком ясном одінню». «Строй женщин» той самий, що й в Галичині. Правда, «убранє тут танше, як у нас», і «житє також багато танше».

Цікаво, що «тут їдять звичайно три рази на день, і то м’ясо, а до того гербата, або кава та тіста солодкі», а «по домах красно меблюються, кождий без різниці стану». Ніби все в Канаді й дуже добре, але то все чуже і «не своє», і «особливо серце болить дивитися на наших нещасливих галицьких селян, котрі тут межи тутейшим народом як дикі виглядають, а найбільше ті, що в своїх одежах і з довгим волоссям сюди поприходили», і «нікого так не пізнати, як нашого нещасного галичанина». А насамкінець пані Павлина радить нашим селянам «не квапляться до Америки» і не думати, що «тут доляри пішки ходять». А ще «тут всьо інакше: звичаї инші, церкви руської ще в Канаді нема, з ніким наш чоловік не розмовиться».

Українці ревно берегли свою культуру і звичаї. Фото з сайту shaforostova.com

Тяжке піддалося, незроблене поробилося

Але з часом тяжке піддалося, незроблене поробилося, а Канада стала вельми вдячна своїм новим робітним громадянам. Віддячила Канада і щойно утвореній суверенній Україні: 2 грудня 1991 року Прем’єр-міністр Канади Братан Малрупі заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Канада стала другою державою, яка визнала незалежність України.

Співпраця України та Канади відбувається на різних рівнях. Наприклад, Івано-Франківська область тісно співпрацює із містом Едмонтоном (провінція Альберта) через регулярні українсько-канадські бізнес-форуми. Між Альбертою та Івано-Франківською областю  підписана угода про співпрацю.

Нині в Альберті прем’єр-міністр українського походження — Едвард Стельмах, прапрадід якого, Микола Стельмах, у 1898 році з дружиною Теодорою Кучерою прибув сюди зі Львівщини.

У 1976 році українець представляв Канаду в ООН. Доктор Володимир Тарнапольський, на той час декан правничого факультету у Віндзорському університеті, подальші чотири роки репрезентував Канаду в Комісії людських прав при ООН.

А ще раніше, як писала тоді канадійська українська преса, «сотки громадян Вінніпега, представники міського уряду і ріжних публічних інституцій та організацій зібралися 25 листопада 1933 року в церкві Святого Миколая у Вінніпегу на похорон Степана Стецюка, якому місто справило належні похорони за незаперечне геройство». Три священики відправляли похоронну службу, а над домовиною світилося 12 свічок — по свічці від кожної особи, якій Степан врятував життя.

Хто ж то такий був Степан Стецюк? Цей  українець приїхав з краю до Канади ще  1928 року 24-річним. 21 листопада о пів на п’яту ранку Степан почув, що горить помешкання, і відразу кинувся будити зі сну всіх тих, що в будинку спали. Дванадцятьом допоміг вибратися на вулицю, а відтак вернувся пошукати, чи ще хто не залишився, і вже з будинку живим не вийшов.

Хто більше читає, той краще живе?

Львівська щоденна газета «Діло» із 11 (23 цвітня) до 23 цвітня (5 травня) 1890 року друкувала «Письма з Америки» Володимира Сменовича. Дописувач докладно зупинився на періодиці та літературі. Зокрема, зазначав, що в Сполучених Державах і в Канаді разом виходило в 1889 році 17107 періодичних видань, з яких тижневих — 12791, місячних — 1998, щоденних —1584, двомісячних — 241, двотижневих — 222, квартальних — 127. Канада і Сполучені Держави тоді «мали людности 65 мільйонів». Дописувач вирахував, що на одну родину припадало на рік 227 чисел газет. Там само було наведено порівняння «із газетами руськими», яких кожного дня розходилося 4000, і з розрахунку русинів у Галичині, Буковині і в Угорщині три мільйони осіб, то на одну родину припадало приблизно 2 числа газет. Американські русини у 1890 році мали свою газету під назвою «Америка».

Часткове пояснення аж такої грамотності віднаходимо згодом. Священик о.Нестор Дмитров у «Письмах з Канади» описує ситуацію, яка сталася із ним у Канаді в 1897 році: «Я витягнув з кишені газету і почав читати. Жінка-переселенка з України півголосом шепче чоловікові: «То ксьондз наші папери читають?» «Ні,—  відзиваюся, — то газета». — «Та то газета?»— «Чи не виділи ніколи газети?» — «У, та де ж я виділа!» Я довідався опісля, що в тім селі, звідки они походять, тільки 1884 року школу завели. Американець не повірив би мені, хоть би я присягався! О ти славна просвіто галицька! О ви райці ради школьної крайової! О ви штайрамти австрійські! Де ж та кровава праця нашого народу поділася? Де ті мільйони податків на те дрантиве шкільництво галицьке?»

На початок 1899 року канадійська Україна вже пишалася «аж дев’ятьма своїми часописами»: «Канадійський Фармер» (4000 прим), «Український Голос» (3000 прим.), «Ранок» (1500), «Робочий Народ» (2500), «Новий Край» (1000), «Свідок Правди» (600),  «Нова Громада» (1000), «Канадійський Русин» (2000) та «Канадієц» (3000). За приблизними підрахунками, на початок двадцятого століття українців у Канаді налічувалося  200.000 осіб.

Слід зазначити, що до українців як переселенців в основному ставилися приязно. У 1932 році на 64 сторінках вийшла цікава книжечка «The Ukrainias, Our Most Pressing Problem», про яку самі українці висловилися, що «за останні 10 літ, мабуть, не було цікавіше і симпатичніше писаної праці». Не відомий українцям їх приятель подав у ній усе, що «треба чужинцеві знати про Україну, про українців не тільки в Канаді, а й Злучених Державах». З часом з’ясувалося, що автор  праці —  визначний канадійський правник, на той час практикуючий адвокат в Оттаві Вілліям Луіс Скатт, син колишнього державного секретаря Канади. Був автором численних наукових  праць. Українською справою став займатися відразу після закінчення навчання. Ще у  1921 році написав широкий матеріал в українській справі, з яким у той час представник Канади, прем’єр-міністр Кінг виступив у Лізі Націй.

Насамкінець

Прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер під час свого офіційного візиту до Львова 26 жовтня 2010 року висловився, що «ми хочемо, щоб наші відносини з Україною були міцними і живими. Будемо раді бачити вас гостями в Канаді і хочемо, щоб ви ділилися з нами знаннями про Україну, а потім своїм канадським досвідом із друзями». Певно, що на щедрі та теплі слова канадійського високопосадовця працювали цілих сто двадцять років наші українці…

ДОВІДКА «УК»

На початок 1932 року в Канаді було 350—400 тисяч українців. З 1945-го до 1957 року до країни прибуло понад 1.400.000  українців з усіх усюд, несучи з собою великий скарб знання, вміння та досвіду. Як і в попередні роки, новоприбулі робили великий внесок у розвиток Канади: культивували та розробляли для сільського господарства величезні  цілинні простори,  допомагали розвивати і розширювати існуючі промислові підприємства та створили нові, застосовували свої знання і вміння в шахтах і в лісах та безмежних просторах канадійської півночі.

Наші люди також привозили сюди свою багату культуру, демонстрували міцні родинні засади, а їхні діти ставали майбутнім Канади. Своїм життям українці заслужили законну вдячність від канадійської влади різного рівня.

ЗАПОВІТ УКРАЇНЦЯМ КАНАДИ
 

Свої шануйте ви звичаї!  Старі традиції свої!

Співайте пісні українські на канадійській цій землі! Танцюйте танці ви козацькі — коломийки і козачки! Перекази свої шануйте! Ширіть свої вишивки!..  Ви жийте серцем українським! Ви жийте тим, що гріє вас!.. Хто справді щирий українець — той і Канаду оживить!

о.Івах.   «Український Голос»  за 12.02.1960