МИСТЕЦТВО

Арт-проект «Карнавал муз» киянки Валентини Давиденко — подія, яка запам’ятовується надовго
 

У двох залах Національного музею літератури України в рамках проекту три тижні експонувалася виставка її картин «Concerto Grosso». На вернісажі, як і на презентації нової книжки «Білу лампу внесу тобі в ніч» та на вечорі «Фламенко» — іспанського танцю, який надихнув Валентину і на поезію, і на кілька живописних творів, було так багатолюдно, що дехто споглядав ці дійства з коридору.

Її «син колись захистив однокласника. Був сам проти вісьмох, які мали заточені цвяхи в кишенях, та розсипалися мишвою, коли подолав першого з них. До героя-захисника вчителі вжили виховних заходів, бо він порушив порядок шкільної перерви. Ця історія не ввійшла до героїчного епосу. Син потім ніколи той випадок і не згадував.

 «Дощ у Сполето»: погляд на італійську куличку крізь парасолю. Фото з архіву Валентини ДАВИДЕНКО 

…Зовсім недавно жив старий художник у Каневі. Бачили, як на захід сонця він прав у ночвах за хатою свої полотна. Не мав за що купити нової шматини, то записував старі пейзажі. Не міг же не малювати. Я бачила потім лише один — «Захід сонця». Чи хто сказав йому за життя, що то — Рай?»

 «Ті дорогі місця і золоті планети» художниці «обжиті» багатьмя її шанувальниками  

…істинні смарагди завжди приховані. Трохи прикриті Божою Долонею від людського ока. Може, для споглядання сердечного в небесному кінематографі».

Ці рядки з білого вірша Валентини Давиденко не стали прозовими, коли я процитувала їх не строфами, а один за одним, ущільнивши задля економії газетного простору.

І не перестане людина здаватися піщинкою у безмірі Всесвіту, з-поміж мільярдів колишніх, сучасних і майбутніх землян. Та перед Господом і совістю, перед вівтарем Творчості — кожен єдиний на Землі, немов «Дівчинка на кулі» Пабло Пікассо, і в чомусь неповторний. А навіть згадка (особливо поетична) про унікально-несподіваних, як той канівський Піросмані, чия нова картина з’являлася через скруту лише тоді, коли він змивав у ночвах з полотна попередню, бентежить, наче всесвітні твори-знаменитості в Луврі. 

 «Шопен. Ноктюрн» —  в аранжуванні барв 

Світ тримається саме на таких кадрах земного буття, мистецьких і суто людяних, гідних постати в «небесному кінематографі» перед Богом. І хоч на славу і почесті людства вони не помножені, але як же наснажують нас поодинці, коли «раз по раз відкриваємо чесноти скромності — смарагди утаємничені. Нерозголошені подвиги. Невідомі шедеври».

На обкладинці нової книжки Валентини Давиденко «Білу лампу внесу тобі в ніч» — репродукція живописного полотна «Присвята Боттічеллі» пензля авторки. А її поезія в цій збірці, немов картина у коштовній рамі, обрамлена передмовою і післямовою двох лауреатів Шевченківської премії, знакових в Україні поета Василя Герасим’юка і художника Миколи Стороженка.

«У скверику на Прорізній поетка Валентина Давиденко розмовляла італійською, — згадує випадкову зустріч Василь Герасим’юк. — Співрозмовника я не бачив, бо це було телефонне спілкування. Обличчя поетки нічого не  виказувало — наче все життя таким чином спілкується, наче в родинному колі, наче в себе на кухні чи у вітальні. Я вперше чув італійські фрази із уст пані Валентини, але зловив себе на думці, що зовсім не здивувався, — надто було все природно. Їй то личило!»

Валентині Давиденко личить не лише італійська, яку опанувала самотужки, мимохідь, а тепер розмовляє нею і перекладає поезію. Їй загалом личать несподіванки в долі. Коли 8 років тому раптом уперше взялася за пензель — а тепер уже автор кількох персональних виставок. На останній, у музеї літератури, почула високі оцінки відомих художників-фахівців. Зокрема професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури художник Тиміш Лящук, який «відчув раптом Шопена на одному полотні, а вже вдома з подивом прочитав на репродукції і назву картини «Шопен. Ноктюрн», зазначив, що її «акварелі мають професійні ознаки, яким може позаздрити маститий аквареліст». Професора цього ж закладу, художника-академіка Миколу Стороженка картини Валентини Давиденко сподвигли на філософський трактат (у післямові до її поетичної книжки).

З-поміж відгуків на поезію їй однаково дорогі слова і маститого Бориса Олійника («тонка, високоінтелігентна й високоінтелектуальна») та визначного ровесника Василя Герасим’юка («це була одна з кращих поеток у нашому поколінні, коли я прочитав її першу збірку поезій, і такою вона лишилася»); і незнайомої російськомовної жінки з Луганської області, яку вразила її інтимна лірика: «Я вперше в житті почула вірші українською мовою, які наче про мене».

Поезії Валентини Давиденко перекладені кількома мовами, а ті, що з музикою відомого композитора Івана Тараненка стали джазовими піснями, з компакт-диска лунатимуть у Великобританії англійською.

«За розкіш творчості не маю відпочинку»

Валентина Давиденко,
журналістка, поетеса,
художниця

— Валентино, вишивка гладдю кольоровими думками — такий для мене ваш неповторний почерк художниці. Але картини у вас не лише образно-«читабельні». Вони пронизані музикою й окрім полотна «Concerto Grosso». Дихають гармонією, теплом. А як намалювалися дві загадкові «Етруські фортеці»?

— Повернувшись з Італії, якось зустрілася з одним істориком і зауважила, що була там у Венеції, Генуї, але ніде так не бентежить душу, як в Умбрії, де магічно притягують вузесенькі вулички з арками, хочеться торкатися камінних стін. Може, кажу, ця місцевість своєрідна ще й геологічно, що так надзвичайно вражає. А співрозмовник на це: що тут дивуватися, це у вас говорить генетична пам’ять. Адже Умбрія — некрополь етрусків. Коли їх почали відтісняти з нашої території кочові племена, вони пішли у Грецію, а потім дісталися Апеннінського «чобітка», де місцеві італіки доглядали на величезних пасовиськах кіз. Саме етруски принесли їм містобудування з арками і мистецтва. У їхніх похованнях, розповів мені той історик, знаходять вирізьблене слово «Палажка»: європейські вчені навіть не позиціонують його як   ім’я, бо такого не знають. В етруському музеї в Римі, казав він,  увесь посуд — ідентичний нашому трипільському, лиця — як у його сусідів у селі. Коли етруська імперія почала занепадати через усобиці, то одна гілка етрусків-русинів нібито повернулася на Подніпров’я, де почали поставати ми. Отаке коло. 

— На вражаючому вечорі «Фламенко» танцівниць було більше, ніж на помості: до вихору їхніх стрімких па долучалися й намальовані вами. Як вам вдалося спіймати кольором вогняну фламенкійську пристрасть руху?

— У неї поринаю щонеділі й сама — у танцювальній студії «Фламенко». Там втілюю той самий живопис, що й на полотні, але у повітрі — тілом. І пишучи картини «Фламенко», «Червоне віяло», «Чорний терен», переживала, як у танці, ту енергетику. 

— У кожному вірші — мелодика автора. А от уперше почути «родове» продовження своєї поезії у джазі…

— Це, мабуть, найприємніший спогад. Композитор Іван Тараненко покликав мене в консерваторію. Я зайшла до класу, тоді дуже занедбаного, з обдертими стінами, а в одній ще й провалена величезна дірка. Іван сів за фортепіано й зіграв перші акорди «Майстра снів». Я аж завмерла. І ось він співає, акомпануючи собі, а я стою і хилитаюся під цю мелодію, як ліана. А коли прозвучали «Зеленаві небеса», сказала: Іване, ти просто геній! Це була нова якість  моїх віршів, багато додалося в їхні настрої.

— Багато людей говорять про вас: коли вона все встигає?

— Приятелька, якій дуже сподобалися мої картини, теж про це спитала. І додала фразу, яка мене дуже засмутила: «Скільки ж коло них роботи!  Це ж ви одриваєте час од дітей». Та ніколи! У мене таке болюче відчуття совісті, що руки тремтітимуть, якщо знатиму, що не зробила чогось для доньки чи сина, хоч вони вже й дорослі, для чоловіка. Якщо хтось із них у поганому настрої, за пензель не візьмуся. Ніколи не втікаю у поезію чи живопис, доки не розгребу своє домашнє. Відчуваю, що не маю права нехтувати спокоєм родини за розкіш творчості. Все тільки за рахунок мого сну й елементарного дозвілля. Тому й відпочити, полежавши вдень хоч півгодинки, ніколи. 

ДОСЬЄ «УК»

Валентина ДАВИДЕНКО. Народилася 1955 року на Черкащині. Закінчила факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка. Головний редактор на радіо «Голос Києва». Заслужений журналіст України. Автор кількох книжок і персональних виставок. Член Національної спілки письменників України. Лауреат кількох літературних премій.