ПОДІЯ

Виставка «Алюзії Натури» у  музеї декоративного мистецтва знайомить  з унікальним фотохудожником Миколою Сиротенком
 

                                   
Художньому фото 
Миколи Сиротенка
немає аналогів у світі

Оригінали його фотополотен, надбаних за 45 років, — у парках і лісах Вітчизни й колишнього Радянського Союзу, які обмандрував у відрядженнях і приватних поїздках, а також у закордонні: торік на виставці «Йорданія очима українських художників» в Королівському культурному центрі Аммана йорданці дивувалися сюжетам Миколи Сиротенка не лише з української, а й з їхньої столичної флори. 

Дерева, на стовбурах і гілках яких переважно знаходить персонажів своїх фотокартин, митець називає талановитими. Давні чорно-білі знімки він перевів у «цифру»: не сканером, а камерою, яка своєю опцією насичення додала їм кольору і нових смислових відтінків. 

Цей чоловік із освітою режисера успішно поставив кілька вистав у різних театрах країни, але як митцю йому судилося відбутися у сфері художнього фото, якій немає аналогів у світі.

Конфуцій. Репродукції Володимира ЗАЇКИ

Корова перед столичною бібліотекою

Дід Мороз ходить зі своїм клунком на Новий рік, а кожен з нас — щодня. Не з подарунками — із досвідом прожитих літ. З ним на одну й ту саму фразу люди відгукуються по-своєму. На «Може, вам піддати?» один зрадіє, що хтось підсобить підняти цей мішок на плечі, а другий образиться: «Сам напивайся вже зранку!» Третій при цьому подумає: так і дізнаєшся, хто коли зростав — за якого значення одного і того самого слова...

Та крім подібних ознак законсервованого часу, «закруток» з якими у когось на полицю, а в когось — на цілу комору, дехто багатий ще й на ексклюзивну археологію. Для цього не треба колупатися в землі, визначаючи, в якому столітті був зверху той чи той шар грунту. Але на одному місці, буває, перед кимось постане таке, про що й не здогадуються інші перехожі.

Хто з них почує у столиці перед бібліотекою імені Вернадського протяжливе «му-у-у-у»? А киянин Микола Сиротенко пам’ятає, як там стояв сарай старого єврея, котрий усе життя тримав корову: «Вона врятувала його від смерті. Дідусь не пішов із сім’єю до Бабиного яру, бо не міг лишити напризволяще свою годувальницю: її ж треба комусь доїти. Доживав віку сам, оплакуючи загиблих рідних. Після війни я, малий, бігав у його хлів нюхати, як пахне корова: коли скучав за бабусею із села Сулимівка Яготинського району та за її корівкою».

«Це адреса мого дитинства, — ностальгує пан Микола. — Тут був великий двір, де грав з нами у футбол трохи незграбний рудий хлопчина, якого потім знав увесь світ: Валерій Лобановський. Він жив поряд, заходив до нас, і ми разом прямували до 39-ї школи».

Сон напередодні народження. Репродукції Володимира ЗАЇКИ

Перший образ — від Булгакова

Уже давно немає трьох каретних сараїв готичного стилю у дворі будинку на Андріївському узвозі, який Паустовський назвав замком Річарда. Та й сам двір зруйновано 20 років тому. На його дерев’яних воротях розгледів мефістофельський образ із прожилок деревини Михайло Булгаков, ще школярем. І показав однокласнику-гімназисту, котрому потім судилося в дорослості 33 роки рубати тайгу, «мешкаючи» в Гулагу.

З цим чоловіком, знавцем латини, давньогрецької і давньоєврейської мов, 1966 року познайомився на археологічних розкопках молодий тоді Микола Сиротенко. І на його прохання сфотографував нерукотворне зображення біля замку Річарда. Якраз на Великдень, коли до Києва приїхав Костянтин Паустовський і розповів, що знає про цю «картинку» на воротях теж від Булгакова.

Незабутній Лесь Сердюк зі своїм «двійником». Репродукції Володимира ЗАЇКИ

«Того самого 1966-го в журналі «Наука и жизнь», — згадує Микола Сиротенко, — з’явилися статті різних авторів про те, що японські вчені з допомогою надчутливих датчиків зафіксували ознаки свідомості у рослин: вони мають пам’ять, здатні радіти людині, яка їх любить, і боятися того, хто навмисне відірвав від них листочок чи гілочку. Я тоді подумав: якщо є свідомість у рослин, а її найвищий прояв — творчість, то образ, який відкрився Булгакову, не єдиний, треба скрізь придивлятися до дерев». 

Микола Сиротенко побачив на соснах у Голосіївському лісі і зафіксував фотоапаратом лики Миколи Яковченка, який схожий там не просто рисами, а й харизмою пересмішника, і Леся Сердюка, котрий сказав за кілька місяців до кончини, що має сотні знімків та фотопроб із кіностудій, але цей образ передає його характер найточніше. У портретній галереї «від дерев» — молодий Павло Тичина, Іван Марчук, Олександр Калягін, Леонардо да Вінчі, Чингісхан у мить «Прокльовування ідеї» — коли спало йому на думку захопити світ...  Справді унікальна колекція Миколи Сиротенка (про щось подібне у світі він не чув і в Інтернеті не зустрів) налічує вже понад три тисячі дуже різнопланових вражаючих фотознахідок, класифікованих за циклами (наприклад, «Особистості», «Позує диво», «Деміурги») й окремих — «Жила-була іронія», «Цар Горох», «Крик. Попередження людству», «Біля Стіни плачу», «Видіння пророка Ісаї» тощо... У них ніби віддзеркалений Всесвіт людського буття, а яким чином це вдається деревам — незбагненно. Це неймовірна загадка Господа. 

 

Жила-була Іронія. Репродукції  Вололодимира ЗАЇКИ

Таємничий погляд смішного походження

Пан Микола ніколи не втручається у знайдений образ, навіть якщо в ньому дуже бракує якоїсь деталі. Та іноді зображення на дереві доповнюється не з його волі, і досить несподівано курйозно. Одного разу вже націлив об’єктив — аж раптом прилетіла величезна муха й сіла саме на те місце, де не вистачало ока. Зафіксував кадр. Клацання камери злякало комаху, і вона полетіла геть. Тоді зробив другий знімок. Уже без неї. А з першого фото істота вдивляється здалеку таємничим розумним поглядом...

Років 30 тому Микола Сиротенко їхав у переповненому київському трамваї. Коли вийшло трохи людей, побачив на кабіні водія Джоконду, але в чорно-білих тонах. Подумав: репродукція графічної імпровізації якогось надзвичайно талановитого художника. За одну зупинку до виходу підійшов ближче. Був ошелешений вдруге: хтось зірвав із кабіни якусь афішу, а білі паперові обривки та плями від клею на чорному тлі так нагадували йому, коли сидів у кінці трамвая, обриси Мони Лізи...

До людини, яка не знає про Леонардо да Вінчі, не «озвуться» зі стовбурів дерев, каменів чи деінде ні його портрет, ні щось зі спадку цього генія. Щоб упізнати «Фараона», помітити «Світло Мекки», розтлумачити «Сон перед народженням» на кедрі в сибірській тайзі і зачепитися поглядом на сотнях інших образів природи, потрібні й ерудиція, і уява, і творче осмислення побаченого й «зловленого» фотоапаратом. Напевне, потрібні ще й інші якості, мистецькі й людяні, щоб Господь довірив саме добродію Миколі Сиротенку, а не комусь із нас, знаходити Його безмежні неймовірні дивовижі і знайомити з ними багатьох співвітчизників та іноземців.