…Десь через півгодини ми зрозуміли, що водій нашого червоно-зеленого «Volkswagen Jetta» заблукав вечірніми вулицями Пекіна в пошуках ресторану. Таксист, якого ми зупинили біля готелю, англійської не знав, як і ми — китайської. Він був, напевне, не місцевим, їхав напівтемними вулицями не дуже впевнено, час від часу повторюючи: «Сорі, сорі». Ресторан наш, як переконалися пізніше, був десь поряд, у мікрорайоні, навколо якого ми кружляли, але як нас підвезти до нього, не порушуючи правил дорожнього руху, наш іногородній таксист не знав. А покарання для водіїв у Піднебесній дуже суворі: до 320 доларів, вилучення прав або смертна кара. У випадку, скажімо, коли у ДТП з вини якогось мажора вбито людину.

До закриття ресторану залишалося години з півтори. Тож ми з колегою Євгеном рішуче просимо зупинити авто, щоб до своєї «сокровенної мети» встигнути дійти пішки. «Бути у Пекіні й не з’їсти качку по-пекінськи у найкращому «качковому» ресторані було б великим гріхом», — заспокоювали один одного, прискорюючи вже «на повні оберти» свою ходу пішохідною зоною.

Був уже пізній час, кінець звичайного робочого дня, але на цьому великому «Арбаті» у 20-мільйонному мегаполісі відпочивальників безліч. Ми буквально протискувалися поміж людей. Більшість, як встиг відзначити, розкуті, приязні, відкриті й веселі. І молоді, і зрілого віку. Хто співає, хто танцює під імпровізовану музику. Жодних комплексів. Ні порожніх пляшок під ногами, ні сміття. У невеличкому відкритому електромобілі «Police» пішохідною зоною повільно, майже нікому не заважаючи, рухалися двоє вартових порядку. На них ніхто не звертав уваги. Звичайна ситуація, яку всі нормально сприймають.

«А ці залишки заберіть із собою»

І ось ми нарешті за старовинним дерев’яним столиком на другому поверсі триповерхового «Roast Duck Restaurant» із двометровим жовтим каченям у кухарському ковпаку на вході. Місця були заздалегідь зарезервовані, інакше довелося б довго чекати в черзі. Людей сила-силенна. Багато дорослих з дітьми. Шум, гамір (розмовляти, до речі, дуже голосно для більшості китайців — звична річ). Між столами проходи невеличкі. Ніякого (у нашому розумінні) для такого статусу закладу громадського харчування затишку, непоспіху, ледь чутної легкої, ненав’язливої музики, можливості спокійного спілкування. Таке відчуття, що ти потрапив не у найпопулярніший ресторан Пекіна зі 150-річною історією, а до величезної зали якоїсь київської «Пузатої хати» чи «Єврохати», де теж така тіснява і все поставлено на потік.

Уже трохи пізніше, вчитавшись у рекламні проспекти та візитівки цього знаменитого «качкового» ресторану, я змінив сприйняття всього, що відбувалося навколо. По-перше, тут, крім «загальних» залів, є й близько 30 окремих кімнат з відповідними аурою й сервісом, по-друге (і це найголовніше), не забуваймо, що цей ресторан щоденно відвідують понад...1000 людей. І з’їдають, як сказала наша офіціантка, не менш як тисячу качок. А вони справді чудові та неповторні. Рум’яні, з тонкою хрусткою шкірочкою, ніжним та нежирним ароматним м’ясом. У нас була можливість у цьому переконатися: замовили кожен собі по качці: «Подужаємо, а ні — залишиться», «Їсти то їсти, щоб було що згадати», — налаштовувалися ми на тривалу неспішну вечерю з червоним сухим вином.

Темно-червоних, щойно підсмажених в натуральній печі на фруктових дровах качок нам підвезли просто до столу, і тут почалось магічне ритуальне дійство (справа суто чоловіча): повільне, акуратне і вправне розбирання цих не дуже великих тушок на невеличкі тонкі порції. Вони ювелірно вирізались з різних (окрім ніг та крил ) частин качки. Коли їх поклали на загальну тарілку, ми зрозуміли, що вечеря не буде затяжною: на тарілці з двох качок отримали грамів 450—600 чистого м’яса зі шкуринкою. До них додали нарізану зелену цибулю, шматочки часнику та очищеного огірка. Усе це треба відповідно до багатовікового ритуалу, який бере початок з імператорських їдалень династії Мін (ХIV—ХVII століття), загортати у тонкі маленькі млинчики і, вмочуючи в соус із солодкуватої сої, з’їдати. Звичайно, запиваючи... Чим? Якщо по кишені, то горілкою «Маотай» (назва від селища у провінції Гуйчжоу), «Улян’є» або «Янхе Дацюй». Це найпопулярніші міцні китайські напої. «Маотай» — із зерен гаоляну (сорго), як і шотландське віскі та французький коньяк, запевняли нас, вважається найкращим у світі.

Ті, хто надає перевагу вину, мають в меню великий вибір. Але треба зрозуміти, яке з них найкраще. На поміч ненав’язливо прийшов, побачивши нашу розгубленість у виборі, інтелігентний на вигляд чоловік років 50, що вечеряв з онучкою (чи дочкою) за сусіднім столиком і чудово володів англійською. Серед китайських вин, які були в меню, він порадив два, що замикали їх перелік і проти яких стояли цифри 680 та 814 юанів. Тобто десь 110 і 130 доларів за пляшку. Ми не стали дегустувати кота в мішку за такі гроші й зупинилися на кращому китайському пиві — 30 гривень за півлітра. Але, як на мій смак, львівське «1715» або світле «Чернігівське» на голову краще за нього. Тож наша скромна вечеря у найпопулярнішому ресторані Пекіна обійшлась на кожного з нас по 240 юанів — близько 40 доларів. Нормально. Враховуючи, тим паче, поїздку на таксі туди й назад. За таксометром і з водіями, відгородженими прозорою та міцною стінкою від пасажирів, і з обов’язковою візитівкою власника авто на лобовому склі. Фото, ім’я, реєстраційний номер (великими цифрами), назва компанії і цілодобові контактні телефони.

А щодо загальних вражень від відвідування цього ресторану, то вони більш стримані, ніж очікувалося. Коли нас вранці про них почали розпитувати колеги з нашого прес-туру по Піднебесній, організованого МЗС Китаю, я бадьоро відповів: «Хлопці, вражень чимало, про головне більшість з вас, мабуть, і не здогадується: розраховуємося з офіціанткою і вже збираємося йти, а нам вручають важкуватий пакет із залишками наших двох качок. (Так, кажуть, тут заведено. Вдома китайці готують з них ще суп і щось до супу). Приходьте, разом доїдатимемо. Пива докупимо». Охочих не знайшлось. А шкода. Явно не всім, подумав про себе, відомо про одну з останніх вимог, яку поставило перед китайською нацією оновлене керівництво країни. Можливо, інакше б відреагували на запрошення.

«Розчленування» тушки качки — повільне, магічне і ритуальне дійство. Фото автора

«Чиста тарілка»

Це одна з багатьох навіть не вимог, а «твердих побажань» партії й уряду до народу, який будує «сяокан» — суспільство середнього достатку, «суспільство спільного збагачення», де панували б свобода і рівноправ’я, порядність і безкорисливість чиновницького апарату, де «кадрові працівники залишалися чесними, уряд — непідкупним, а політика — чистою». Щоб у підсумку, за словами колишнього голови Державної ради КНР Вень Цзябао, «можна було інституціонально покінчити з надзвичайною концентрацією влади і браком контролю над нею». І про це відверто говорять у суспільстві, незважаючи на досягнення, які вражають, в економіці та соціальній сфері за 30 років послідовних реформ та політики відкритості, де ставиться за мету до 2020-го подвоїти ВВП і середньодушові доходи міського і сільського населення. Тож, на переконання керівництва держави, для досягнення такої мети не буде зайвим стати всім більш ощадливими і раціональними у харчуванні, поважати важку і не завжди достойно оплачувану працю селянина і сотень мільйонів працівників переробної та харчової промисловості. З підвищенням пенсій і середньої заробітної плати, збільшенням кількості сучасних приватних автомобілів (їх сьогодні у Піднебесній має кожний 17-й громадянин) ставлення до продуктів харчування, хоч би де ти їх вживав — у престижному ресторані, на лоні природи чи вдома, має бути більш дбайливим, скромним та шанобливим. (Пам’ятаєте приблизні цифри викинутих на сміття продуктів харчування лише в 3-мільйонному Києві після кожного великого свята — п’ять—сім тонн?! А свят багато).

Чітку і пряму відповідь на моє запитання щодо лозунгу «Чиста тарілка» дав Фу Цзіхун, заступник начальника канцелярії із закордонних справ уряду Шанхая.

— Активно підтримую таке звернення до суспільства нашого вищого партійного керівництва. Паралельно із збільшенням матеріального достатку народу, його можливостей у поліпшенні харчування має посилюватися і дбайливіше до нього ставлення. Менше жадібності й більше стриманості, поваги до їжі й тих, хто її приготував.

Пан Фу мав, мабуть, на увазі й багатьох туристів з пострадянських країн під час відвідування ресторанів зі «шведським столом». (Мені як керівникові тургрупи довелося свого часу червоніти у Фінляндії та Японії на делікатне зауваження адміністраторів щодо деяких киян). Понакладають гори всього смачного, причому одразу на кілька тарілок, нібито й потроху (очі-то завидющі), а з’їсти всього не можуть. Зрозуміло, що після себе залишають купу недоїденого.

Звичайно, й у Піднебесній з її населенням 1,3 мільярда дуже багато харчів викидають на сміття або вони йдуть на корм свиням. І це тоді, коли мільйони людей живуть більш ніж скромно або просто у злиднях, передусім у сільській місцевості, коли у мегаполісах (із середньою зарплатнею 880—1150 доларів) ще залишаються трущоби, коли чимале безробіття (хоч і на рівні 4,6 %) зі шлейфом гострих соціальних проблем. Тому заклик керівництва Китаю до нації щодо більш ощадливого, шанобливого ставлення до продуктів харчування сприймають у країні досить актуальним і економічно прорахованим.

...А ось щодо мого питання про «Чисту тарілку». Не впевнений сьогодні, що воно було доречним у тій ситуації. Ми якраз розмовляли за величезним і щедрим обіднім столом із представниками уряду Шанхая, і нам, журналістам із країн СНД, гостинні господарі подавали вже, мабуть, 20 чи 25 вишукану страву китайської кухні. Порції невеличкі, чудове сервірування, але ж така кількість! Дехто з нас встигав, щиро дякуючи офіціантам, відмовитися від чергової тарілки з національною родзинкою, та більшість колег лише важко зітхали. Що поробиш — треба поважати господарів, хоч трошки покуштувати. А тут ще пан Фу, лукаво усміхаючись, кинув фразу:

— Їжте, будь ласка, треба з’їдати все, нічого в тарілках не повинно залишатися. Тим паче, що ваш колега нагадав нам про нашу національну програму «Чиста тарілка».

Треба було лише бачити очі й погляди в мій бік моїх пострадянських сусідів за гостинним столом... 

Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Пекін — Цзинань — Шанхай — Київ