Письменниця
Лариса Васильєва:

Автор світового бестселера «Кремлівські дружини» Лариса Васильєва народилася в Харкові. На свою малу батьківщину з Москви приїжджає не часто. Тому кожний свій візит перетворює у справжнє свято для земляків. Останні її відвідини, наприклад, запам’ятаються харків’янам іскрометним словом, невичерпним гумором та мудрими думками. 

Після чергової творчої зустрічі з земляками, яка відбулася в інформаційно-виставковому центрі «Бузок», володарка престижної літературної Бунінської премії, відома поетеса, публіцист і прозаїк Лариса ВАСИЛЬЄВА погодилася відповісти і на запитання «УК».

Ларисо Миколаївно, у своїх інтерв’ю ви не раз говорили, що почуваєтеся письменником відтоді, як тільки усвідомили себе на цьому світі. У велику літературу ж прийшли спочатку як поет, а вже потім — прозаїк. У яких жанрах ще ви пишете і чи пам’ятаєте, як з’явився на світ перший неримований твір?

— Є лише один жанр, якого я не торкалася, — це сценарії, бо я взагалі не люблю кіно. Воно дуже нав’язливе. А так у мене дуже багато виходило книг у 60-ті роки минулого століття. Тоді я була автором різних популярних збірок поезії. Потім поїхала жити в Лондон, де працювала кореспондентом «Літературки» разом зі своїм чоловіком, який теж був кореспондентом однієї з центральних газет. І після Лондона я написала першу свою прозову книгу «Альбіон і таємниця часу».

Вона була дуже популярна і вийшла як у Лондоні, так і в Росії. Перше її видання з’явилося в 1978 році, а друге, доповнене, — в 1983-му. В цей же рік побачив світ і мій роман-спогад «Книга про батька» — результат наполегливих пошуків і численних зустрічей з ветеранами-танкобудівниками і танкістами. Далі мене почала притягувати так звана документальна чи навколодокументальна проза, пов’язана з жіночим началом, материнською роллю в суспільстві, з поняттям, що буде сьогодні, завтра, що було вчора і що буде взагалі.

Мене також цікавить нумерологія і футурологія. Саме їй я присвятила свою останню книгу «Василіса», про яку ще мало хто знає, хоч вона вже публікувалась у журналі «Наука і релігія» і незабаром відбудеться її обговорення в «Літературній газеті». Причому мене цікавлять різні думки, однак маю зізнатися, що чоловічий світ визнає цю останню мою книгу з великим застереженням, але, на щастя, не весь.

В її основі лежить думка про те, що земля — це зародок серед восьми інших у великій «матці» Всесвіту. Там доведено все через містичні досліди, цифри, букви тощо. До цієї так званої жіночої серії належать також мої більш відомі книги «Кремлівські дружини», «Діти Кремля», «Жінки Російської корони», «Дружина і муза» та інші.

Однак найбільше визнання прийшло до вас завдяки книзі, що стала світовим бестселером, точніше, документально-публіцистичному дослідженню «Кремлівські дружини». Чим привабила вас ця доволі непроста тема?

— Ідея висвітлювати жіночу долю в історії держави виникла через мою прискіпливість. Мені дуже хотілося знати, чому життя було таким складним, заплутаним, де коріння цих негараздів. І виявилося, що це коріння простягається з родини, зі стосунків жінки й чоловіка. Що зробили ці жінки для країни? Вони були політичними трансвеститами, якими і нині є багато жінок, що вийшли «у світ». Вони займаються чоловічою політикою, не вкладаючи сюди материнського начала.

І від цього багато що відбувається занадто жорстко, не так, як має бути. Усе це стається через те, що вони служать чоловічим ідеям навіть краще за самих чоловіків. До речі, екс-прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер, з якою я зустрічалася, коли жила в Лондоні, теж підтвердила цю мою думку. Якось на одній із зустрічей з нею я осміліла і запитала, як кажуть, в лоб: дві жінки — ви і королева Єлизавета — вісім років керували державою, що ви зробили для того, щоб влада була не поза жінкою, а разом з нею, щоб жіноче і чоловіче начало — там, нагорі — об’єднались? Вона мені відповіла: «А хто б мені це дозволив?» І я була вдячна їй за таку щиру відповідь.

Фото надані автором

А якщо повернутися до ваших «Кремлівських дружин», то хто з них найбільше привабив чи вразив вас як особистість?

— Я, напевно, вас дуже здивую, коли скажу, що Надія Костянтинівна Крупська. Це була дивовижна жінка! По-перше, замолоду вона була надзвичайною красунею — справжнім тургенєвським образом: з пухкими губами, розкішною косою. Коли вона, наприклад, у Шушенському розпускала своє волосся, старі більшовики, які там жили, готові були іти за нею слідом на край світу. А ще вона була зорієнтована на революцію: виконувала найважчу роботу і водночас була дуже обдарованою особистістю, яка за два тижні могла вивчити іноземну мову. Одне слово, була найсильнішою з жінок, про яких я писала. В моїй книзі є порівняння Надії Костянтинівни з Марією Склодовською-Кюрі. Остання радій робила для чоловіка, а Крупська революцію — для Володимира Ілліча.

Ларисо Миколаївно, а чому б вам не дослідити і не написати так захоплююче, як ви це зробили, й про дружин сучасних політиків?

— Скажу щиро, що робити цього не хочу. З одного боку, через те, що немає вже того Кремля, з другого — часи нині не такі напружені, як були колись. Я, наприклад, знайома з Людмилою Путіною і Світланою Медведєвою. Але про них писати мені нецікаво, бо я не знаю, що про них писати.

Ви написали книгу про Москву, а чи не спадало на думку створити документальний твір про Харків?

— Так, я написала книгу «Душа Москви», яку згодом довелося розділити на чотири томи. Бо коли вона вийшла, то до уряду Москви почали писати батьки з проханнями розбити книгу на розділи. Мовляв, вона дуже велика і їхнім дітям важко тримати її в руках. А читати її вони мусять, тому що, читаючи її, приносять зі школи п’ятірки.

Тож мені довелося піти назустріч побажанням читачів. А вже пізніше, коли я приїхала в університет Ноттінгема і привезла з собою цей твір, англійці, ознайомившись із ним, почали закидати мене запитаннями на кшталт «Чи могли б ви написати книгу «Душа Ноттінгема?» На це я відповідала: «Серед вас також є багато талановитих людей». Тепер чи могла б я написати книгу «Душа Харкова?» Думаю, що ні, не маю права: я тут народилася, а виросла в іншому місті.

Вашим іменем назвали одну із зірок Всесвіту. Як це сталося і як ви про це дізналися?

— Відбулося це під час одного з моїх ювілеїв. Зовсім несподівано для мене на сцену вийшов космонавт на прізвище Волк і сказав, що йому доручено оголосити про присвоєння зірці в сузір’ї Стрільця мого імені і що цей документ підписаний самим Германом Титовим. Мені було дуже приємно, бо Герман Титов був сучасником Юрія Гагаріна, якого я дуже добре знала. Ми з ним бували не раз в гостях у Михайла Олександровича Шолохова. Відразу після цієї події зі мною ніби щось відбулося. Але що саме, я не могла зрозуміти. Тоді я й написала ось такий вірш:

Не верьте, что поэт

— звезда,

Летящая невесть куда,

Непредсказуемое чудо —

Летящая невесть откуда,

И все-таки поэт

звезда.

Летящая

невесть куда,

Летящая невесть

откуда,

Непредсказуемое чудо!

У будинку, де ви народилися, тепер бібліотека Московського району міста Харкова, в якій багато і ваших творів. Це просто випадковість чи є тут щось символічне?

— Радше тут і те, й інше, від чого я щаслива. Бо хто ще з письменників може похвалитися тим, що в будинку, куди вперше з пологового будинку його принесли батьки, тепер народна бібліотека. Я привезла їй в подарунок багато своїх книг. Під час перебування в бібліотеці мені було дуже добре увесь день, який провела там.

До речі, відчуття щастя завжди переважає в моєму житті, навіть якщо не все так райдужно в цьому світі. Напевно, це властивість характеру. І я називаю його подолання. Тому що ми народжені не для того, щоб радіти кожну хвилину, а й страждати мусимо. Я пригадую Ахматову, коли вона, почувши одного разу частівку з такими словами: «Я страдала, страдонула, с моста в речку сиганула. За тебя, за дьявола, полчаса проплавала», сказала: «Як це схоже на мої вірші». І я теж приблизно так розумію життя.

Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Лариса ВАСИЛЬЄВА. Народилася 1935 року в місті Харкові, в сім’ї інженера Миколи Кучеренка, одного з творців серії танків БТ і Т-34. Проживає в Москві. Закінчила філологічний факультет Московського університету. Автор більше двадцяти поетичних збірок.

З прозаїчного доробку найвідоміші: «Кремлівські дружини», «Діти Кремля», «Дружини російської корони» та інші. Її твори перекладені кількома іноземними мовами. Письменниця також сама займається перекладами з англійської мови. Дійсний член Академії російської словесності, почесний професор Ноттінгемського університету (Великобританія).