Восени 1977 року рідне село Синівка Липоводолинського району Сумської області вдень обстріляли трьома ракетами (можливо, навчальними) з літака. Одна влучила в будівлю «Сільгосптехніки», але саме була обідня перерва, і нікого в приміщенні не було. Дві влучили в городи селян. Одна з них поранила селянина, що йшов повз город. Його госпіталізували у місцеву лікарню.

Наступного дня на сільському стадіоні приземлився вертоліт із генералом. Вертольоти і генерали тоді в селах бували рідко. Генерал відвідав пораненого. Вручив йому гостинець — спирт і шоколад. Такий товар завжди мав попит. Про що вони говорили, навіки залишилося таємницею. Широкій сільській громадськості дали зрозуміти, що обстрілу не було. То селянам здалося. Це були «прекрасні» часи застою. До смерті великого орденоносця Л. І. Брежнєва залишалося п’ять років.

8 квітня 1978 року авторові цих рядків виповнювалося 30. Чомусь це трапляється лише раз у житті й тому запам’ятовується. На тижні, що передував цьому ювілею місцевого значення, перебував у Кривому Розі. Читав лекції під егідою товариства «Знання» про події у світі. 5 чи 6 квітня в Кривому Розі гастролював Володимир Висоцький. Більш знаменної події годі й придумати. Місцеві партійні функціонери допомогли придбати квиток на концерт. Він відбувся блискуче: не було жодних ознак того, що доля відвела наркозалежному Висоцькому лише два роки для завершення його незабутніх пісень. Коронним номером концерту була пісня «Мы вращаем Землю». Вона подобалася й авторові цих рядків, який менш ніж 5 років тому демобілізувався з армії, де крутив Землю на далекосхідному радянсько-китайському кордоні на посаді командира мотострілецького взводу. До речі, та місцевість — це Зелений клин (або Зелена Україна).

Увечері 7 квітня 1978 року був від’їзд у Київ. На залізничному вокзалі Кривого Рогу познайомився з цивільним льотчиком, який приїжджав до сина. Наші квитки були в одне і те саме купе. Репродуктор повідомив, що невдовзі прибуває потяг, який прямував із Запоріжжя до Києва. На пероні вже стояла група міліціонерів. Її керівник-майор мав комплекцію, що в півтора раза перевищувала чималі розміри автора. З ним були двоє лейтенантів міліції та двоє сержантів. З розмов між ними виявилося, що у вагоні бешкетують двоє п’яних авіаційних прапорщиків. Міліцію покликали забрати їх з потяга. За радянських часів міліція не любила мати справу з військовослужбовцями.

Пам’ятаючи своє недавнє армійське минуле, автор виголосив перед групою міліціонерів таку полум’яну промову: «Товарищ майор! Я капитан Дахно (насправді ж був і є старшим лейтенантом, але в 30 років цілком ймовірно міг бути капітаном), командир 8-й мотострелковой роты 3-го мотострелкового батальона 199-го Верхнеудинского полка, войсковая часть 35236, поселок Филино Приморского края. Нахожусь на Украине в отпуске. Беру этих прапорщиков под свою ответственность. Я наведу порядок!» Почувши такі солодкі для своїх вух слова, майор з підлеглими негайно зник із перону, не запитавши жодного документа в «капітана».

Зайшовши в купе, прапорщикам повторив легенду про військове звання і посаду. Один із них вжив таку кількість спирту, що його не зворушила б і поява маршала Радянського Союзу, а не те що капітана у цивільному вбранні. Ще один виявляв деякі ознаки життя. Виявилося, що вони з Василькова (що під Києвом) і цілий місяць ремонтували в Запоріжжі літак, пошкоджений під час приземлення.

У купе з’ясувалося, що між льотчиками і ремонтниками історично існує неприязнь. «Білі» люди літають, а «негри» — ремонтують. Між цивільним льотчиком і прапорщиками спалахнув скандал. Якось вдалося змусити льотчика (нібито тверезого) лягти спати. «Капітан» теж зайняв верхню полицю і вдав, що спить, але уважно слухав розмову прапорщиків. Вони вирішили «молодого» (тобто «капітана») пощадити, але зарізати льотчика. «Капітан» через примружені очі спостерігав, коли ж з’явиться ніж, щоб вибити його з рук. Напевне, у прапорщиків ножа не було, але погрози тривали довго. Інколи хотілося піти до провідника і прохати про виклик міліції на черговій станції. Нарешті сон зморив прапорщиків.

Через кілька годин вони прокинулися. Почувши про події, прапорщики ладні були купити «капітанові» всі коньяки світу. Зрозуміло, що це було неможливо в ранковому потязі. Довелося обійтися потрійними порціями чаю. Прапорщики через два місяці мали йти на пенсію, і якби їх зняли з потяга, то військових пенсій вони не бачили б як власних вух.

Як винагороду за свою армійську солідарність «капітан» попрохав розповісти про обстріл ракетами рідного села кілька місяців тому. Вони підтвердили, що таке справді було. Льотчик з Полтави на віражі ненароком натиснув ліктем на гашетку, і колгоспне село отримало в подарунок три ракети. На щастя, обійшлося без жертв. Та мама-пенсіонерка подумала, що почалася війна, бо без війни жити не вміємо. Нудьгуємо без неї.

Описана подія була одним з негараздів, спровокованих людським чинником, що передували Чорнобильській катастрофі на межі розвалу Радянського Союзу. Нині у нас незалежна країна, проте різноманітних «негараздів» не бракує й досі. Й саме вони — під∂рунтя багатьох бід, які стаються з нашою країною і нами всіма. А ми — старше покоління — маємо мрію: хоч краєчком ока побачити порядок на рідній землі. Та чи доживемо?

Іван ДАХНО
для «Урядового кур’єра»