Зимового ранку в очікуванні реалізатора, який привозить сюди молоко й сметану із сільського підприємства, у дворі багатоповерхівки звично зібралися червонощокі від морозу мешканці будинку та коти в різнокольорових шубах. Останні в очікуванні молочного сніданку дружно вмивалися, а люди похилого віку активно обговорювали свої найнагальніші проблеми. Тобто ви, мабуть, здогадуєтеся, чим насамперед переймаються жителі українського міста після перегляду вечірніх і ранкових новин від російського телебачення. Так-так — вони дуже емоційно лаяли «бандерівців», які наприкінці 40-х — на початку 50-х років минулого століття загубили дуже багато російських людей. Тривалий час розповідали такі жахіття про лісових «головорізів», що вже й самі почали лякатися. Це, схоже, помітив чоловік, який досі мовчки слухав схвильованих бабусь, а тепер вирішив їх трохи заспокоїти. «Зате коли бандерівці дійшли до Підмосков’я, то нарешті добре отримали на горіхи! — упевнено вимовив. — Усі ж пам’ятаєте, як Бандеру оточили на підступах до Москви і розбили вщент! Небагатьом із них тоді вдалося втекти…»

Гурт пенсіонерів від здивування й обурення аж закляк. А потім хтось найбільш говіркий взявся виправляти дядька. «Ти що — здурів? Чи з Місяця впав? Коли це Бандера дійшов до Москви? Та його нога там зроду не ступала! І ніколи, чуєш, росіяни не воювали з бандерівцями у своєму Підмосков’ї!». «А де ж тоді вони воювали?» — далі гнув той свою лінію. «Як де? Та в отих їхніх західноукраїнських лісах і селах!..» «А чому ж росіяни припхалися в оті далекі від них українські ліси і села?..» — ще встиг запитати чоловік. Бо люди з черги, не добираючи слів, накинулися на небораку. І почув він на свою адресу і «укрофашист», і «правосек», і той же «бандерівець»… І «не молока йому треба дати, а ломакою по спині!»

Найцікавіше в цьому випадку те, що мій добрий знайомий, якого обізвали «бандерівцем», етнічний росіянин, оскільки народився й виріс за Уралом і добре знає «загадкову душу» своїх земляків. А наважився він ось так саркастично тицьнути носом проросійських донеччан у справжню історичну правду посеред Донецька на початку 2014 року — коли тут ще можна було сперечатися з носіями агресивної й цинічної російської пропаганди.

Відтоді минуло три роки, і нині за подібні «жарти» у тимчасово окупованому місті можна поплатитися волею, здоров’ям чи життям. Бо «бандерівці», скаржаться немало донеччан, і далі знищують російських «захисників» і «патріотів». І знову відбувається це на території України, куди, як уже неодноразово було в нашій історії, звично припхалися зі зброєю сусіди-«брати». І ті, хто усно, у російських ЗМД (дезінформації) та соціальних мережах звинувачують «укропів» у загибелі своїх «героїв», вперто і свідомо уникають головного: їхні знайомі чи рідні гинуть не в Московській, Саратовській, Вологодській чи Новосибірській областях, а чогось у Донецькій і Луганській. Тобто, на відміну від українців, вони кладуть голови не за свою рідну землю, а за імперські та геополітичні амбіції правителя Кремля.

Захист російськомовного населення Донбасу від «бандерівців» та «київської хунти»? У це можуть повірити лишень мешканці російських областей десь за Уралом. Та й то під загальним наркозом знавіснілої кремлівської пропаганди. А корінні мешканці краю добре знають, що таких тут не було ні в 40—50-х, ні в 2000-х роках. Навпаки — є підстави стверджувати, що саме «донецька хунта» тривалий час була майже на всіх найвищих керівник посадах у Києві та багатьох регіонах України… Серед моїх знайомих, друзів і колег на території Донеччини були й залишаються не тільки українці, а й росіяни, греки, білоруси, татари, вірмени, євреї, грузини й представники інших національностей, які здавна живуть на Донбасі. З багатьма з ними ми й далі спілкуємося, і знаєте, яке риторичне запитання найчастіше ставлять із тих міст і сіл, які зараз потрапили під «захист» Кремля? Та те саме, що стояло ребром у минулому і позаминулиму століттях! «Хіба їм мало своєї території, що вони знову сюди лізуть?!» І саме від одного з донецьких росіян недавно почув глузливе трактування назви «нової» країни, про яку повідомляв її напівпритомний лідер, — «Малоросії» чи «Малонамросії».

…Коли вже засів писати ці рядки, давній знайомий, який досі перебуває по той бік лінії розмежування, передав популярну версію анекдота, який пошепки переповідають у місті. Отже, ви ще не чули, чому насправді в Москві роздратовано відмахнулися від химерного проекту донбаської «Малоросії»? Бо, по-перше, у її назві є прямий і дещо образливий натяк на малорослого правителя Кремля. По-друге, йому зовсім мало діла до російськомовних мешканців Донбасу, яких він буцімто взявся «захищати» вогнем «Градів», руїнами шахт і заводів, безробіттям, беззаконням, злиднями тощо. По-третє, так само мало йому діла і до росіян чи представників інших народів Росії — «іхтамнєтів», бо їх ось вже понад три роки вбивають в Україні, закопують на місці чи везуть «вантажем 200» туди, де телевізор досі звинувачує в цьому тільки дуже жорстоких «бандерівців». І невже мало ще загинуло жителів Росії, аби там нарешті збагнули, що насправді не українці стали ініціаторами агресивної гібридної війни, російських жертв якої оплакують чи намагаються визволити з полону тільки їхні рідні й близькі? І невже їх не обурює потворна позиція керівників держави-агресора та Міноборони, які цинічно відкараскуються від убитих чи полонених на Донбасі росіян, яких самі ж нацькували захищати загарбницькі інтереси примарної імперії?