Свій 80-річний ювілей колишній начальник Запорізького обласного управління пожежної охорони святкує напередодні професійного свята працівників служби. Його ім’я добре відоме фахівцям на всій території колишнього Союзу та інших колись дружніх держав. І понині він має незаперечний авторитет у колег —нинішніх рятувальників, серед яких чимало його вихованців. Про традиції протипожежної охорони в Україні і їх наступність у діяльності сучасної рятувальної служби наша розмова з ювіляром.
— Миколо Дмитровичу, якими досягненнями служби під вашим проводом Запорізький край пишається і понині?
— Вся моя служба пройшла у Запоріжжі. Мені пощастило —я пропрацював всі свої молоді роки з одним начальником управління, це полковник Володимир Семенович Нехаєв. Він мене, рядового інспектора, примітив і фактично виростив собі наступника. У мене були хороші вихователі, добрі стосунки на службі. Обласним управлінням керував 14 років. Тоді наша область була в числі кращих в Україні, та, вочевидь, і в усьому Союзі. Ми були першими за темпами будівництва і введення в дію пожежних депо. І не тільки міських, а і в сільській місцевості. У нас майже 80% колгоспів і радгоспів мали власні пожежні депо та виїзні, з пожежною технікою. Тоді це називалося пожежно-сторожова охорона. І були ще добровільні пожежні дружини.
Високе керівництво не вірило, що це можливо — забезпечити такий високий рівень охоплення на селі. Приїжджали з перевірками — переконалися! І на рівні всього Радянського Союзу наша область була оголошена базовою з пропаганди передового досвіду.
Будувати, як і тепер, тоді було нелегко. Треба було вишукувати ресурси, добувати будматеріали, умовляти, переконувати людей. Також ми першими в Союзі взялися за модернізацію пожежної автотехніки. Створили автомобіль швидкого реагування. Був у нас такий фахівець, Саша Доступ, — член збірної команди Союзу з пожежно-прикладного спорту, голова розумна. З його ініціативи вдосконалили пожежну машину. Зазвичай на пожежу виїжджав розрахунок на автомобілі, розгортали шланги і заливали полум’я водою. Найчастіше — якщо горить квартира в багатоповерхівці, то заливали практично весь стояк під нею. Тож від вогню потерпало майно погорільців, а від води — в квартирах під ними. Інновація полягала у тому, що ми запропонували гасити полум’я не водою з брандспойта, а за допомогою порошкового вогнегасника. Прибувають пожежні за викликом, заходять на поверх у вогнище загоряння та вогнегасником прицільно гасять полум’я.
Ще одну інновацію ми ввели: 16-тонний бензовоз переобладнали під водовоз. Раніше були тільки водовози-полуторки. Для безводних районів, у нас же в Запорізькій області їх більшість, такої кількості води замало. А 16-тонник прийде на гасіння пожежі, раз заллє — і порядок. Ми ж ввели в стрій і водоплавну пожежну машину. Взяли у військових «амфібію» і пристосували для гасіння пожеж. Буває, горить ліс, і крім, як з водоймища, до осередку загоряння не доберешся. У нас були свої майстерні у пожежній частині на вулиці Діагональній.
— Що викликало найбільші труднощі у процесі роботи?
— Складнощі були. Здійснювали нагляд за протипожежним станом, у тому числі й при будівництві особливо важливих об’єктів. Коли будували Запорізьку атомну, треба було укладати електрокабелі в протипожежній оболонці. А таких не було! От будівельники і укладали в звичайній — гумовій. Ми, певна річ, забороняли, але будівельники не слухали нас: адже був наказ здати об’єкт вчасно, спробуй не виконати!.
Я був членом державної приймальної комісії, яку очолював перший секретар обкому партії. Партієць викликав «на килим»: пояснював важливість питання, мовляв, йдіть подумайте і дайте відповідь, неодмінно позитивну. А тим часом саме через брак протипожежної оболонки на електрокабелі на Запорізькій атомній сталася пожежа, яка, до речі, відтермінувала введення станції в дію на рік. Пожежа спалахнула за кілька днів до завантаження ядерного палива. І добре, що тоді ще не встигли запустити ядерний реактор, бо був би перший Чорнобиль. Коли гасили полум’я, пожежники заходили у вогнище загоряння в протигазах, а температура була такою, що гума плавилася і приставала до обличчя, тоді ж ще не було спеціальних захисних засобів. Знімали такі протигази разом зі шкірою. Висока комісія з Москви приїхала розбиратися. Тоді я і «заробив» свій інфаркт. Хотіли знайти порушення в нашій роботі. Але у нас усе було «чисто»: і приписи, і зауваження своєчасні, і недопуски до експлуатації, і заборони на продовження робіт — все за інструкцією. Інша річ, що нас не слухали — не виконували своєчасно наші вказівки, отож і сталося те, що сталося.
— Які відмінності у роботі служби тоді і тепер впадають вам в око?
— Щодо планової роботи — протипожежний нагляд за об’єктами нині, на мою думку, «кульгає». Поділили їх на важливі і неважливі, одні інспектують раз на рік, інші — раз на три роки. Раніше всі об’єкти перевіряли щорічно! Не перевірили — це вже надзвичайна ситуація! Пожежі й у нас були, але не в такій кількості, як зараз. Раніше в області реєстрували 250—300 пожеж на рік. Були часи, коли у нас сталося 145 (!) пожеж на рік. І ми не приховували жодного випадку загоряння. Нині ж цей показник перевалює в середньому за 3 тисячі.
Реорганізація пожежної охорони в рятувальну службу при МНС — це, на мій погляд, велика помилка. Це істотно знизило її статус, а отже, обмежило можливості, адже тепер фінансування здійснюється за залишковим принципом.
Причому спектр завдань, які сьогодні стоять перед пожежниками, істотно розширився: вони і кішку з дерева знімають, і потопаючих рятують, і, відповідно, на пожежі виїжджають... Тож пожежна охорона як така виявилася, що називається, розпорошеною.
У Росії, наприклад, пожежна охорона теж підпорядкована структурі МНС, але автономно. У нас же, коли проводили реорганізацію, ніхто не радився з фахівцями. Рішення прийняли нагорі, безпосередніх виконавців просто поставили перед фактом. А це ж була наймобільніша служба. Навіть під час Чорнобильської аварії хто був першим на ліквідації? Пожежники.
Тоді, у квітні 1986-го, начальників обласних управлінь зібрали на семінар у столиці. Увечері 25-го ми роз’їхалися по домівках. Та не встиг я вранці зайти в квартиру, дзвонить начальство, мовляв, Миколо Дмитровичу, біда, збирай людей — у Чорнобилі техногенна катастрофа. Мене не допустили на ліквідацію наслідків медики — тільки-но отямився після інфаркту. А так я як начальник управління мав би очолити нашу команду ліквідаторів. Наші хлопці, які туди вирушили першими, показали себе гідно. На жаль, нині в живих практично вже немає нікого з них.
Ми весь час, поки тривала ліквідація, посилали туди наших людей. Всі розуміли, на що йдуть, але ніхто не відмовлявся виконати свій обов’язок.
Наша область за всіма показниками служби пожежної охорони завжди була в числі перших у Союзі. Як нас стимулювали, заохочували? Цікаве питання. Тоді була велика проблема купити машину. Треба було стояти в черзі багато років. А мені дуже хотілося заохотити хлопців, які добре себе зарекомендували на ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Ось я попросив у главку, щоб виділили для них автомобілі. Тоді нам дали три «Москвичі».
— Як здобували свій авторитет керівника і фахівця? Що найважче було у вашій роботі?
— Погони я 43 роки носив. Розпочинав працювати у пожежній частині на «Коксохімі». А там величезне маслогосподарство під землею — у підвалах. Коли там траплялися загоряння, спробуй туди доберися! По-перше, коли горить мастило, там температура колосальна, а по-друге, там дим! Та свою справу робив. Коли ще не був начальником управління, а працював уже в апараті, не було у мене службового автомобіля, виїжджав на пожежі своїм ходом. Я тоді займався розслідуванням причин займання. У будь-який час міг зателефонувати черговий: у Новомиколаївці лікарня горить, у Розівці — школа… Добирався до розвилки на виїзді з міста, а далі — на попутках.
І навіть ставши начальником, не ухилявся від виконання свого обов’язку. Кілька разів було таке, що думав, от мені і «каюк» прийшов. Ось такий випадок був у Токмаку. Горіла ферма, велика будівля. Вогнище спалахнуло на даху. Приставили драбину, я поліз на дах. Тоді була така команда керівному складу — якщо серйозна пожежа, начальник мав бути разом з підлеглими в осередку загоряння і головою відповідати за результат. Є й інший чинник — людський. Коли підлеглий бачить, що командир сам поліз у вогонь, то він упевненіше діє, а отже ефективніше. Ось я й поліз першим тією драбиною, уже був на самій верхівці, а в цей час обвалився дах. Зі мною був один з бійців — внизу, біля основи драбини. Звали його Коля, як і мене. Я всіх своїх бійців у всіх підрозділах області знав в обличчя і поіменно. Цього Колю ніхто всерйоз не сприймав, вважали диваком. А тут він, побачивши, що обвалений дах зіштовхнув драбину і вона валиться разом зі мною, уперся в неї і загальмував падіння. Якби не він, я б убився — падіння з такої висоти не залишало жодних шансів вижити.
А найстрашніше для мене було повідомляти сім’ям про загибель батьків і синів. Коли мої бійці гинули на пожежах, серце краялося, душа просто розривалася на шматки. Очевидно, звідси і мої інфаркти.
— У чому вбачаєте головний успіх своєї кар’єри?
— У мене завжди були надійно захищені тили. З дружиною Аллою Володимирівною прожили вже 57 років. Мені пощастило з цією людиною — вона мій ангел-охоронець. Подарувала мені двох синів: Костянтин — старший, Олег — молодший. У нас уже 5 онуків — Кирило, Антон, Дем’ян, Філіп, Микола.
Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр» (фото автора)
ДОСЬЄ «УК»
Микола КОРИЩЕНКО. Полковник внутрішньої служби — начальник УПО УВС Запорізького облвиконкому з грудня 1979 по грудень 1992 року.
Народився 2 вересня 1933 року в станиці Ярославська Краснодарського краю. У 1949 році у віці 16 років був прийнятий рядовим на службу в загін воєнізованої пожежної охорони для охорони суднобудівного заводу м. Комсомольська-на-Амурі. З 1951-го по 1954 рік навчався в Свердловському пожежно-технічному училищі МВС СРСР. Закінчив училище з відзнакою. Працював інспектором, начальником караулу в підрозділах пожежної охорони Запорізької області, начальником УПО УВС Запорізького облвиконкому. За роки його керівництва обласним пожежним управлінням в області побудовано понад тридцять, реконструйовано близько 20% будівель пожежних депо. Побудовано низку інших об’єктів. У містах Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську створено опорні пункти гасіння масштабних пожеж.
На пенсії з 1992 року. З березня 2006 по вересень 2009 року — президент Запорізького обласного територіального осередку Всеукраїнської асоціації ветеранів та пенсіонерів МНС України. І нині бере активну участь у роботі ветеранської організації Запорізької області.
Ми в Google+