«Я сам вірменин, який народився в Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм… Україна — друга моя батьківщина», — писав Сергій Параджанов, творець славнозвісної стрічки «Тіні забутих предків», яка увійшла в рейтинг найкращих фільмів усіх часів і народів. 51-шу річницю її виходу українці відзначили в «Мистецькому Арсеналі».
Експозиція, яку розмістили в дев’яти залах, відтворила культуру фільму, ознайомила з місцями зйомок, візуалізувала спогади причетних до його створення. Глядач мав змогу з’ясувати, що в ній художній вимисел, а що реальність. Дослідженню допомагали аркуші-розкадровки, зроблені рукою режисера, невідомі роботи художника фільму Георгія Якутовича та художниці з костюмів Лідії Байкової.
Атмосферу виставки створювала медитативна музика та автентичний антураж: ялинки на стінах і дахах, солома в дерев’яних конструкціях, ремінісценції із творів сучасних митців, на які надихнув фільм, і легенди щодо його створення. А їх чимало. Зокрема, що зробило стрічку явищем світової культури: режисерський хист Параджанова чи танцююча камера Іллєнка? Нагадаю, що до «Тіней…» Параджанов зрежисирував кілька цілком прохідних фільмів. Один з них якось транслювало українське телебачення. Це був соцреалізм. Гадаю, що третім визначальним чинником успіху «Тіней…» стала язичницька естетика гуцульської Верховини, що збереглася і за часів радянського атеїзму.
Поштовхом до експедиції кінематографістів на Гуцульщину стала проза Михайла Коцюбинського. Юрій Герасимович розповів якось, що він погодився знімати разом із Серіком, як іноді називав Сергія, через повість. «Книжку мені дала теща Ніна Алісова. Я розгорнув її у сквері й доки не дочитав, не підвівся. Повість пройняла до кишок». До речі, Алісова зіграла у фільмі Іванову матір.
.jpg)
Параджанова зацікавив Гуцульщиною і повістю графік Георгій Якутович на виставці художника Федора Манайла, який став консультантом фільму.
За легендою, перший показ відзнятого матеріалу посварив оператора і режисера. Другий примирив. До речі, лише в останньому монтажі Параджанов увів у фільм кадри з вогняними конями, яких вигадав Іллєнко. У Франції фільм вийшов із назвою «Вогняні коні».
Найгучніший показ «Тіней…» відбувся 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», де Іван Дзюба вперше в СРСР висловив публічний протест проти арештів дисидентів. До нього приєдналися Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та небагато хто з переповненого залу. Так фільм увійшов у новітню соціально-політичну історію України й ускладнив подальше життя його творців.
Юрій Іллєнко вважав, що Сергій Параджанов був інакодумцем не стільки в політиці, скільки в мистецтві. Режисер намагався наситити кадр усіма видами мистецтва, що особливо видно в моїй улюбленій стрічці «Ашик-Керіб». Параджанов і зі свого життя робив видовища. Про них згадував Юрій Іллєнко, якого після всесвітнього успіху «Тіней…» запрошували в Голлівуд.
Продумали концепт і організували виставку Андрій Алферов і Павло Гудімов, який напередодні на «круглому столі» висловився на підтримку «Мистецького Арсеналу» як музейної інституції. П. Гудімов застеріг громадськість: «Може статися, що «Тіні забутих предків» будуть останньою митецькою експозицією в «Мистецькому Арсеналі». На відкритті виставки куратор сказав: «Параджанов мріяв про музей «Україна», якого досі не створено. Та енергія митців не зникає. Понад 100 фахівців працювали дев’ять місяців над створенням експозиції. Музей, присвячений «Тіням забутих предків», має їздити світом».
Центральною інсталяцією стала «Реінкарнація» Антона Логова — величезна під стелю ватра з масивних колод. За нею — три екрани з кадрами з фільму.
Серед головних експонатів — портрет Параджанова та 15 ілюстрацій, створені у 1963—1964 роках Георгієм Якутовичем до повісті Михайла Коцюбинського. На виставці представили артефакти з Гуцульщини: балки з автентичним різьбленням, глиняний посуд, карпатських дерев’яних янголів із колекції Сергія Якутовича, топірці. Вони не тільки були знаряддям праці чи зброєю, а й відображенням естетики. Мене привабили побутові авторські кахлі з наївними сюжетами в зелених, жовтих та коричневих тонах. У них побут і дух, естетичні та етичні коди гуцулів, насичені магією Землі.
Я нагадав присутньому на відкритті Мирославу Скорику, що в 1964 році приймальна комісія кіностудії ім. О. Довженка на чолі з головним редактором В. Земляком вимагала категоричних скорочень сакральності у стрічці, зокрема звукової, що підкреслювала вдалу музику 25-річного композитора. Мирослава Скорика через 10 років після прем’єри привітав листом Дмитро Шостакович. Нашим читачам Скорик пояснив: «Так склалося, що саме тоді Шостакович уперше побачив «Тіні…» Це був найцінніший для мене відгук. На прем’єрі фільму в кінотеатрі «Дружба» на Хрещатику набралося ледь півзали. Я згоден з Юрієм Іллєнком, що слава стрічки почалася з Парижа, де були черги на українське кіно, що дуже здивувало наших дипломатів. Із 50 фільмів, до яких я написав музику, найбільш вдалою стала до «Тіней забутих предків».
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»,
Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+