У парку бойових машин 93-ї механізованої бригади людно. Механіки-водії порпаються в двигунах. А заступник командира механізованої роти з роботи із особовим складом молодший лейтенант Андрій Гасюк підбадьорює товаришів, розповідає їм про останні події в Україні та світі, відповідає на запитання щодо демобілізації…

Свою військову кар’єру Андрій розпочав навесні 2014 року. Добровольцем прийшов до Криворізького військкомату. «Спочатку, — каже, — мене як молодшого сержанта призначили командиром відділення охорони облвійськкомату. Але не цього я хотів. Після трьох місяців безперервних рапортів мене перевели до зведеної штурмової роти оперативного командування «Південь», яка тоді саме формувалася».

Груди героя прикрашають відзнаки міністра оборони та Генштабу. А найдорожчий для нього срібний тризуб — орден «Народний Герой України». Фото автора

Цей підрозділ відправили під Іловайськ, де разом із добровольчими батальйонами він розпочав штурм та звільнення населеного пункту. «Навчався військовій майстерності, як кажуть, з коліс. Перше завдання нашого взводу — заміна морських піхотинців у селі Грабському, яке, за їхніми словами, вже було зачищене від бойовиків. Та ближче до ночі ми зрозуміли, що контролюємо лише п’ятачок, на якому розміщений наш блокпост. Решту села ніхто не контролює. Чотири дні ми вели бої у повному оточенні та зрештою зачистили село від бойовиків».

Того часу вже розгорталися події «Іловайського котла», і Андрій опинився у самому їхньому центрі. Хлопці чітко виконували завдання, навіть коли в Іловайськ зайшла бронегрупа супротивника. «Виявивши її, ми навели нашу артилерію, — продовжує Андрій. — Хлопці добре попрацювали. Вцілілі після артобстрілу бойовики панікували. Про те, що всі вони російські десантники, свідчили їхні військові квитки, паспорти, інші документи з двоглавою «куркою». Після короткого допиту ми їх відправили у вищий штаб».

Щільні удари ворожої артилерії та бронегруп із різних напрямків свідчили, що наші підрозділи потрапили в оточення. Сформувавши невелику колону з одного БМП та кількох легковиків, яку очолив молодший сержант Андрій Гасюк, особовий склад зведеної роти та частина бійців із батальйону «Донбас» пішли у прорив. Відстрілюючись, доїхали до села Червоносільське. Під час обстрілів техніка вийшла з ладу, тож далі хлопці проривалися пішки. Проросійські бойовики постійно сиділи у них на хвості. Від двох атак відбилися, а ось третя стала фатальною. Боєкомплект закінчився, хлопці відстріляли все до останньої залізяки. А далі був полон…

Контужений, але не скорений, молодший сержант Андрій Гасюк у полоні пробув півтори доби. За іронією долі його та ще понад 150 українських військових обміняли на 11 російських горе-десантників, яких побратими Андрія захопили в полон у Іловайську.

Після короткої відпустки Гасюк знову повертається у стрій, у лави першого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Саме тоді в її складі формувалася третя рота, кістяк якої становили військові, загартовані іловайським полум’ям.

«9 листопада ми вирушили в донецький аеропорт, — каже Андрій. — Але десантники щось наплутали з координатами, до того ж був густий туман, і ми тричі об’їхали аеропорт по колу. Потім нарвалися на ворожий штаб. Зав’язався бій, під час якого ми випустили весь боєкомплект. Тоді в мою БМП чотири рази влучили із РПГ. Мене знову контузило. Та всі живими повернулися до своїх позицій».

Уже через два дні колона, у якій був і Андрій, успішно зайшла в аеропорт. Саме тоді за незламний дух у радіоефірі пролунав позивний Андрія — «Еверест».

29 листопада точилися останні бої у старому терміналі. Дві доби 42 українських «кіборги» тримали оборону. «Вогонь не припинявся ні на хвилину. Відстань до супротивника була 10-30 метрів. Увечері 30 листопада зрозуміли, що старий термінал не втримаємо, почали готуватися до відступу. Треба було подолати понад сто метрів по відкритій місцевості до нового терміналу. Та цю відстань з обох боків прострілювали ворожі кулемети. Дочекавшись темряви, ми пішли на прорив», — згадує Андрій.

Із дрібних епізодів народжуються великі легенди. Коли у метрі від Андрія розірвалася граната, випущена з ручного гранатомета, «Еверест» через хвилину знявся на ноги і продовжив битву. Супротивник дорого продав свої позиції у старому терміналі. Проросійські найманці під час останнього штурму втратили понад 300 бойовиків, російський спецпідрозділ «Вимпел» не дорахувався понад 30 бійців. Поранених ніхто не рахував.

2 грудня під час чергової ротації «Еверест» разом із побратимами виходить з аеропорту. А вже 15 грудня група, яку очолював тоді сержант Андрій Гасюк, знову повертається до аеропорту. Того часу діяв черговий режим припинення вогню. «Бойовики так знахабніли, що підходили до наших позицій на відстань 10 метрів. Ми могли лише здогадуватися, що у них на думці, — продовжує Андрій. — Та швидко знайшли вихід: зв’язали кілька ручних гранат зі вставленими електродетонаторами, розкидали їх по нашому периметру. І активували, коли бойовики підійшли до наших позицій. Так і відбили бажання цікавитися нашим життям».

Після чергової ротації Андрію дали відпустку, після якої, прибувши до свого підрозділу, він почав знову готуватися до заходу в аеропорт. Але три перенесених на ногах контузії далися взнаки. «Евересту» потрібне було стаціонарне лікування.

…А потім Андрій разом із бойовими товаришами виконував бойові завдання на позиціях «Зеніту», шахти «Бутівка», в Пісках, Опитному та Водяному. Андрію Гасюку дали перше офіцерське звання — молодший лейтенант. «Не ми почали цю війну, але нам потрібно її закінчувати. Саме тому я став військовослужбовцем за контрактом, саме тому я став офіцером», — каже Андрій. 

Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»