Для воїнів 95-ї окремої аеромобільної бригади першим знайомством із підступністю і ницістю добре озброєних бойовиків стало блокування військових колон на підступах до Слов’янська натовпами цивільного населення. У вираженні громадянської позиції, навіть сформованої під впливом агресивної і брехливої путінської пропаганди, не було б нічого злочинного, якби вже невдовзі з-за спин жінок з дітьми не полетіли «коктейлі Молотова» і не вдарили автоматні черги.

Саме тоді, як згадує нині Герой України, а на той час командир роти 13-го окремого аеромобільного батальйону Олександр Порхун, всім стала очевидною різниця між протестувальниками на Майдані й сепаратистами на Донбасі. Якщо перші за найменшої загрози відправляли у безпечні місця жінок з дітьми, то бандити свідомо ховалися за спинами буцімто мирних людей.

Перед вильотом у душі завжди тривожно, однак у бою вже немає міс- ця для страху. Фото автора

Слов’янська епопея

Саме вона стала бойовою школою для десантників 95-ї бригади. Бо якщо високе начальство зрідка приїжджало чи прилітало на інспектування позицій, то бійці під обстрілами і без жодних ротацій утримували знамениту гору Карачун і забезпечили блокування захопленого бойовиками міста.

Найстрашнішим, згадує Олександр Порхун, був не страх смерті, а ставлення місцевих жителів, більшість із яких буквально стрибали від радості, коли з дворів їхніх багатоповерхівок і приватних обійсть терористи відкривали нищівний вогонь по «украх», які заради збереження життя цивільного населення не могли дати гідної відповіді. Одурманені патріоти «русскава міра» не хотіли усвідомити, що бандити використовують їх як живий щит. Натомість десантникам довелось відбивати у ворога прилеглі до Слов’янська села без артилерійської підтримки, розплачуючись за збережені життя місцевих жителів найвищою ціною.

Бойовики свідомо використовували тактику прикриття живим щитом, бо у відкритому бою тоді ще колишні шахтарі й трактористи (щоправда, переважно із паспортами Росії, про що Путін, звісно, не згадує) з уже багатим кримінальним досвідом не могли протистояти регулярній армії. Красномовним підтвердженням цьому стало відрядження групи десантників із 45 осіб, очолюваних командиром бригади Михайлом Забродським, у район села Дьякового поблизу українсько-російського кордону. Впродовж запеклого чотиригодинного бою, як згадує учасник цих подій Олександр Порхун, не допустили відходу на територію Росії майже двох сотень засланих козачків і знищили колону із півтора десятка вантажівок.

Командир роти Олександр Порхун не шкодує, що став військовим. Фото автора

Рейд ворожими тилами

Фахівці військової справи ще ретельно досліджуватимуть героїчний рейд 95-ї аеромобільної бригади, який уже нині світ визнав найдовшим у сучасній воєнній історії. За 21 день боїв десантники, які фактично пробивали дорогу іншим військам, пройшли 160 кілометрів захопленими бойовиками територіями, громлячи на шляху потужні ворожі укріплення.

— На підході до Лисичанська, — згадує Олександр Порхун, який тоді вже командував 13-м аеромобільним батальйоном, — ми захопили два блокпости, облаштовані за всіма вимогами військової науки. Після цього взяли під контроль нафтопереробний завод, не допустивши його знищення бандитами.

Десантникам на все життя запам’яталися назви міст, селищ, сіл, якими проліг маршрут рейду, й імена побратимів, що полягли за Україну. Напругу боїв красномовно засвідчує те, що до місць початкової дислокації повернулося лише 40% одиниць техніки. Та як із гордістю наголошує Олександр Порхун, ідеться лише про бойові втрати — жодного цілого БТРа, БМД чи навіть вантажівки десантники ворогові не здали.

Переправа через Кальміус

Один із найгероїчніших епізодів легендарного рейду 95-ї бригади та її 13-го батальйону — бої за Савур-могилу, куди разом із десантниками підійшли піхотинці й артилеристи, що дало змогу вибити ворога та закріпитись на висоті. Не менш заслужено Олександр Порхун пишається тим, що після неочікуваного початку масованих артобстрілів наших військ з території Росії та зумовленої цим кардинальної зміни ситуації силами бійців батальйону вдалося навести понтонну переправу через річку Кальміус.

Звісно, до цього десантники на жодних навчаннях не виконували роботи саперних підрозділів. Нову військову професію вони освоювали під нищівним вогнем ворога, а потім упродовж трьох діб фактично були комендантським батальйоном, що забезпечував порядок серед охочих якнайшвидше переправитися через Кальміус.

Чи потрібні Україні десантники?

Трагічні події на Донбасі засвідчили різницю у рівні підготовки на перший погляд цілком однотипних військових частин, зокрема парашутно-десантних і аеромобільних. Стосовно причин в Олександра Порхуна власна думка:

— Фактично 70% того, що знадобилось у реальних боях, я здобув на навчаннях у нашій бригаді, але не у кожній з них був такий комбриг, як у нас. На жаль, десантний факультет, який я закінчив, достатніх практичних навичок випускникам не дає. Отож якщо Україні потрібні високомобільні війська, то кадри для них має готувати спеціалізований навчальний заклад, бо школа на полі бою занадто дорога.