Після завершення «Київ Музик Фесту» ми зустрілися з художнім керівником фестивалю композитором Мирославом Скориком. Крім, власне, перебігу подій на цьому форумі, цікаво було почути думку маестро про теперішній стан музичного життя України й композиторську творчість у жорстких і комерціалізованих умовах сучасного буття.

— Мирославе Михайловичу, як можна оцінити вагу фестивалю «КиївМузикФест» у контексті музичних фестивалів Європи?

— Знаєте, за 23 роки його історії вже виробився певний стандарт. Передовсім, він показує те, що роблять сучасні українські композитори в усіх наших регіонах. Їх стає дедалі більше, панорама української музики розширюється. Водночас композитори з інших держав знаходять ∂ранти, аби приїхати до нас на фестиваль. Тому, на щастя, ми чуємо багато цікавої нової музики і намагаємося вибрати найкраще. Часом нас критикують, мовляв, давайте нові форми тощо. Але візьмімо до уваги, що нам все-таки бракує коштів…

— Отже, головні дійові особи обох фестивалів, все-таки, композитори, а не виконавці?

— Так, безперечно. Але ми запрошуємо й відомі колективи. І даємо їм змогу включати до програми виступів твори на їхній розсуд.

— Чимало скептиків стверджують, що вся найкраща музика вже давно написана. То що ж спонукає сучасних композиторів сідати за стіл і писати нові твори? Який їхній меседж? Що вони прагнуть донести до слухача?

— Хоч як, але до програм «КиївМузикФесту» ми намагаємося включати абсолютно нові твори, які досі ніде не звучали. Тобто це — світові прем’єри. Також прагнемо надати змогу більшості композиторів показувати свою нову музику. Адже кожен з них вважає, що його твори достойні, а реакція слухача слугує для нього важливим показником. Водночас намагаємося максимально розширювати палітру фестивалю, включаємо багато авангардної музики, хоч, власне, вже важко визначитися, що саме слід вважати авангардом. Дуже багато композиторів хочуть показати свої твори, інколи ображаються, якщо не потрапляють до програми. Але наш фестиваль триває сім днів, і на ньому звучать твори майже ста авторів.

 — Які вони, сучасні молоді композитори? Які тенденції притаманні новому поколінню?

— У музиці, як і в інших сферах мистецтва, постійно з’являються нові імена. Але варто зазначити, що нині композиторів дещо забагато, через це пробитися їм важко. Тому останнім часом кількість охочих вступити на композиторський факультет зменшується. А ті, хто його закінчують, часто відходять від академічної музики. Скажімо, Московська або Санкт-Петербурзька консерваторії виховують по 15—17 композиторів на рік. І потім їм нема куди податися. У нас цей показник трохи менший, але, як і всюди, виживають найсильніші.

— А де композиторам живеться найкраще? Напевне, в таких супермузичних країнах, як Німеччина, Австрія, Чехія?

— Знаєте, молодим композиторам найкраще живеться в скандинавських країнах. А ще в Канаді. В інших країнах ситуація трохи інакша. Хоч донедавна в Німеччині й Чехії справи з цим теж виглядали непогано.  Зрештою, все залежить від замовлень, від покупок творів. Кожен має  розраховувати на свої здібності.

— Нині ви художній керівник Національної опери. У чому полягають ваші функції в театрі?

— Почну з того, що пропозиція працювати в театрі видалася мені дуже цікавою. Там можна додатково реалізувати себе в творчому плані, щось поставити. Певною мірою я можу вплинути на репертуар, але це дуже умовно. Ми сподівалися, що Євген Станкович завершить свою нову оперу за Гоголем, але він поки що зволікає з цим. Мені пропонують створювати нові редакції деяких партитур, та й самому дещо писати. Може, для когось це дещо егоїстично, але так склалося.

— Скажіть, чому в нашій Національній опері так мало прем’єр? Роками в афіші повторюються ті самі назви…

— Завжди знаходяться причини для того, щоб поставити саме той, а не інший твір. В Ільфа і Петрова є фраза: «Долой рутину с оперных подмостков!» Ці слова натякають на те, що оперний театр не надто піддається швидким змінам. Проблемою є національний репертуар. Звичайно, є опери Лисенка, Гулака-Артемовського, Майбороди. Зрештою, в репертуарі залишається і моя опера «Мойсей». Але справа має такий вигляд, що дирекція змушена якнайчастіше ставити в афішу такі твори, як «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Кармен» або «Аїда». Адже це продиктовано вподобаннями публіки і фінансовими потребами: певні кошти театр має віддати державі.

— Як вважаєте, чи багато людей нині готові слухати сучасну академічну музику? Як змінюється слухацька аудиторія?

— Ви самі бачите, який стан викладання музики в загальноосвітніх школах. Крім того, звернімо увагу на те, чим нас годує радіо і телебачення. За таких умов навряд чи в найближчому майбутньому академічна музика матиме широку аудиторію. Крім того, вважаю, реклама вистав Національної опери могла б бути ширшою. Хоч це вимагає коштів. Я помічаю, що в Києві майже немає афіш оперного театру.

— Традиційне запитання: над чим працюєте?

— Зазвичай я не дуже люблю відповідати на це запитання. Вже не раз переконувався: варто лише розповісти про нову роботу, як все зупиняється. Але якщо сказати про мою роботу як художнього керівника опери, можу згадати, наприклад, нову оркестровку лисенкової «Наталки Полтавки». Дирекція і надалі хоче долучати мене до цієї справи. Є плани здійснити нову редакцію «Запорожця за Дунаєм». Мовилося навіть про нову редакцію «Тараса Бульби», але це — справа майбутнього. Хотілося б повернути на сцену одноактну оперу Леонтовича «На русалчин Великдень». Я здійснив оркестровку і завершення цього твору, але матеріал, усе-таки, цілковито належить Леонтовичу. А з нещодавніх подій можу відзначити прем’єру балету «Перехрестя», створеного Раду Поклітару на музику моїх трьох скрипкових концертів. Уже відбулося кілька вистав, і мені приємно спостерігати за тією увагою, яку публіка виявляє до цієї роботи. Також цікавою постановкою є мій балет на транскрипції для симфонічного оркестру 24 каприсів Паганіні.

Олександр МОСКАЛЕЦЬ
для «Урядового кур’єра» 

ДОСЬЄ «УК»

Мирослав СКОРИК. Народився 13 липня 1938 року у Львові. Художній керівник Національної опери України. Герой України. Твори композитора виконують у багатьох країнах світу.