8 серпня 2014 року «Урядовий кур’єр» надрукував інтерв’ю із сумчанином Олексієм Харченком, який курсантом Севастопольської академії ВМС ім. П. Нахімова у складі групи курсантів на знак протесту проти анексії Криму відмовився ставати під російський прапор. Під час урочистої присяги 20 березня 2014-го року українські юнаки виконали державний гімн України і залишили плац навчального закладу. Навчання вони продовжили в Одеській національній морській академії.
Як склалася доля Олексія, який разом з одногрупниками не зрадив присязі українському народові, продовжив військову службу під українським прапором і тепер займає своє місце у системі захисту нашої держави? Днями «Урядовий кур’єр» поспілкувався з молодим офіцером.
— Олексію, як вам ведеться сьогодні у службовому, побутовому, особистому житті?
— Якщо коротко, то доля складається так, як і хотів шість років тому. Маю улюблену роботу, надійних колег, кохану дружину, люблячу і турботливу рідню. А якщо детальніше, то після закінчення навчання в морській академії служу на судні розмагнічування «Балта» Військово-Морських сил України, яке прописане в Одесі. Щоправда, зараз перебуваю в Миколаєві, де техніка проходить плановий огляд і ремонт. Маю звання капітан-лейтенанта, посада — старший помічник командира судна.
3 вересня 2014-го, невдовзі після тих резонансних подій, одружився. Моєю долею стала та сама дівчина Вікторія із Севастополя, про яку ви писали в «Урядовому кур’єрі», — вона без жодних вагань змінила місто проживання і поїхала зі мною в Одесу. Ось тільки поки що одна прикрість: не маємо власного житла, доводиться орендувати помешкання, хоч багато хто обіцяв допомогти, зокрема в рідних Сумах.
— Чи складно було звикати до офіцерської служби, адже від навчання вона відрізняється?
— Завжди готував себе до труднощів, тому чогось несподіваного для мене не було. Регулярно виходимо у Чорне море, опрацьовуємо завдання. Трапляється, що на кілька днів, а буває на тиждень-два. Призначення судна — електромагнітна обробка кораблів, вимірювання їхніх електричного та магнітного полів. Водотоннажність — 2 тисячі тонн, довжина 69, ширина 13,8, осадка 1,1 метра.
Загалом «Балта» розрахована на 49 військовослужбовців: матроси, мічманський, старшинський і офіцерський склад. Ми всі одна згуртована дружна команда.
— Чи спілкуєтеся з випускниками, які тоді залишилися в Севастополі, і тими, хто разом з вами повернувся в Одесу?
— З тими, хто не зрадив присязі й повернувся в Україну, постійно спілкуюся. Деякі з моїх друзів проходять службу тут, в Одесі, частина в інших містах і місцях. З багатьма перебуваю на постійному зв’язку. А ось із тими, хто залишився там, у Севастополі, контактів жодних. Про що з ними говорити? Ще тоді зробив висновок: то були умовні й тимчасові друзі, з якими в нас виявилися різні дороги.
— На одній зі світлин бачив вас з ексклюзивним кортиком.
— Це мій іменний подарунок з нагоди випускних урочистостей у морській академії 26 лютого 2016 року біля пам’ятника Невідомому матросу в Одесі. Військово-морський кортик ВМС Італії вручав військовий аташе цієї країни. Дуже дорожу нагородою, бо лише мені одному з усього випуску виявили таку високу офіцерську морську честь.
— А як складається життя вашого молодшого брата Дмитра? 2014-го ви говорили, що він також мріє про море.
— Його мрія теж здійснилася, хоч і з певними корективами. Як і я, свого часу він закінчив навчання у Сумському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені І. Харитоненка, а нині курсант Одеської сухопутної академії. Такий його вибір. І брат, і я вважаємо, що і в ВМС, і в сухопутних військах потрібні офіцери-патріоти. Мешкаємо хоч і неподалік один від одного, але бачимося не часто: у мене напружена служба, у нього щільний графік навчання.
— Як оцінюєте нинішній стан Військово-Морських сил?
— Порівняно із 2014 роком зміни значні і, звісно, позитивні. Набагато краще грошове і речове забезпечення, більше порядку і дисципліни. Якщо хтось із молодих хлопців сахаються дідівщини, то в нас її немає зовсім. Одне слово, нинішня українська армія і насамперед Військово-Морський флот якісно інші. Служити на флоті — це престиж і гордість.
— Чи розраховуєте на підвищення у подальшій службі?
— Неодмінно. Якщо все складатиметься так, як заплановано, то найближчим часом є всі підстави стати командиром судна.
— Чи вдається бувати вдома, у Сумах?
— Востаннє був у батьків торік узимку, Дмитро їздить трохи частіше — принаймні двічі на рік. У нас з’явився додатковий стимул до таких поїздок: у Сумах тепер чекають дві наші сестрички Тетянка і Олечка, яким по 3 роки і 8 місяців. Ми їх обожнюємо, а вони нас: у мами весь час допитуються, коли поїдуть на море, бо там їхні братики.
Насамкінець. Як щойно стало відомо, надійшов наказ про призначення Олексія Харченка командиром судна «Балта». «Урядовий кур’єр» і читачі газети приєднуються до численних вітань на адресу офіцера — героя публікації, зичать міцного здоров’я, родинного затишку, успіхів на службі і, як кажуть, сім футів під кілем!
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олексій ХАРЧЕНКО. Народився 1994 року в Сумах. Закінчив 22-гу міську школу та Сумський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. І. Харитоненка. До березня 2014-го навчався у Севастопольській академії ВМС ім. П. Нахімова, на знак протесту проти окупації Криму Росією залишив навчання. Продовжив освіту в Одеській національній морській академії, яку закінчив 2016 року.
Капітан-лейтенант. Спершу служив старшим помічником командира судна «Балта» ВМС України, з жовтня 2020 року — командир судна.
Кавалер Хреста «За заслуги». Член спілки офіцерів України.
ПРЯМА МОВА
Олена ПХАЙКО,
мама Олексія Харченка:
— Для мене як мами діти завжди залишатимуться дітьми. І хоч Олексій та Дмитро дорослі, турбуюся за них, клопочуся. Щаслива, що в обох усе складається так, як вони хочуть. Олексій із дитинства марив морем, а Дмитро в усьому брав приклад зі старшого брата.
Чотири роки тому їздила в Одесу на випускний до Олексія, поруч з ним стояла горда і щаслива, особливо коли йому вручали іменний кортик. А торік побували на судні «Балта». Тепер маленькі сестрички чекають — не дочекаються, коли знову поїдемо в Одесу.
Рада, що в Олексія любляча дружина. Рідні Вікторії прийняла його як сина, а моя сім’я Віку — як доньку. Часто телефонуємо дітям, сватам, а вони нам. Одне слово, як і має бути в люблячих сім’ях.
Ми в Google+