Книга «Все буде Україна, або Історії із зони АТО» склалася з текстів, які раніше Олена Степова оприлюднила в соціальній мережі «Фейсбук». Пронизливі розповіді очевидця про те, як люди чинять опір війні, одразу звернули на себе увагу читачів з багатьох країн. Серед перших й «УК» надрукував добірку цих мініатюр. Перший наклад книжки в тисячу примірників дуже скоро довелося додруковувати. Нині волонтери допомагають Олені Степовій зробити переклад її творів п’ятьма мовами світу — ці розповіді чекають в Італії й Франції, Німеччині й Росії. Автор їздить з презентаціями по містах України, а на гроші, зібрані від продажу видання, переправляє в рідний Свердловськ ліки й харчі для тих, хто не може виїхати. На зустрічі з автором люди приходять з листами-трикутничками, що стали оберегами. 

Блогер Олена Степова

Коли настав час самій Олені Степовій виїжджати на велику Україну (після доносу та ув’язнення в підвалі комендатури), вона вирішила взяти із собою тільки найдорожче — альбоми з сімейними фотографіями. Піднялася за ними на горище і знайшла фронтові листи свого діда. Написала про це в Інтернеті. І почався волонтерський рух, щоб писати людям, які мимоволі опинилися в окупації. Ці листи нині пише вся Україна. Тепер ті, хто приходить на зустріч з Оленою Степовою, можуть такі трикутники взяти собі й своїм друзям. У Сєвєродонецьку більшу частину їх забрав волонтер зі Старобільська — для товаришів. Олена Степова впевнена: люди в зоні АТО найбільше потребують любові. «І тоді — все буде Україна, — каже вона. — Саме закриті серця призвели до війни. Страх. Нерозуміння. Невміння любити і приймати любов. Тому я завжди йду до людей з відкритим серцем. І чекаю від них того ж».

— То ваша книжка про це?

— Я й досі не вважаю, що це — книжка. Я не писала літературний твір.

Не розумію, як мої сльози звичайної, переляканої війною жінки вилилися в те, що називається книжкою. 

— Чому, на вашу думку, з нами  таке трапилося?

— Наше місто Свердловськ біля кордону. І поки тут тривала АТО, ми там уже зустріли війну. Було відчуття страху, коли читали в Інтернеті: «Донбас — люмпени», «Тут усі — ватники й сепаратисти». А ми просто любили свою землю. У мене звичайна сім’я, дві донечки, одна — випускниця, дача з деревами, виноградом, кроликами. Думок про війну не було. А потім це все стало непотрібним. На випускний вечір ми прийшли у вже чужу школу — всюди триколори, бравурні промови. А діти плакали. Вони прощалися з Україною. Це було дуже важко.

Нині я згадую про це і плачу. Але там ми не плакали. Ми билися. Може, якось по-бабськи, але відчайдушно. Пояснювали тим, хто не розуміє, що відбувається. Сперечалися із сусідами. Втрачали сусідів. Не в тому сенсі, що їх убили, а тому, що опинялися по різні боки барикад. Це дуже важко, коли ти все життя прожив поряд, сміявся, жартував, випивав на свята за спільним столом, а потім ця людина пише на тебе донос. Нині багато спілкуюся з переселенцями — в усіх одна й та ж хвороба. Бояться людей.

Коли нас захопили, у Свердловську не писали доноси через політичні мотиви. Кажуть, десь насамперед переслідували проукраїнських активістів. У нас було дещо по-іншому: писали доноси, щоб забрати в іншого корову, машину, будинок. І тепер це розчарування в людях, як кровоточива рана на серці. Та ми все пережили.

Ми не бачили АТО. Антитерористична операція — це коли захопили будинок, автобус, літак. Бандитів швиденько вибили і на цьому все скінчилося. А в нас йшла війна. Нас обстрілювали важкою артилерією, «градами». І ось, сидячи в підвалі, щоб не збожеволіти від страху, я почала писати звичайні історії свого життя та моїх сусідів. Одного разу мені почали відповідати, і утворилася так би мовити молитва-перекличка. Молилися своїми словами православні й католики, баптисти та єговісти. І слова «Свердловка — тримайся!» — теж були частиною цієї молитви. Ми потім роздрукували ці слова і роздавали серед своїх, кому довіряли. Люди плакали й казали: «Як же нас обманули! Нас і правда любить Україна». Можливо, саме це відкриття допомогло вберегти місто від біди.

— Якої саме?

— Коли до нас прийшли російські козаки, на площу збіглися жінки. Ми стали на коліна перед козаками і сказали: «Ідіть звідси!» Вони перейшли в Антрацит. Там їх зустріли хлібом-сіллю. Їм кричали, що вони визволителі. І вони залишилися. Антрацит став станицею Козицинською (за прізвищем отамана, котрий захопив місто) Ростовської губернії (чомусь). Спочатку всі сміялися. Ніхто не сприймав серйозно цей цирк.

Але, врешті-решт, саме Антрацит постраждав більше за всіх.

На початку літа тут люди зібралися на свято. Адже свято — гарне слово? Були безкоштовні закуски і горілка. Люди гуляли з гармошкою, співали і танцювали. Раділи «новому світу». Запалили вогнище. І там спалили свої українські паспорти. Оскільки так веліли козаки. Потім їм видали інші паспорти, «козицинські».

У нашому місті втрати мирного населення сталися лише нині, коли почався голод, бо не платять пенсії і зарплати. А в Антрациті першими загинули ті сім’ї, які пустили до себе жити козаків. Козаки просто займали будинки, викидали або вбивали їхніх господарів, забирали майно.

Коли почався голод, ми, донбасівці (ми ж люди кмітливі, коли потрібно вижити), зрозуміли, що можна поїхати до російського Гукова за продуктами і зняти гроші в тамтешніх банкоматах. Антрацит теж вирішив зробити так само.

З української сторони все просто: стоять ополченці, митниці немає, можна їхати, куди хочеш, з якими завгодно документами. А на російській — усе як і раніше: КПП, міграційна служба, митний та прикордонний контроль.

І ось, як мені розповіли учасники тих подій, коли антрацитівці приїхали зі своїми «паспортами» — росіяни спочатку отетеріло дивилися на них, а потім істерично реготали. «Яка станиця Козицинська? Яка Ростовська губернія? — показували пальцем на антрацитівців та сміялися з їхньої дурості. — Губерній у Росії давно немає».

А в’їхати на територію РФ можна тільки з українським паспортом.

Повернулися антрацитівці ні з чим. Тільки й ображалися: «Ти диви, які «правосеки» на кордоні».

— Але ж це ще не горе?

— Усе літо через наше місто йшли каравани. У бік України — козаки, назад вони вивозили награбоване майно. А потім з’явилися й інші військові. Ми почали розуміти, що це ні що інше, як війна. Ми дуже довго не вірили, що росіяни можуть прийти до нас з війною. У мене одна кума народилася в Гукові, інша в Новочеркаську. У нас є села, де будинок в Україні, а город у Росії... Як можуть воювати сусіди, родичі?

Але до нас повезли строковиків, російських хлопчаків, молоденьких, однакових. Пушок над губою і перелякані очі. Я їх називала «горобчики». Написала про це, але тоді мені не повірили ні українці, ні росіяни. Сказали, що це вигадки.

Спочатку ми бачили «горобчиків» живими. Потім їх повезли мертвими, коли повертали до Росії вже як «вантаж 200». Це було так страшно: на землю з машин капала чорна кров,  долинали стогони. Мабуть, везли впереміш поранених і мертвих. А потім їх стали скидати в шурфи наших шахт. І тоді я написала «Лист російській матері». Я не змогла ненавидіти. Сказала, що чужих дітей не буває.

— У цього «Листа» шість тисяч переглядів, і багато хто заходить у ваш блог саме заради того, щоб його прочитати, до того ж це люди з Росії.

— Як можна бути патріотом своєї країни і ненавидіти інший народ? Такого патріотизму я не розумію. Не можна любити свою країну і ненавидіти сусідську. І я цього вчу росіян. Здається, мені це вдається.

Коли я написала «Лист матері», мені уявлялися такі образи, що боялася виходити в Інтернет. А нині люди, що слали прокляття і стверджували, ніби російських військових в Україні немає, почали просити: допоможи знайти сина. То був справжній перелом.

У нас шахти старі, по штреку можна під землею хоч до російського Гукова добратися. Коли хлопчаків стали скидати в шурфи, наші старі шахтарі, які пам’ятали ці ходи, пішли під землю. І винесли тих, хто стогнав. Двох хлопців врятувати не вдалося — в них були прострелені легені. А батьків хлопчика, в якого був перебитий хребет, ми таки знайшли у соцмережах. І вони забрали сина. І ще одного вдалося врятувати, бо йому наш фельдшер вчасно ампутував поранену ногу.

І ось тоді Росія заговорила по-іншому. Визнала війну. Так, поки що визнали тільки жінки, матері. До нас з російської території з’їжджаються жінки, стають уздовж кордону, по КПП, по дорогах і не пропускають до нас військові частини. Це не політика, а просто жіночі сльози. Вони рятують своїх дітей і чоловіків.

Ми, люди, переживаємо дуже складну ситуацію. І тут головне зберегти людяність. Війну здатні пережити тільки ті, хто в усіх ситуаціях зберігає совість. Коли в Інтернеті мені стали писати коментарі навіть не тільки з України, а й з Італії, Франції, Німеччини, люди просили імена всіх, за кого потрібно молитися. У Стіну плачу в Ізраїлі клали записки, і навіть карту Свердловська та Донбасу сховали під старовинну ікону в якійсь церкві, де пастор, якому 95 років, молиться за мир в Україні. То була нестримна любов без кордонів. І ця любов просто лікувала та рятувала.

— Ви багато їздите по містах Донбасу. Що скажете про настрої краян?

— Донбас не вміє приймати любов і любити. Він боїться. Налаштований, що його весь час хтось буде ображати. Я ніколи не говорила про політику. Тільки — про землю і про любов до своєї землі. Нині я до людей достукалася. Моє місто пише мені в повідомленнях: спасибі за любов і привези нам мир.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»