Третю золоту медаль до загальнокомандного заліку України на Олімпіаді в Лондоні здобув майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики Олексій Торохтій. Він виступав у ваговій категорії до 105 кілограмів і всі, хто спостерігав тоді за виступом спортсмена, бачили, як напружено фізично й психологічно проходила боротьба. Та Олексій не просто виграв її, а вирвав перемогу у своїй останній спробі. Під час закриття Олімпіади йому заслужено доручили стати прапороносцем збірної.

Додому, у рідний Харків, де живе і тренується, спортсмен повернувся зі столиці Великобританії уже знаменитим. Нині робочий день О. Торохтія повністю заповнений різноманітними інтерв’ю, зустрічами та поїздками. Як зізнався спортсмен, йому довелося скоротити до мінімуму навіть дуже очікувану та зарані заплановану тижневу зустріч з батьками, котрі проживають у місті Зугрес на Донеччині. На побачення з ними та на урочистості посвячення його в почесні громадяни міста він зі свого щільного графіка зміг викроїти лише півтора дні. Не без труднощів перед черговою поїздкою до Хмельницького, за який також виступає золотоносний важкоатлет, йому вдалося знайти віконце для зустрічі з власним кореспондентом «Урядового кур’єра».

Перед чемпіонами штанга безсила.

Їхав за медалями

— Олексію, про що ви думали, стоячи на найвищому олімпійському п’єдесталі в оточенні своїх суперників?

— У нашому виді спорту не прийнято колег називати суперниками, скоріше, соратниками, адже для всіх нас є лише один суперник — це штанга. Про що тоді думав? Відверто, ні про що. Бо коли понад дванадцять років ідеш до заповітної мети, думаючи про це щоденно, досягнувши її, важко зібратися, як і важко описати той стан. Можна сказати, що певний час був здивований, хоча їхав на Олімпіаду, як, в принципі, і всі спортсмени, за медалями. 

— Чи задоволені своїм результатом, адже іранець Неваб Назиршелаль, який отримав срібло, наступав на п’ятки, вас розділяв лише один кілограм….

— Буває і так, що піднімають однакову суму аж три спортсмени, і залежно від того, хто легший, той і виграє. Подібне траплялося і зі мною. Якось я разом з іншими п’ятьма важкоатлетами підняв однакову суму і опинився на п’ятому місці. А якби був легший на 200 грамів, то мав би третє місце — призове. Змагання важкоатлетів починаються з підготовки, медичного  обслуговування, допінг-контролю, зважування тощо. Хто витримає усі ці етапи багатоборства, той і доходить до нього.

— І все-таки, що вам допомогло: особлива риса характеру, домашня технічна заготовка чи просте везіння?

— Радше допомогла тактична боротьба, яку провів блискуче, а щодо фізичної підготовки, то показав не все, на що був здатний. Тому першим місцем я задоволений, а результатом — ні.

Футболісти та вболівальники ФК "Металіст" подарували Олексію Торохтію (праворуч) іменну футболку клубу.

Допомогла «пристрілка» в Пекіні 

— На попередній Олімпіаді в Пекіні у 2008 році ви посіли лише 12-те місце. Чого вам бракувало на той час, адже вас вважали талановитим спортсменом, оскільки вже у 20-річному віці ви мали серйозні успіхи?

— На той час я і ще два спортсмени Ігор Шемечко і Артем Лунов прийшли в команду як молоде підростаюче покоління для її оновлення. Тоді на Олімпіаду нас брали  в основному «на обкатку», тобто придивитися до нас, на що ми здатні. І на нас ніяких ставок ніхто не робив. Іншими словами,  Олімпіада в Пекіні була для нас «пристрілочною».

— Чому ж після приїзду звідти ви хотіли «зав’язати» з важкою атлетикою?

— А я і «зав’язав» після тієї Олімпіади, бо на той час у мене, як і в будь-якого молодого спортсмена, були серйозні фінансові проблеми і мені довелося вирішувати їх самотужки. У нашому виді спорту, приміром, є школа, де опановують ази майстерності важкоатлети, а є спорт високих досягнень… На цей проміжок між ними, коли спортсмен виходить з юніорського віку і ще не досягає дорослого, витрачається два-три роки, щоб всерйоз заявити про себе. І якщо на цьому етапі в нього немає ніякої фінансової підтримки, як це трапилося зі мною, а потрібно їсти, одягатися і ще й винаймати житло, за яке потрібно платити, то нічого іншого не залишається, як іти не в спортзал тренуватися, а заробляти гроші.

— До речі, чому саме цей вид спорту обрали, адже в дитинстві починали займатися і карате, і боротьбою, і навіть танцями…

— Так, я побував практично в усіх гуртках, які були в нашому місті, і не лише спортивних. Відвідував ще гурток натураліста, юного електроніка й інші. До важкої атлетики спочатку теж ставився легковажно. Просто пішов із товаришем займатися в цей гурток для того, щоб підтримувати фізичну форму. Однак результати зростали, і тоді мені запропонували зайнятися цим видом спорту всерйоз.

— За спортивну кар’єру у вас було кілька тренерів. Хто з них найбільше доклав до цієї перемоги? З ким почувалися найкомфортніше, а з ким найбільше конфліктували?

— Це дещо провокаційне запитання, але і на нього постараюсь відповісти. Кожний із тренерів на якомусь етапі мого розвитку як спортсмена вніс щось своє. Першим моїм тренером був Геннадій Ксьондз, який викладав у школі фізкультуру. У нього почав тренуватися і навіть виконав якийсь розряд. Потім, коли школу розділили, він передав мене більш досвідченому тренеру Володимиру Руденку, з яким я займався протягом півтора року.

Серед найбільш вдалих для мене змагань був чемпіонат України серед кадетів, на якому посів третє місце. І саме на них мене помітив тренер Валерій Нікулін, який і запропонував переїхати до Харкова. Погодився, бо це давало мені шанс розкритися, і я працював з ним на результат довгих вісім років. У 2010 році познайомився з тренером Михайлом Мацьохою з Хмельницького. Відтоді і працюю з двома тренерами і виступаю за дві області — Харківську і Хмельницьку.

У собі нічого б  не міняв              

— Ви загалом слухняний учень, яких рис характеру хотіли б позбутися, а якихось навпаки — додати?

— Я впертий. Та для спорту ця риса характеру просто необхідна. Щодо інших, то вони, як мені здається, доповнюють одна одну і, чесно кажучи, нічого б у собі не хотів змінювати.

— Чи важко справлятися зі славою?

— Ні, неважко. Ось нещодавно друзі запросили на культурну програму без спиртних напоїв у нічний клуб. Там мене почали впізнавати і вітати з перемогою. Для мене це було не обтяжливо, а скоріше, приємно.    

— Вас уже не раз запрошували виступати за іншу країну, чому не прийняли ці пропозиції?

 — Не хочу вдаватися в подробиці. Скажу тільки, що пропозиції були, і не один раз. Але ніскільки не шкодую, що відхиляв їх. Нині у мене є золота медаль, а якби я погодився виступати за якусь іншу країну, то її могло б і не бути, і я не зміг би відчути смаку цієї перемоги.

До нових рекордів готовий

— Нещодавно ви відвідали Харківське вище училище фізичної культури. Можливо, вже запросили на посаду тренера чи викладача?

— Там мене повністю виховали як спортсмена і як особистість. Адже я потрапив до училища, так би мовити, з-під маминого крила. А навчання, гуртожиток і студентські будні загартували. Гадаю, що там мене хотіли б бачити тренером, однак на цей час я не готовий  присвятити своє життя тренерській кар’єрі. Наразі вона не особливо прибуткова і не зможе дати необхідної фінансової підтримки для створення сім’ї і народження дітей.

— Чи є у вас, як у багатьох спортсменів, свій талісман, з яким ви не розлучаєтесь і який додає сил, допомагає побороти хвилювання перед виступами та приносить удачу?

— Ні, я не прив’язуюсь до якихось предметів, бо не вірю в це. А ось іконку  завжди вожу з собою. Вона й оберігає мене, і приносить удачу.

— І насамкінець, хотілося б дізнатися про ваші плани на майбутнє. Яких ще яскравих звершень слід чекати від Олексія Торохтія?

— Думаю, якщо все буде гаразд, то від мене можна чекати нових європейських і світових рекордів. Не відкидаю думку і про те, щоб побити на наступних Іграх у Ріо-де-Жанейро ще один олімпійський рекорд.

Світлана ГАЛАУР, 
«Урядовий кур’єр»

ПРЯМА МОВА 

Артем ІВАНОВ,
віце-чемпіон світу-2011 з важкої атлетики:

— Дуже радий за Олексія. Звичайно, в Лондоні не було двох росіян — головних претендентів на «золото», що полегшило завдання моєму товаришеві по збірній. Помітно було, що всі спортсмени дещо перегоріли перед головним стартом: не змогли правильно розпорядитися своїми спробами, було достатньо невдалих підходів. Тому я не сумнівався, що іранець Неваб Насиршелаль не підніме 229 кілограмів, які виводили його на перше місце. А Олексій впевнено зафіксував над головою — 227. Молодець, впорався із хвилюванням в останній спробі. Радий за партнера: Олексій — різнобічна людина, живе не тільки спортом. 

 

ДОСЬЄ «УК»

Олексій ТОРОХТІЙ. Народився 22 травня 1986 року в містечку Зугрес Донецької області. Зріст — 181 см, вага — 104 кг. Закінчив Харківське вище училище фізичної культури. Майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики.

Навчається в Харківському національному аерокосмічному інституті імені Жуковського. Віце-чемпіон Європи-2006 серед юнаків. На літніх Іграх у Пекіні посів 12-те місце. Срібний призер чемпіонату Європи-2009 у Бухаресті, бронзовий призер чемпіонату світу-2011 у Парижі. Тренери — Михайло Мацьоха і Валерій Нікулін.

6 серпня 2012 року став олімпійським чемпіоном у ваговій категорії до 105 кг. За досягнення високих спортивних результатів на літніх Іграх у Лондоні нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня.