Уже неодноразово зауважував, що за час незалежності, а особливо в період російської агресії у Криму й на сході гуманітарні структури держави й зокрема Міністерство культури надто захоплюються розважальним і саркастично-гумористичним напрямом, що не завжди схвально сприймає громадськість. Українці очікують, що нарешті зі ЗМІ отримуватимуть об’єктивну, правдиву інформацію, яка ґрунтується на глибоких аналітичних висновках у галузях науки, духовності, культури, економіки, політики.

Тим часом за байдужості, а може, сліпоти та некомпетентності, а ще гірше — з благословення п’ятої колони чи її представників у державній владі як грибочки зростають формування скоморохів, що злорадно й цинічно насміхаються над нашими бідами, яких не можемо (через протидію з їхнього боку) позбутися вже майже 30 років.

З усіх телеканалів ніби на замовлення лунає лише негатив: від дорожньо-транспортних пригод до трощ і катаклізмів. Коли запитали представників інформструктур і працівників культури про вдосконалення інформаційних програм, урізноманітнення (націоналізування) репертуарів творчих мистецьких колективів, відповідь була однозначна: «Другіє віди іскусств в настоящєє врємя нє вострєбовани народом». Хто питав у народу, чого він хоче, коли? Виховну компоненту діяльності цих відповідальних відомств у такий складний для України час до уваги не беруть. Зате скоморохи ніби справедливо висміюють наші негаразди, болісно б’ючи по наших традиціях, почутті національної гідності тощо.

Знаємо, що скоморохи свого часу розважали людей здебільшого на російській території. Вони були у масках, бо, мабуть, боялися, щоб їх не впізнали й за несправедливий чи недотепний жарт невідкладно не покарали. Теперішні скоморохи, що розвелися на українській землі, не ховають власних облич, імен і прізвищ. Теми їхніх виступів ніби актуальні, критика обґрунтована, її розуміє народ. Їх охороняє закон і крім нього ще хтось, який, керуючись «демократичними засадами», доки йому вигідно, велить не чіпати веселих митців.

Жартівливі пісні та приказки, які виконували скоморохи кілька століть тому, були далекими від християнських чеснот, часто пересипані лихослів’ям. Нині ж скоморохам (особливо російськомовним) в Україні дозволено все: вульгарщину, глум над нашими національними традиціями, мовними проблемами, керівниками держави тощо.

«Гострих високосвідомих гумористів» ворожі політики, «добрі сусіди» часто використовують як інструментарій для досягнення неспокою в державі, сіяння зневіри та розчарування.

Їх несміло мавпують інші сатиричні мистецько-скоморошні групи. Слухаєш, і стає соромно, що таке можна робити, не дбаючи  про відповідальність за свою псевдопатріотичну поведінку.

Я теж критично оцінюю роботу Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради. Але не наважуюся висловлювати власні міркування про державні прорахунки та незадоволення у таких цинічних формах, як це роб­лять вони. Це можна було побачити у новорічній програмі на наших телеканалах. Кепкувати можна, але не переходити межу, не робити з керівників клоунів, надто що дехто зі скоморохів і сам не проти сісти у керівне крісло.

«Добрі та щедрі сусіди» використають вас, а може, й уже використали. Досягнувши власної мети, відштовхнуть вас на узбіччя, мов непотрібне сміття, як це робили століттями з тими, хто їм підігравав. Є такі, що ніколи не зраджують, але немає таких, щоб зрадили лише раз.

Клоуни, блазні, паяци, штукарі існували у культурах різних народів в усі часи, бо відповідають деяким потребам, що глибоко вкоренилися в людській натурі. Вони мають право порушувати певні заборони, висміювати владу та суспільство, звичаї й повсякденність. І зазвичай усе це на межі норм поведінки, прийнятих у певному суспільному середовищі.

Наші ж переходять межу пристойності. З українських керівників роблять клоунів, а вони з цим погоджуються. А варто насміхатися, критикувати за кровожерливість державних персонажів з російської Держдуми, яка скомпрометувала слов’янське братерство, їхнього головного кремлівського правителя, цинічних коней у дипломатичному корпусі.

Користуючись різдвяною термінологією, наші сатирики, здається, передають куті меду, виходять за межі допустимого. Їм потрібно розуму, щоб стали відповідати за власні скоморошні виступи. Заговоріть, шановні, українською про злобу ворожу та засоби, як її перетворити на добро, і вас зрозуміють.

Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільського національного технічного університету
імені Івана Пулюя,
для «Урядового кур’єра»