Звістка про те, що Олександр Терещенко втратив руки, шокувала. Така новина приголомшить будь-кого. В Миколаєві він особистість відома. Друзі, однокурсники, колеги Сашка люблять, поважають, цінують. Для одних новина насправді стала шоком, а дехто сказав про його вчинок: «Саме він здатен на такий героїзм».
15 жовтня доброволець Олександр Терещенко, «кіборг» донецького аеропорту, врятував життя багатьом хлопцям. Він узяв у руки гранату, що влучила в укриття, і спробував її викинути. Вона розірвалася в руках. Сашкові відірвало праву руку й кисть лівої. Пошкоджено обличчя, він мало не втратив зір. Муки не зломили бійця. Він живе, мріє й навіть жартує.
«Можу й руки не подати»
Про те, що Сашко Терещенко має неймовірне почуття гумору, кажуть усі його друзі та знайомі. Сама знаю. Ми з Санею однокурсники, вчилися на історичному факультеті Миколаївського педагогічного інституту. Він прийшов на наш курс уже після армії. Високий, красивий, зовсім не схожий на наших тендітних хлопчиків. Переконана, всі дівчата були в нього закохані.
Він не відмінник, не надто захоплювався наукою, але став магнітом факультету. Почуттям гумору та небагатослівністю завжди виокремлювався. Скаже слово — всі регочуть. Однокурсник Олександр Поворозник, який з ним разом вступав до інституту, каже про нього просто: «Він мало говорив і багато робив». І це, можливо, одна з найяскравіших характеристик нашого Сашка.
Пам’ятаю, вирішили ми зібратися на десятиріччя випуску. Мобільних телефонів тоді не було. Всіх розкидало по області та за її межами. Дівчат я організувала, а де ж хлопців шукати? Слід було звернутися до Сашка Терещенка. Він тоді вже був тележурналістом, оператором на одному з обласних каналів, згодом працював на «Вуличному ТБ». Почала йому багатослівно пояснювати ідею, казала, як добре було б зустрітися. Він уважно послухав і сказав: «Зрозуміло. Скажи коли. Хлопці будуть. Бенкет за нами». І насправді були і хлопці, і бенкет.
Ще один момент. На цій нашій вечірці кожен розповідав, як склалося життя після навчання. Більшість працювала вчителями. Сашко Терещенко пішов у журналісти — в одну з перших у Миколаєві успішних телекомпаній, яку організував з однокурсниками. У нього виявився талант оператора.
Останнім часом ми не спілкувалися, але від його куми, журналістки Вікторії, дізналася, що Сашко записався добровольцем на війну — в 47 років, маючи родину. Вікторія постійно ділилася новинами: «Він і там жартує. Мовляв, з таким зростом у БТР не вміщуюся, доводиться голову висовувати». Та і про його чорний жарт розповіла. Коли все трапилося, вона йому телефонує: що, як, чим допомогти? А він ще в напівнепритомному стані відповідає: «Уяви, тепер можу й руки не подати. І ніхто не образиться». Це наш Сашко.
Фантомний біль
Писати, говорити, згадувати складно неймовірно. Особливо, коли перед очима фотографія з мирного життя чоловіка позитивного, усміхненого і доброго. І навпроти фото скаліченої людини — без рук, з пораненим, обпаленим обличчям. Та все одно зі знайомою усмішкою та блиском в очах.
У нього в дніпропетровській лікарні перебувала вже сотня журналістів — з різних каналів та видань. Усіх зустрічає радо: «Вітаю, ваш колега». Є привід для радості, адже лікарі повернули йому зір. Врятували праве око, в якого майже не було шансів на порятунок. Він тепер усе бачить.
Із руками складно — їх немає. Є тільки сподівання на біороботизований протез хоч би на ліву руку. Українці збирають гроші всім миром. Адже історія Олександра їх вразила.
Як усе було, розповів у блозі очевидець подій Дмитро Стародум. «Ми принесли його в кімнату, де всі п’ють чай, поклали на підлогу, і я зрозумів, чому так довго поралися біля нього бійці. У нього не було обох рук, і на кукси потрібно було накласти джгут. Потім я побачив, що одна рука все-таки є, але вона лежала поруч, майже відірвана від тіла, і коли її прив’язували до тіла бинтом, було зрозуміло, що руку все одно відріжуть. Дізналися, що пораненого звуть Терещенко, і що він із 79-ї бригади. Він лежав на підлозі, був притомний і запитав: «Я нікого не підвів?» — «Ти нікого не підвів, ти нікого не підвів. Все буде добре, все буде добре…»
Терещенкові вкололи чергову порцію знеболювального, забинтували куксу лівої руки і прив’язали те, що залишилося від правої. Вчотирьох ми понесли його до броньовика. Так вийшло, що його треба було завантажувати в машину мені і ще комусь, зайві люди просто заважали. Той, хто був всередині БТР, не зрозумів, що потрібно допомогти, або просто розгубився, і ми забарилися біля відчиненого люка. Навколо стріляють, хтось кричить: швидше, швидше, швидше. І тут сталося те, що якось зв’язало мене і Терещенка. Він був притомний, зрозумів, що затримка, і став допомагати мені як міг. Рук у нього не було, і ногами він відштовхувався від борту, щоб просто впасти головою вниз у нутро машини.
Хтось підтримав його зсередини за плечі, я закинув його ноги всередину, хтось зачинив дверцята. Я не бачив, як від’їхав БТР, бо вже біг терміналом, розуміючи, що поки стоїть броньовик, він затуляє мене від куль і осколків. У кімнаті за столом, біля якого лежав Терещенко, вже пили чай і говорили про нього. І я бачив просто перед собою, поряд із чаєм і банками тушонки, червону краплю ще не засохлої крові».
Більш офіційну інформацію дізнаюся від старшини Михайла Яременка, виконуючого обов’язки заступника командира роти розвідувально-диверсійної групи.
«Олександр виконував обов’язок на відповідальній ділянці: це новий термінал, який межував зі старим в аеропорту, — розповів Михайло Миколайович. — Під час атаки сепаратистів був сильний обстріл. Він спробував викинути гранату руками, прийняв удар вибуху на себе, врятувавши життя чотирьом товаришам. Могли бути ще жертви, бо спрацювала б детонація гранат. Олександр тримався добре, навіть коли його виносили. Молимося за його здоров’я, щоб він морально завжди був у строю».
Тепер Сашко відчуває фантомний біль. Немає руки, а хочеться обняти рідних. Взяти в руки ракетку для бадмінтону. Немає долоні, а так, напевно, хочеться провести нею по волоссі коханої дружини. І, мабуть, неймовірне бажання дати краба друзям. Але й друзі відчувають фантомний біль, начебто у них відірвало Сашка. Ні, не відірвало!
СЛОВА ВІД СЕРЦЯ
Про Сашка, з любов’ю
Як влучно сказав один із багаторічних друзів Олександра Дмитро Ремественський, «хірургові заборонено оперувати родичів, а журналістові неймовірно важко писати про страждання близьких: усі слова здаються казенними, штампи і банальності наповзають одне на одне, а в те, що сталося, просто не хочеться вірити». Дмитро Рем, миколаївський журналіст, живе в Німеччині. Про все дізнався телефоном від друзів. З його сторінки у соцмережі: «Ти про Сашка Терещенка знаєш? Я ще не знав і не хотів дізнатися ніколи. Відтепер знаю. І не тільки я, вся країна».
Дмитро Ремественський: «Знаю Сашка майже 30 років — з інститутської пори і з подальшої багаторічної спільної роботи. Бездоння гумору, неймовірна порядність і відданість — ось такий він, Сашко. Так, тут, напевно, треба додати щось про «любов до Батьківщини», інакше не пояснити, що змушує мирну сімейну людину йти на війну не наймитом, не через романтичну маячню або під стусанами пропаганди. Пам’ятаєте вульгарне: «Я навчу вас батьківщину любити!»? Так от, це неможливо, це приходить саме і змушує робити, що повинен. Звідки тільки сили беруться і готовність до самопожертви, про яку, здавалося, тільки в книжках про війну можна було прочитати.
Пишу, а в очах волого... Важко уявити, що він був на крок від смерті й не вистачило частки секунди, щоб відкинути кляту гранату, рятуючи себе і товаришів».
Олександр Суботін: «Олександр Терещенко — активний член спортивної команди телекомпанії «НІС-ТВ». У волейбол грав, у бадмінтон. Тепер уявити страшно його без рук.
Ще до того, як пішов на війну, зателефонував, сказав, щоб на нього у спортивних змаганнях не розраховували, бо йде захищати Батьківщину. Знаю, що спочатку проходив підготовку на полігоні, потім вирушив до Донецька.
Він дуже позитивна людина з неймовірним почуттям гумору. Товаришуємо з ним не один десяток років. У нього футболка з улюбленим номером 13. У ній грав інший спортсмен, тож Сашко був з нами. Ми виграли.
Його вчинку я не здивувався. Це його — кидатися в самісіньке пекло. Страшно, що так вийшло. Чекаємо на нього в Миколаєві».
Олександр Терещенко-син: «Коли побачив батька в лікарні, зніяковів. Зайшов до палати, не зміг стримати сліз. Він каже: «Брате, все буде добре, не хвилюйся». Далі просто спілкувалися як батько із сином. Плакав від того, що побачив його іншим. Але він залишився саме таким, яким я його люблю. Жартувати продовжує, усміхається, мене підбадьорює, маму. Перше, що йому сказав, як я його люблю. Насправді дуже сильно. Я ним пишаюся. Він тримається як справжній чоловік — сильний. Герой».
Нещодавно в Олександра Терещенка був день народження. Його друзі з телекомпанії організували відеовітання. Миколаївці — ті, хто знає Терещенка, і ті, хто тільки дізнався про його подвиг, — приходили на центральну вулицю міста, щоб передати йому вітання. Всі ці слова Сашко почув у лікарні. Сказав, що й уявити не міг, скільки людей про нього піклуються і бажають здоров’я.
Видужуй, Олександре!
Від редакції: Сашкові потрібна допомога. Є змога встановити йому сучасний протез поки що тільки на ліву руку. Гроші збирають, але їх не вистачає. Повідомляємо Сашків іменний рахунок в «ПриватБанку»
ПАТ «ПриватБанк» Р/с 26007052620962
МФО 320649
ЄДРПОУ 38003212
Призначення платежу: благодійний внесок на лікування Терещенка Олександра Леонтійовича.
Ми в Google+