Церемонія нагородження розпочалася з хвилини мовчання у пам’ять пасажирів Боїнга-777, які загинули в авіакатастрофі на Донеччині, а також відомого українського актора Віталія Линецького, котрий пішов із життя напередодні. На честь пасажирів Боїнга на фестивалі запалили 298 свічок — за кількістю загиблих.
Глядачі обрали «Нульову мотивацію»
Головний приз — «Золотого Дюка» — глядачі віддали фільму «Мотивації нуль» ізраїльського режисера Тальі Леві. Цікаво, що стрічка є дебютом режисера у повному метрі. Хоч події цієї чорної комедії розгортаються в адміністрації артилерійської бази, історія подруг Зоар и Даффі — це не військова драма.
Друге місце у конкурсі посіла стрічка українського режисера, актора і продюсера Олеся Саніна «Поводир». Це неймовірна історія про те, як у 1930-ті роки в Україні син загиблого американського комуніста Пітер Шемрок став поводирем сліпого кобзаря Іван Кочерги, якого згодом розстріляли під Харковом.
Автори фільму кажуть, що перед ними стояло завдання зняти стрічку про людей і для людей, котрі не бачать світла. Вперше в Україні фільм на великому екрані адаптують для тифлоперекладу — спеціальні коментарі підказуватимуть, що діється на екрані, як одягнуті герої.
Стрічка була фаворитом фестивалю і, цілком ймовірно, зможе вийти на перші місця на інших кінофорумах — запрошень не бракує. «Одеса — це місто чесних і сміливих людей, — пояснив своє рішення розпочати фестивальну історію фільму саме тут Олесь Санін, — тож хочу, щоб перші оцінки нам дали одесити». Оцінки, як бачимо, виявилися доволі високими.
«Золотий Дюк» за кращий український фільм отримала документальна стрічка Валентина Васяновича «Присмерк». Сюжет чимось перегукується із маркесівським «Полковником...». В українській сільській глибинці живе 82-річна Марія. Жінка доглядає хворого незрячого сина Сашка, котрий найбільше боїться того, що матір може померти раніше від нього. Люди доведені до межі, проте вперто опираються долі.
«Мені дуже приємно, що саме документальне кіно здобуло перемогу, — зауважив Валентин Касянович. — Його робити вельми важко, адже ви не можете на нього вплинути».
Шлях до свободи — у тренді
Політична ситуація змусила внести деякі корективи і до програми фестивалю. Цього разу тут не було традиційної секції «Нове російське кіно». Натомість спеціальна програма «Шлях до свободи», де представлено фільми, присвячені протестним виступам громадянського суспільства, зібрала, либонь, найбільше аншлагів на фестивалі. Навіть на сходинках дивилися глядачі стрічку швейцарського режисера Алена Марго «Я — Femen». Для фільму «Пуссі проти Путіна» організовували додатковий показ — і це при тому, що його автори попереджали: фільм важкий для перегляду, значна частина зйомок велася у вкрай несприятливих умовах: тремтіла камера, не завжди можна було вибрати виграшний ракурс.
Що цікаво, не менший ажіотаж — повний аншлаг та півгодинні черги до кас — викликала практично протилежна за манерою зйомки стрічка Сергія Лозниці «Майдан» — з довгими статичними кадрами, з епічним двогодинним переказом ще свіжої у нашій пам’яті події. Глядачі двічі, разом із героями на екрані, співали гімн України, а на фінальних титрах вигукували «Слава Україні!» та «Смерть ворогам!». Коли демонстрували кадри прощання з героями Небесної Сотні, на очах дівчаток тремтіли сльози.
Одним із епіцентрів протестних настроїв став показ стрічки Олега Сєнцова «Гамер», весь збір від якої буде передано сім’ї режисера, затриманого російськими спецслужбами за звинуваченням у тероризмі. «Вперше нерадісно представляю цей фільм, — каже актриса Анастасія Чорна, — у кожного в душі тривога за хлопців, яких підло викрали працівники російських спецслужб. Ми знаємо Олега і розуміємо, що звинувачення його у тероризмі є просто абсурдним». Перед початком фільму організували збір коштів для допомоги Олегу Сєнцову, тут само збирали підписи під клопотанням до урядів України, Росії та європейських структур із проханням звернути увагу на порушення прав людини під час затримання українського режисера.
Голова журі національної конкурсної програми, російський режисер Віталій Манський свою стрічку про Україну знімає саме зараз, адже тут відбувається становлення держави, і він хоче зафіксувати це за допомогою людей.
Прощавай, чорнухо?
Сценарист анімаційної стрічки «Чортівня 8: Тібурон!» Дмитро Бондарчук висловив надію, що маргінальний жанр — уже минулий етап українського кінематографу, надалі, мовляв, переважатиме позитивніше забарвлення, зумовлене відповідними умовами в країні.
Режисер і сценарист українського трилера «Зелена кофта» Володимир Тихий зауважив, що коли б стрічку знімали зараз, а не кілька років тому, то історія про дівчинку-підлітка, яка вистежує маніяка, котрий вкрав її братика, могла б уміститися в один день, а не тривати півроку. І розв’язка могла би бути щасливою. Реальність бо, як зауважив режисер, нині стала динамічнішою, та з’явилася надія.
Однак чи відчують її самі кіномитці? Адже нині вони залишилися практично без матеріальної підтримки. «У нас стагнація вже 6 місяців, — каже продюсер анімаційної стрічки «Дівчинка з риб’ячим хвостом» Олена Голубєва, — з моєї групи вже одна людина емігрувала».
Без державної підтримки, вважає Олена Голубєва, — і цю думку неодноразово повторювали її колеги, — шансів у нашого кіно практично немає. За її словами, схема, за якої можна вийти на самофінансування, має бути розрахована на 10—15 років. Інвестори не хочуть і чути про проекти, розраховані більш як на 2—3 роки.
Тож є велика ймовірність, що й далі наші дітлахи виховуватимуться на справді професійно зроблених мультиках, що починаються зі слогана «Ми живемо в Росії!».
Так, на фестивалі спробували давати рецепти від безгрошів’я. Російський кінематографіст Ольга Диховична радила оптимізувати бюджет, шукаючи мотивованих людей — приїжджих акторів, початківців — режисерів та операторів. Серед рецептів «кіно для бідних» — зйомки лише у рідному місті, в готових інтер’єрах, робота з незалежними музикантами.
Втім, усе це дасть змогу вивести наше кіновиробництво хіба на режим виживання. А в ньому воно перебуває ледь не з останніх радянських часів.
І в цих умовах дуже важливо нагадувати про те, що воно ще не вмерло. Ось хоча б на таких фестивалях, як одеський.
«Це не банкет під час чуми», — поділилася своєю думкою видатний український режисер Кіра Муратова, якій вручили «Золотого Дюка» за внесок у кіномистецтво. «Така вже властивість людської натури, — каже вона, — коли немає ліків від чуми, слід показати, що ми живі й можемо радіти».
Ми в Google+