Серед численних новорічних дзвінків на мобільний від Валерія Мельника відреагував одразу — він серед сотні контактних номерів у моєму телефоні.

«Цього року, певне, вже можна готувати вудки, коронавірусна пошесть нібито задихається», — була одна з перших фраз нашого волинського друга, письменника і талановитого власкора, який високопрофесійно тривалий час представляв «Урядовий кур’єр» у цьому регіоні. 

Упродовж багатьох років фактично щоліта (до пандемії) ми з колегами їздили на запрошення Валерія Степановича в його краї  відпочити з тиждень на притоках Прип’яті. Майже 500 км туди і стільки само на зворотний шлях до Києва. Що нас кликало й кличе в таку далечінь? Насамперед ще відносно глухі місця  Полісся з понад двома десятками маневицьких озер з  малолюдними куточками навколо, які дають спокій і втіху душі. Із волинського краю у великий життєвий шлях вирушили Президент УНР Михайло Грушевський, перший Президент незалежної України Леонід Кравчук і ціла когорта наших дипломатів: Антон Бутейко, Борис Тарасюк, Микола Макаревич, Борис Клімчук, Петро Сардачук.

У цих краях, на Тернопільщині, народився Андрій Мельничук, автор книжки «Великдень душі моєї», що пішла у світ наприкінці 2021 року і з якою хочу ознайомити читачів. Це, вважаю, унікальне видання, в якому авторитетний в Україні письменник, журналіст і публіцист подає на понад 300 сторінках художньо-документальні оповіді (творчі портрети) про видатних українців — прозаїків, поетів, журналістів, співаків, майстрів народної творчості й просто людей унікальної долі. Перед нами в усіх барвах постають щирі, щедрі, красиві люди, які високородним талантом, благородними вчинками збагачують, возвеличують наше буття.

«Я прагнув, — казав під час недавньої зустрічі Андрій Мельничук, — щоб їхній творчий і життєвий приклад вірного служіння народові завше правив добрим взірцем для всіх сущих в Україні, допомагав швидше пробуджуватися тим із них, хто й досі перебуває в омані облудної пропаганди підступного північного сусіда щодо нашої меншовартості».

Пропоноване видання розповідає читачеві чимало цікавого, повчального, почасти невідомого з життя-буття його героїв. Зустрічі з ними Андрій Мельничук тепло й щиро називає «своїм найбільшим і найдорожчим скарбом, Божим знаменням, пресвітлим святом усіх свят — Великоднем душі та серця».

Війна і мир Олеся Гончара

Серед сотень спілкувань з неповторними особистостями за понад 60 років журналістського та літературно-публіцистичного шляху, які завершувалися  прекрасними нарисами і творчими портретами тих, ким може пишатися Україна, Андрій Мельничук на перше місце ставить автора «Прапороносців», «Людини і зброї» та «Собору». Ось як він обґрунтовує такий вибір: «З-поміж людських галактик мене усе свідоме життя якось по-особливому манила до себе зваблива, чарівна, неосяжна планета, ім’я якій Олесь Гончар. Ця затаєна мрія, либонь, оселилася в серці невдовзі після війни, коли батько, скромний сільський урядовець, якось приніс додому кілька книжок. Мій зір найперше прикувала ота, що із солдатами на зеленій обкладинці. По складах прочитав «Пра-по-ро-нос-ці». Як це давно було!

Подиву гідно: жодної з тих книжок не залишив для мене невтримний час, а ось ця, клеєна-переклеєна, зачитана до дірок, і досі зберігається в моїй тепер уже київській оселі. Вона дорога мені як пам’ять про напівголодне, але духовно багате дитинство і як дивовижна сповідь про ту війну. То одна з найперших книжок, осягнутих моєю душею. Не думав і не гадав тоді, що цей мій раритет через багато літ потримає в руках сам автор. І ось щаслива нагода. У трубці милозвучний голос: «Приїжджайте, чекаю».

Задум написати «Прапороносці», як Андрій Мельничук довідався в розмові з їх творцем, прийшов до солдата Гончара в розпал війни, коли він прощався із загиблими побратимами, хоч остаточно утвердився в цій думці вже у визволеній Празі. Йому праглося, щойно закінчиться війна, одразу взятися за перо і розповісти правду про бойових побратимів, живих і мертвих. Втрачаючи на вогняних дорогах друзів, він щоразу каявся над свіжою могилою: «Якщо залишуся живим, напишу».

Немає зв’язків, святіших за товариство, сказав в епічному творі земляк Гончара Микола Гоголь, нагадує автор книжки «Великдень душі моєї». «Ніби вторячи йому, Олесь Терентійович каже: «Серед страхіть війни знаєте, що було для нас найсвітлішим? Дружба. Солдатська. Людська. Дружба людей різних національностей. У ній черпали ми силу й людяність. Цей дух я і намагався передати у «Прапороносцях». 

Тема солдатської дружби стала визначальною і в романі Гончара «Людина і зброя». «Цей твір, за словами автора, які передає Андрій Мельничук, про найчорніше літо — літо сорок першого, коли наші обличчя були спрямовані на схід, коли ми то відступаємо, то потрапляємо в оточення, то нас б’ють, то ми тікаємо, то рятуємося, коли все в непроглядних димах. Бійці сорок першого — це дуже гнітюче враження, це люди з настроєм відчаю. Так чи інакше, але перемога світила нам щодня. Навіть гинучи, бійці знали: перемога буде, і серед її творців колись назовуть і їхні імена. Дев’яте травня — це наше велике і світле свято, свято вічності, свято усього людства».

Нарис «Війна і мир Олеся Гончара» про видатного українського письменника, класика літератури, так припав до душі Олесеві Терентійовичу, що він до останніх днів по-товариськи із приємністю спілкувався з Андрієм Васильовичем.

Коли готував цей нарис про славетного письменника, завершує перший розділ книжки Андрій Мельничук, і в найтяжчому сні не могло явитися, що на українську землю може колись ступити нова війна, надто війна зі «старшим братом», іменована російсько-українською. Навіть важко уявити, що сказав би на все це солдат-прапороносець Олесь Гончар. Достеменно одне: він залишився б суворим і немилосердним до ворогів наших, і його слово помсти було б таким разючим та жорстоким, яким палахкотить в усіх його творах про ненависну війну.

«Я України син і щиро гордий цим»

Такий лейтмотив усієї творчості чудового поета-пісняра народного артиста України Вадима Крищенка. Чому саме ця могутня постать українського мистецтва зайняла достойне місце у книжці «Великдень душі моєї», Андрій Мельничук пояснює так: «Одразу зізнаюся: ще змалечку я любив співати, горнувся до пісні. Цю любов мені прищепили мама й тато, які у вільний час чарували нас, дітей, красивими голосами. Мабуть, завдяки їм я і в шкільні, і в студентські роки брав участь в художній самодіяльності. Тішуся, що був першослухачем багатьох мистецьких перлин відомих піснетворців. Мав щастя близько знати Олександра Білаша, Платона Воронька, Дмитра Луценка. Душа зібрала чимало пережитого й переслуханого. Отож нині хочу озватися щирим словом ще про одного чародія, з яким давно знайомий і хто віддав пісенній творчості роки. Кажу про поета-пісняра, якого ставлю в перші лави цього нелегкого різновиду літератури й мистецтва, — достославного Вадима Крищенка. Квітневими днями 2020-го йому виповнилося 85, та він наче не відчуває їхнього вантажу, щодень мережить рядочок за рядочком, із яких відтворюються нові пісенні перлини».

Випливають десь чуті слова: популярність поета визначається тим, коли пересічний читач може згадати й назвати бодай один написаний ним рядок. Прізвище мого героя, вважає Андрій Васильович, багато читачів і слухачів назвуть одразу, зачувши виплекані його серцем слова, як-от: «Хай щастить вам, люди добрі!», «Мамо, тобі низесенько вклонюсь, мамо, за тебе Богу помолюсь», «Родина-родина — це вся Україна, з глибоким корінням з високим гіллям», «І живу я, живу, поки ти, Україно, живеш. І ніхто не уб’є, поки ти будеш, матінко, жити», «Ми в рідній хаті не чужинці, ми в рідній хаті хазяї».

Такі крилаті рядки з пісенної спадщини Вадима Крищенка можна цитувати і надалі. Вони на устах людей, закоханих у його творчість. Ось що означає, коли поезія по-справжньому торкається людських струн.

Але в нарисі «Копитами вдарте, воронії…» про надзвичайно талановитого поета Платона Воронька, який добровольцем пішов на фронт, був підривником у партизанському з’єднанні Сидора Ковпака («Я той, що греблі рвав, я не сидів у скелі», — написав він після партизанських рейдів в одному з віршів), Андрій Мельничук переконує нас: «Та якби Платон Микитович написав тільки одну поезію «Копитами вдарте, воронії», то й цим би залишився в нашій літературі».

Мені пощастило не раз чути цю пісню, яку свого часу було заборонено, у виконанні Андрія Васильовича і його найближчих друзів-колег з «Радянської України» (нині «Демократична Україна») Михайла Сороки, Саші Побігая та Люби Янюк, колишніх, до слова, сусідів по дачі. Коли, розкрию таємницю, в 1990-ті ми поверталися вихідними з нашого садового кооперативу «Мрія» маршрутним автобусом до Києва, пасажири щоразу просили заспівати улюблених пісень. І весь шлях, що тривав 40—45 хвилин, до столиці, переповнений ЛАЗ у цілковитій тиші насолоджувався пісенними переважно народними шедеврами  в чудовому виконанні журналістів-побратимів з «Радянки». У цій газеті Андрій Мельничук майже два десятиліття був начальником штабу — відповідальним секретарем. 

Мені теж довелося попрацювати в цьому виданні ще у 1970-ті, тому художньо-документальна оповідь (творчий портрет) про Володимира Сіробабу, головного редактора головної на той час республіканської газети, яка увійшла до книжки «Великдень душі моєї», читав з особливо душевним  хвилюванням. І багато чого пізнав уперше. Ось хоч би це.

Із козацькою шаблею і пером

За часи редакторства в «Радянській Україні» Володимира Сіробаби, багаторічного, до слова, голови Спілки журналістів України, колектив газети часто у вихідні виїздив у пам’ятні місця. Одного разу, пригадує Андрій Мельничук, відвідали Корсунь-Шевченківський, побували на місцях боїв, постояли біля монументів. Відвідали знаменитий музей, де відтворено миті битви наших воїнів у роки війни за Шевченківську землю. На тій екскурсії з подивом побачили незвичайний експонат — іменну шаблю нашого Володимира Яковича, якої він удостоївся в суворі роки війни за мужність та героїзм. Досі про існування в цьому музеї такого експонату ніхто в редакції не знав.

Під час бойових походів, за словами нашого старшого колеги, він «навчався не лише мистецтва в сідло сідати й шаблюкою махати», а й писати вірші, фейлетони, замітки, чим займався ще до війни, часто друкуючись у слов’янській районці на його рідній Донеччині. А на війні ім’я Володимира Сіробаби нерідко з’являлося в корпусній газеті «Ударная конница», згодом — газеті «Дружба», в якій довелося працювати. Цю газету видавали для населення Болгарії.

А головним редактором «Радянської України», до речі, Володимир Якович був понад 13 років — довше від нього ніхто на цій посаді не затримувався. То, без усякого перебільшення, вважає Андрій Мельничук, були роки розквіту газети, особливо у перший період його редакторства. А все тому, що він володів даром згуртувати навколо себе найкращі творчі сили, вмів спрямувати їх на головне завдання — розбудову України. Саме ці його зусилля в різних газетах і були поціновані серед інших нагород чотирма орденами Трудового червоного прапора. Тож, мабуть, невипадково «Радянка» виховала для України в 1990-ті роки кількох головних редакторів популярних видань. Серед них Михайло Сорока, перший головний редактор «Урядового кур’єра». Із її заснування він віддав газеті 18 років. Йому автор книжки «Великдень душі моєї» присвячує  творчий портрет «Ота стежина в ріднім краї…» Михайло Михайлович, пише Андрій Мельничук, ось уже понад пів століття плідно трудиться на благородній ниві української журналістики, видаючи на-гора ґрунтовні публікації з найзлободенніших питань нашого життя, прецікаві книжки. Він «робить усе можливе, задля того, щоб не згасали паростки нашої віками вимріяної незалежності, щоб його рідна Вітчизна випросталася з колін і зажила багато й щасливо, як того й варта Україна».

А як можна без хвилювання читати у книжці чудовий нарис Андрія Мельничука про важку долю журналіста-правдоруба Івана Сподаренка, головного редактора газети «Сільські вісті», за якого вона стала найпопулярнішою в Україні, друкуючися накладом понад півтора мільйона. То були часи, коли інтернет ще тільки зароджувався і починав поглинати читачів майже всіх друкованих видань, у чому переконуємося нині. У виданні уперше у країні було порушено серед інших злободенних тему самотніх людей у рубриці «Долі людські».

«Реформаторський курс нашої газети із часом припав явно не до снаги там, нагорі», — цитує Андрій Мельничук слова Івана Сподаренка, які почув від нього на межі тисячоліть. Згодом мені стали допікати заледве не на кожному кроці. Особливо гостро це проявилося в середині 1980-х. До прикладу, така сумирна рубрика, як «Долі людські». «Припиніть ці публікації! — пролунав окрик з ЦК. — У нас немає невлаштованих доль!» Життя ж свідчило про інше. А чого коштував мені напис «Газета захисту інтересів селян України», що його було винесено під назву газети замість іншого — «Газета ЦК Компартії України», якому відвели скромне місце у вихідних даних на четвертій сторінці!»

Про всю оцю катавасію з непокірним редактором, пише Андрій Мельничук, Олесь Гончар тоді зробив у щоденнику такий промовистий запис: «Редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка знімають з роботи. За що? Мабуть, за те й знімають, що зробив газету найкращою серед українських газет».