Вечоріє. Потріскують у каміні дрова. Язики жовтогарячого полум’я огортають поліно, яке Андрій Хімич щойно поклав у камін. А в кімнаті ще тримається запах живиці. Лісу поблизу їхньої Макіївки на Чернігівщині, де народився й виріс, не було, тож цей запах дуже вподобав пізніше, коли вже навчався в Черкасах. Там олімпійський чемпіон Андрій Хімич і жив та працював певний час після Олімпіади. Сам тренувався на дніпрових плесах і гартував олімпійську молодь. Побував і в Болгарії, куди запросили як тренера. А потім потягнуло ближче до природи, села — в селище Чорнобай, на протилежний берег Дніпра, де й досі живе разом із сім’єю. Із висоти свого віку (йому щойно виповнилося 85) бачить набагато далі, може багато чого належно оцінити, зокрема прожите й пережите.

Тільки він і каное

Саме в такі присмеркові години йому добре думається, багато чого згадується. Вогонь допомагає перебирати спогади, залишаючи найголовніше. На цю полум’яну симфонію можна дивитися безкінечно. Як і на воду.

Із водою в Андрія Хімича пов’язане все свідоме життя. Ніби в документальній кінострічці, прокручує в пам’яті ті щасливі дні в Токіо 1964-го. Озеро Сагамі за 60 км від столиці Японії, де проводили тренування, зустріло олімпійців не дуже приязно. Щодня дощі, вітри, лише зрідка проглядало сонце. Проте чарівними японськими крає­видами милуватися ніколи. Коли гребли до сьомого поту, намагаючись здолати запланований рубіж, неймовірно яскраві кольори жовтня зливалися в одну помаранчеву пляму. Поривчастий вітер підіймав хвилю, вона не давала як слід розігнати човна. Але на те не зважали. Боліло натруджене коліно, на яке спирався. Однак забував про біль. Про все на світі. Тільки весло, тільки вода. І так до знемоги.

І ось 22 жовтня. Старт каное-двійок на його улюбленій тисячометрівці. До нього разом зі спортсменом із Владивостока Степаном Ощепковим готувався особливо ретельно. Намагалися продумати кожну дрібницю, разом із тренером вибудовували тактику, яка б допомогла обійти суперників. Їх було багато, і всі сильні й досвідчені. Проте Андрій був спокійний. Здавалося, знав щось таке, чого не знали інші. Одразу взяли високий темп. Пригадує, як воду накрив густий туман.  Уже за 500 метрів уперед дистанція не проглядалася. Хто ліворуч, хто праворуч — роздивлятися ніколи. Здається, сусідніх суперників вдалося трохи випередити. Не збитися б із дихання. Його напарник виявився не зі слабких. Він чудово тримався, ще й Андрія іноді підбадьорював.

Залишилося метрів зо 300. Ззаду відчували близьке дихання. І хоч руки, все тіло ніби наливалися свинцевою важкістю, хоч здавалося, далі гребти в такому темпі просто не до снаги, зібрали в кулак усі сили й чуття, всю волю й темпу не скинули.

Про що думав тоді Андрій? Згадував, каже, річку свого дитинства Удай, на якій виріс, і руки самі робили звичну роботу. Ривок на фініші спортсменам блискуче вдався. Їхнє каное, мов блискавка, прорізало водну гладінь. Найближчі переслідувачі загубилися в тумані, а друзі й шанувальники вже вітали з перемогою.

Ось так. Спочатку самим не вірилося, що вони це зробили. Але ж таки зробили.  Від радості, ейфорії перемоги навіть утоми не відчував. Побачив раптом усю красу японських прибережних пейзажів, якої не помічав до цього. 

Швидке весло олімпійця

Колеги олімпійця згадують, що Андрій Хімич був зразком для всіх, хто починав займатися веслуванням, на нього рівнялися, до його порад дослухалися. Упродовж багатьох років він лишається єдиним олімпійцем на Черкащині, який здобув золоту медаль такого рівня. Навіть перелічити всі його спортивні здобутки важко. Вітаючи його з днем народження, представники місцевої влади частенько збиваються, а тому підглядають у папірець.

Рано залишившись без батька, юнак звик до щоденної чоловічої роботи. Багато в чому допомагав човен, як він називав його, плоскодонка. Привезти дрова, нарубати й доставити додому велику в’язку очерету чи лози — все йому було завиграшки. Добре фізично розвиненому юнакові його хрещений батько колишній ректор Черкаського педінституту Олександр Тканко порадив вступити на факультет фізвиховання. Це й визначило його подальшу долю, адже тут мав усі умови для оволодіння майстерністю з його улюбленого веслування, пройшов гарну школу досвідчених наставників.

Постійні тренування, зокрема біг, гімнастика, лижний спорт, так загартували студента, що навіть викладачі дивувалися. Ще п’ятикурсником Андрій здобув звання майстра спорту. Тренерська робота, участь у численних змаганнях ще більше зміцнили у нього прагнення досягти найвищих спортивних вершин. Його швидке весло суперники вже не сприймали з посмішкою, як бувало колись. Намагалися вчитися в нього, придивляючись, як працює на тому вертлявому човні каное.

Для багатьох було загадкою, як вдалося Хімичу добитися того прискорення, яке й забезпечило йому з напарником золоту перемогу. Андрій був першим більш як у 40 міжнародних регатах. Сім років був чемпіоном колишнього радянського союзу, 15 разів — чемпіоном України, тричі — чемпіоном Європи, і зрештою олімпійським чемпіоном.

За високі досягнення у спорті Андрія Хімича нагороджено медалями «За трудову доблесть» та «За трудову відзнаку». Йому присвоєно звання заслуженого тренера України. Однак через чотири роки після олімпійської перемоги спортивну кар’єру довелося раптово завершити: підступний вірус грипу дав  ускладнення на серце.

Наставник і організатор

Але ж як без човна, без весла? Ні, не міг він так просто піти. Хай молодь оволодіває його секретами. Майстер спорту терпляче працював з юними веслувальниками, наголошував на необхідності всебічного фізичного розвитку, разом з учнями відточував кожен рух. Відгукуючись на прохання спортивних організацій Болгарії, три роки за контрактом готував до Олімпійських ігор їхню збірну команду веслувальників. За розвиток спорту і олімпійського руху в цій країні його відзначили медаллю «За особливі заслуги».

Потім було ще багато років тренерської, наставницької, організаторської роботи на Черкащині. Можна без перебільшення зауважити, що його внесок у розвиток веслувального спорту величезний. Йому вдячні колишні й нинішні чемпіони, всі, хто полюбив цей цікавий і корисний спорт. Ось і мій син Ярослав  як найдорожчу святиню зберігає медаль, яку вручив йому після успішних стартів сам Андрій Хімич.

Сам же ювіляр фізкультури й спорту і досі не цурається. Дарма що давно на пенсії, часто буває на різноманітних змаганнях, надихаючи юнаків і дівчат своєю присутністю та увагою до їхніх здобутків. Без Андрія Хімича не відбувається жодне свято на призи славетного українського борця Івана Піддубного, яке щороку організовують у Чорнобаївському районі.

Дуже турбує ветерана воєнна ситуація в Україні. Почесний громадянин міста Черкаси та області, Андрій Хімич часто спілкується з волонтерами. Щоб їхня допомога захисникам Вітчизни була ще кориснішою, сам робить внесок у прискорення перемоги над російськими окупантами. Він переконаний, що нині, як і багато століть тому, в жилах українців тече богатирська кров переможців. «Нас не здолати, — впевнений чемпіон, — хоч би як кому цього хотілося».

Про це йшлося й під час недавніх  урочистостей, присвячених ювіляру. Із вітаннями до Андрія Хімича завітали начальник обласної військової адміністрації  Ігор Табурець, голова обласної ради Анатолій Підгорний, селищний голова Сергій Любивий, депутати селищної ради, представники медицини, освіти, культури, спорту, його учні та вихованці. Розповіді про непростий життєвий шлях ветерана і спортивні досягнення, здобуті важкою працею, які стали видатним спортивним надбанням України, надихають сучасників на нові трудові й військові звершення.

Його ім’я, як сказав голова оргкомітету Всеукраїнського свята богатирської сили, президент обласної федерації греко-римської боротьби в Черкаській області, господарник і політик Петро Душейко, належить усьому світові. Незабаром у Чорнобаї, де живе ювіляр, планують відкрити музейну кімнату Хімича.