125 РОКІВ ВІД ЗАВЕРШЕННЯ БУДІВНИЦТВА ЕЙФЕЛЕВОЇ ВЕЖІ
СИМВОЛ. «Ми, письменники, художники, скульптори, архітектори — пристрасні любителі краси Парижа, —
протестуємо всіма силами нашої обуреної душі… Для того, щоб нас зрозуміти, досить хоч на мить уявити недоладну вежу, подібну до велетенської фабричної труби, що душитиме своєю варварською масою всі наші принижені пам’ятки, всю нашу архітектуру», — під текстом цієї петиції проти спорудження Ейфелевої вежі поставили підписи 300 визначних діячів французької культури, зокрема Гі де Мопассан, Дюма-син, Поль Верлен.
Проте чиновники, які опікувались організацією всесвітньої виставки у Парижі, приуроченої до 100-річчя Великої французької революції, свого рішення не змінили. Тож у центрі міста постала велетенська металева вежа, що не мала… жодного функціонального призначення! До речі, це досить емоційно прокоментував навіть сам її конструктор, заявивши, що Франція стала єдиною країною із 300-метровим флагштоком для національного прапора.
Та численні відвідувачі виставки сприйняли на той час найвищий (у прямому і переносному значенні слова) технічний витвір людства з небаченим ентузіазмом. Уже до кінця 1889 року продаж білетів на огляд Ейфелевої вежі окупив три чверті витрат на її спорудження. Навіть Гі де Мопассан, який найактивніше протестував проти будівництва «залізного скелета», став постійним відвідувачем ресторану на вежі, пояснюючи це із властивим йому гумором: «Це єдине місце в Парижі, де я не бачу цього чудовиська».
Із часом велетенську споруду, що мала просто продемонструвати технічні можливості Франції, планували розібрати. Натомість вона не лише перетворилась на символ і окрасу міста, а стала… радіотелетрансляційною вежею.
Не менш цікаво те, що саме особа Ейфеля поєднує вежу в Парижі та монумент Свободи у США. Знаменита скульптура стала подарунком Французької Республіки першій незалежній державі Американського континенту. Сталевий каркас, на якому змонтовано мідну обшивку відомої всьому світові гігантської постаті, — творіння інженера Густава Ейфеля. Урочисте відкриття статуї Свободи відбулося 1886-го — за три роки до грандіозного тріумфу «композитора металоконструкцій» у Парижі.
Знаменитий монумент у Нью-Йорку поєднав не лише США і Францію. Понад 30 тонн міді, з якої виготовили обшивку скульптури Свободи, — з Росії, а цемент для велетенського бетонного постаменту — з Німеччини. Однак на урочистостях з нагоди відкриття монумента майже стометрової висоти, що символізував прагнення Нового і Старого світу до свободи, братерства і рівності, ще ніхто не здогадувався: менш як 30 років відділяють людство від першої в його історії світової війни.
Нині, напередодні 100-річчя від її початку, не зайве нагадати: нікому з тодішніх керівників великих держав не спадало на думку, що політичні розбіжності спровокують всесвітню бійню, яка, однак, стала реальністю. Саме про це мають нагадувати світові величні творіння Ейфеля, як і про ганебний фінал ласих до чужих земель вождів та одурманених ними народів.
НА ТЕРИТОРІЇ СРСР ВПЕРШЕ ЗАПРОВАДЖЕНО ЛІТНІЙ ЧАС
Україна між часами
ПОГЛЯД. За радянських часів українці жили за єдиним з Москвою часом, хоч з географічної точки зору він
відповідав реальному лише для жителів Луганщини. Більше того, з урахуванням того, що в СРСР декретом від 16 червня 1930 року стрілки всіх годинників перевели на годину вперед (так званий «декретний» час), фактично вся Україна жила за часом, що аж на дві години випереджав реальний астрономічний.
Ця різниця стала ще відчутнішою після запровадження з 1 квітня 1981 року сезонного переходу на літній час, що фактично аж на ТРИ години випереджав об’єктивно існуючий природний годинник на території України.
Власне, суперечки про доцільність щорічної дворазової зміни звичного ритму життя тривають донині. Єдиний аргумент на користь цього — економія електроенергії, бо, мовляв, зростає частка робочого часу, що припадає на світловий день. Натомість скептики доводять, що «літній» і «зимовий» час в Європі вперше запровадили ще на початку минулого століття, коли електроенергія була в дефіциті, якого нині вже немає. Отож на сьогодні єдиною реальною користю від стрибків часу може служити лише згладжування так званих пікових навантажень споживання електрики — вранці і ввечері.
Втім, як переконливо довела практика, перехід на літній час аж ніяк не знімає цю проблему. Натомість збій внутрішнього біологічного годинника кожен з нас відчуває щонайменше впродовж кількох тижнів адаптації.
Не менш вагомим аргументом є те, що навіть теоретично сезонна зміна часу не здатна призвести до економії електроенергії у безперервних виробництвах і навіть в аграрній галузі. Причому йдеться як про роботу в полі, де головним орієнтиром часу завжди було і буде Сонце, так навіть про потужні тваринницькі комплекси, де худоба, на відміну від людей, миттєво реагує на насильницьку зміну звичного ритму життя відчутним падінням обсягів надоїв і приросту живої ваги.
205 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ
Іншомовний пересмішник
КУЛЬТУРА. Cправжня велич лише зростає з часом, стверджують мудрі. Творчість автора «Тараса Бульби»,
«Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», «Мертвих душ» — наочне тому підтвердження.
Втім, великий пересмішник навіть по завершенню свого земного життя продовжує з нас кепкувати. Йдеться про вивчення літературної спадщини великого українця, який творив російською мовою. Зайве пояснювати, що навіть найкращий переклад творів Гоголя буде гіршим від оригіналу. Хоч не менш очевидно, що феномен його унікальної творчості — глибоко національний і по праву належить культурі України. Великою мірою це стосується цілої плеяди російськомовних письменників — Володимира Короленка, Ісака Бабеля, Костянтина Паустовського і навіть Михайла Булгакова з його трепетною любов’ю до Києва.
Навряд чи є потреба доводити, що Гоголя краще читати в оригіналі, а двомовність для України — історична реальність. Біда лише в тому, що для надто багатьох «землячків» навіть з суто українськими прізвищами двомовність чомусь зводиться винятково до знання «єдіного і могучєго язика», а не до вільного володіння обома мовами…
120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО
Основоположник «філософії серця» українців
ПОСТАТЬ. «Український буржуазний націоналіст», який на засіданні Центральної Ради проголосував проти проголошення незалежності України; «комуністичний агент», з науковим авторитетом якого вимушені були рахуватись навіть в нелояльному до «неарійців» Третьому Рейху; «німецький філософ», який залишається одним із найвідоміших славістів світу, — всі ці антагоністичні характеристики стосуються українця Дмитра Чижевського, чий вклад у національну школу філософії та її міжнародне визнання важко переоцінити.
Уродженець нинішньої Кіровоградщини, який виріс у російськомовному середовищі, відкрито заявив про своє українство під час навчання у Петербурзькому університеті. Це стало демонстративним протестом проти рішення Державної Думи заборонити викладання у народних школах «Малоросії» українською мовою. Саме нею Дмитро Чижевський відтоді користувався в особистому спілкуванні та листуванні.
Наступним поштовхом до утвердження національної самосвідомості став переїзд на навчання до Київського університету. Втім активний противник будь-яких утисків і несправедливості цілком прогнозовано віддав перевагу не ліберальним українським рухам, а… Російській соціал-демократичній робітничій партії! Причому не її більшовицькому, а значно радикальнішому меншовицькому «крилу».
Арешт у 1916 році за революційну діяльність та обрання депутатом Центральної ради — фактично останні віхи партійної діяльності Дмитра Чижевського. Він ще встигне проголосувати проти четвертого Універсалу, який проголосить незалежність України, а вже за кілька днів Київ захоплять більшовицькі орди. Член «націоналістично-буржуазної» Центральної ради опиниться у списку приречених на страту «в порядку червоного терору» і лише дивом врятується від смерті. Восени 1919 року Чижевський нарешті закінчить університет та знову потрапить до більшовицького концтабору.
Після звільнення і навіть обрання доцентом в Інституті народної освіти — знову арешт. Як напише згодом Чижевський із властивою йому іронічністю: «моє життя у Києві та Харкові було складне та проходило в значній частині в межах різних радянських «мєст заключенія».
За таких умов втеча з рідного краю стала вимушеним, однак єдиним шляхом порятунку. Гідно подиву інше: як на чужій землі Чижевському — фактично вчорашньому студентові — вдалось зробити ім'я в науці. Причому він не лише не відцурався свого українства, плідно працюючи в Українських вільних університеті і інституті в Чехословаччині, а й зацікавив науковий світ українською проблематикою, написавши понад дві сотні ∂рунтовних праць суто національного спрямування. Так, зокрема, великою мірою саме завдяки фундаментальній монографії Чижевського «Філософія Г. Сковороди» погляди народного мислителя-мандрівника стали відомими далеко за межами України, а українці повернули собі ще одного великого сина людства.
Зрозуміло, що праці Чижевського в СРСР були під забороною, а особливо після виходу його ∂рунтовної праці «Криза радянської філософії». Втім, видані за кордоном праці видатного філософа — «Філософія на Україні», «Натурфілософія Вернадського», «Шевченко і релігія», «Невідомий Гоголь», «Сковорода. Поет. Містик. Мислитель», «Історія української літератури» — обумовлювали підготовку псевдонаукових творінь, покликаних дати відсіч «ідеологічним диверсіям». При цьому, наперекір задумам недолугих «контрпропагандистів», ці праці ставали для вдумливих читачів джерелами істини, які завдяки таланту Чижевського нуртували навіть за «залізною завісою», що нею СРСР марно намагався відгородитись від світу.
Красномовним свідченням виняткового наукового авторитету Дмитра Чижевського служить той унікальний факт, що за сім років викладання в знаменитому Гарвардському університеті США вчений не прочитав там жодної лекції англійською мовою! Фактично він став чи не єдиним університетським професором, якому дозволили спілкуватись із американськими студентами мовою відповідного навчального курсу — українською, російською чи чеською.
Завдяки авторитету Чижевського в науковий обіг ввійшло визначення «філософії серця» українців. На переконання вченого, йдеться про особливий світогляд нашого народу, що поєднав духовність повсякденного буття, образність бачення світу та іронічність сприйняття навіть найважчих історичних випробувань. Саме тому він вважав, що до визначних українських філософів по праву належать не лише чисті теоретики, а мислителі, творчості яких притаманна глибинна філософічність думки — від Шевченка і Гоголя до корифеїв сучасної культури.
Сторінку підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+