Коли навесні цього року з Донбасу на Сумщину приїхали перші переселенці, думалося, що на якийсь тиждень-другий. Можливо, на місяць. Але тепер, коли їх кількість перевищила 7 тисяч, з яких майже 2100 дітей, і кінця-краю людському потокові не видно, подібні прогнози видаються нереальними.
Так вважає більшість як переселенців, так і тих, хто їх приймає, поселяє, допомагає з роботою, медичним обслуговуванням, навчанням тощо.
…Ці долі-історії схожі на сотні інших, мов дві краплі води. Ось тільки вода не світла і прозора, як зазвичай у слобожанських джерелах, а каламутна, іржава, з темним відтінком.
Не байдикували і не збираються
Якби рік тому Віктору Бордюку на 56-й день народження сказали, що наступний 57-й його застане у Сумах, нізащо б не повірив. Адже тоді, минулорічного 23 вересня, всією родиною разом з друзями підняли за нього келихи з найкращими побажаннями.
Та вони, на жаль, не справдилися. Бо трохи більш як через півроку, 22 травня, разом з дружиною Людмилою та сином Богданом терміново виїхав з рідного Рубіжного на Луганщині, де їхня квартира, до слобожанського обласного центру. Тут багато років живе давній товариш Віктора Івановича, в якого він раніше гостював, тож і запросив сумчанин перебути лиху годину.
Може, і не зірвалися б з місця, якби не черговий обстріл дачного будиночка в селі Стара Краснянка, за 5 кілометрів від Рубіжного, куди часто їздили, бо там город. Їхнє обійстя опинилося між вогнем бійців Національної гвардії і терористів. Під час обстрілу один зі снарядів влучив у хатину і буквально зчесав половину.
Як говорять усі троє, в Сумах їх прийняли гостинно і тепло. Насамперед побували у директора Сумського обласного центру зайнятості Володимира Підлісного — він не тільки особисто вислухав переселенців, а й відразу ж взявся допомагати з житлом і роботою.
За кілька днів уселилися до готелю-гуртожитку «Олімпійський» Української академії банківської справи НБУ. А згодом знайшлася і робота — хоча не для всіх.
Першим працевлаштувався 22-річний Богдан. Студент-заочник 5-го курсу магістратури цього вишу влився в колектив одного з місцевих банків. Затим надійшла черга глави родини — юриста за фахом радо зарахували до штату обласного відомства, яке потребувало спеціаліста.
Конкретні плани у Людмили — економіста за освітою. Вдома, в Рубіжному, вона займалася підприємництвом, тож має наміри «передислокувати» торгівлю до нового місця проживання. Хоча це справа не тільки клопітна, а й затратна: на Луганщині продовольчий кіоск майже занепав, бо потрапляв під обстріли. Доведеться поновлювати документи і починати все майже з нуля.
Однак, як кажуть Віктор і Людмила, це їх зовсім не лякає. Впевнені, що без роботи ніколи не були і не будуть. А на підтвердження вказали на ГАЗель, яка виручала не тільки на Донбасі, а й тут. Маючи машину, шукають транспортні замовлення і таким чином заробляють на прожиття.
Але головна подія останніх днів — купівля частини житлового будинку в центрі міста (до речі, за якихось 20—30 метрів від п’ятиповерхівки, в якій мешкає власкор «УК»). Тобто ми стали майже сусідами.
Придбали хоч і ветху споруду, однак важлива земельна ділянка — на ній планують звести власний дім. Нині Бордюки готують будівельний майданчик, щоб весною закласти фундамент і назавжди оселитися у слобожанському місті. До того ж біля двору росте молода берізка — точнісінько така, як і там, у Рубіжному — нагадує про батьківщину.
А насамкінець розмови майбутні новосели почастували яблуками із сумського саду — на міському обійсті ростуть кілька дерев. Запевнили, що з часом висадять новий сад, де буде вдосталь не тільки яблук, а й інших плодів — Сумщина славиться ними.
Доньок доглядає тато
У позашкільному дитячому санаторії «Ровесник», що на околиці Сум, сім’я Гладкових мешкає майже три місяці. Завдяки турботі директора закладу Світлани Палкіної та інших небайдужих людей усі п’ятеро знайшли тут надійний затишок і підтримку.
…Коли Гладкови влітку поїхали до морського санаторію оздоровлювати маленьких донечок — трирічну Віту та однорічну Аню, — сподівалися повернутися до рідного Луганська. Але змушені були брати квитки на сумський потяг: перед від’їздом додому сусіди телефоном повідомили, що в місті тривають обстріли. А на руках двоє дітей… Тож і повернули до Сум, залишивши напризволяще помешкання.
Разом з ними живе мама дружини Наталія Бородіна, а у відпустці по догляду за малечею — глава сім’ї. На жаль, дружина Альона інвалід 2-ї групи, і багато клопотів по догляду за малечею узяли на себе чоловік — він в офіційній відпустці по догляду за дитиною (незвично звучить?) та Наталія Михайлівна. Справляються.
Живуть, як випадає. Добре, що вдалося оформити більшість документів, пов’язаних з пенсіями, виплатами та допомогою на дітей, завдяки чому мають хоч якісь гроші. Проте потрібних паперів бракує. Ось і того дня, коли завітали до молодого подружжя, Наталії Бородіної не застали — поїхала в місто вирішувати0 пенсійні справи.
До відпустки по догляду за дитиною Андрій Гладков працював на луганському заводі «Маршал», а дружина навчалася в аспірантурі Луганського медичного університету. Власне, і тепер вона аспірантка, хоча щонайменше наступний рік доведеться згаяти. Бо на першому місці у молодих батьків їхні крихітки-доньки.
Назавжди на Сумщині залишатися не планують, а ось до весни доведеться. І малеча підросте, і, вірять, війна вщухне.
На інше не розраховують.
ПРЯМА МОВА
Теплої ковдри на всіх не вистачає
Володимир ПІДЛІСНИЙ,
директор Сумського обласного
центру зайнятості:
— Протягом останніх місяців немає жодного робочого дня, щоб не довелося особисто приймати переселенців з Донбасу. Наголошую на слові «особисто», бо не доручаю такі прийоми працівникам центру. Не тому, що не довіряю їм чи сумніваюся у професійних здібностях — у нас сумлінний і висококваліфікований колектив. Але мені потрібна інформація, так би мовити, з перших рук.
На сьогодні маємо далеко не однозначну ситуацію, коли бажання і можливості явно не збігаються. Через гострий брак вакансій не можемо запропонувати людям бодай мінімум, який би гарантував не тільки робоче місце, а й заробітну плату. Приватні структури чинять на власний розсуд, і вказувати чи щось просити в них — зась. Тож доводиться «топтатися» по бюджетній сфері — в медицині, освіті тощо, але перелік куций.
У сільській місцевості не готові нині приймати переселенців, оскільки передусім немає робочих місць. З 404 сільських рад Сумщини 78, або майже кожна п’ята, не мають жодного роботодавця. То про яке працевлаштування йдеться? До того ж у селах пропонують здебільшого хатини, які потребують не просто ремонту, а реконструкції — вони роками простоюють без господарів і безнадійно занепадають.
Іншими словами, теплої ковдри на всіх не вистачає, хоча й намагаємося витиснути максимум з можливого. Щоб не бути голослівним, така статистика. За нашого сприяння працевлаштовані майже 60 жителів Луганської та Донецької областей, 193 призначено допомогу з безробіття, 222 надано статус безробітного. А всього до служби зайнятості Сумщини звернулося майже 700 громадян. Навіть у таких непростих умовах робимо все, аби кожна людина, яка прийшла до служби за підтримкою і допомогою, їх неодмінно одержала.
Ми в Google+