За роки війни ці справжні народні артисти — сільські вчителі, працівники культури, медики, доярки, механізатори дали близько 60 концертів. Бувало й так у перші роки війни, що ось іде концерт, тут співають і танцюють, а десь поряд гримить артилерійська канонада.
Перший виступ народних артистів із села Бугаївка Ізюмського району відбувся 9 травня 2014 року на горі Крем’янець, коли сусідній Слов’янськ перебував у терористів, які разом з полковником ГРУ Гіркіним захопили місто, й канонаду було чути в оселях ізюмців. У той час штаб антитерористичної операції розташовувався на горі Крем’янець, що височіє над Ізюмом. Іноді сюди доходили диверсійні групи ворога. І коли таке траплялося, то працювали зенітки ЗУ-23-2, і тоді не лише Ізюм, а й довколишні села чули перестрілку. Те, що ворог прагнув захопити місто, немає сумнівів. Адже колаборанти (особи, які усвідомлено співпрацюють з окупаційною чи військовою владою на шкоду власній країні) вже вивішували триколори на вежі мобільного зв’язку біля міськради, над районом літали безпілотники. Спецслужби вряди-годи знаходили ворожі схрони з вибухівкою і зброєю. Бугаївські артисти боролися з ворогом по-своєму: підтримували наших хлопців духовно — народним мистецтвом.
Другий концерт відбувся неподалік ізюмського села Довгеньке, куди переїхав штаб АТО. Сцену змайстрували край поля, на яке просто під час виступу артистів сідали гелікоптери: виносили поранених, а назад заскакували десантники й спецпризначенці, аби вирушити до пекла війни. Їх супроводжував «Козацький марш», який сільський народний оркестр виконує відтоді на кожному концерті.
Бугаївці виступають у місцях, куди сягає ворожа артилерія. На своїх плечах вони винесли тягар перших днів і місяців війни: годували гвардійців, десантників, танкістів, піхотинців — близько 2 тисяч осіб на день. Напередодні війни сільськогосподарський кооператив «Восток» придбав невеличкий французький армійський тягач «Мормон» і польову кухню до нього, аби готувати обіди для механізаторів, які працюють у полі. Однак перші свої жнива польова кухня відпрацювала на Крем’янці, готуючи сніданки, обіди і вечері для наших воїнів. Як відомо, наше військо у той час було голе й босе, а бугаївці варили гречані, перлові та пшоняні каші й наваристі борщі з добрим шматком м’яса. Мають же і поле, і ферму — найбільшу в Харківській області.
А ще селяни гуртом ремонтували техніку, забезпечували військо запчастинами, купували й дарували авто. Окрім того, усе, що мали у льохах і коморах, віддавали на передову — консервацію, квашену капусту, картоплю, моркву, цибулю та інші овочі.
Кожен концерт бугаївців починається з вручення запашних короваїв підрозділам, котрі приходять на концерт. А ще кожному воїнові вручають кошти на поповнення рахунків мобільних телефонів. Цю традицію започатковано в перші місяці війни. Навесні 2014 року в селі ночували бійці батальйону нацгвардії імені генерала Сергія Кульчицького перед заходом у зону АТО. Спали в місцевій школі, а вранці — на передову. Селяни добре пам’ятають генерала Кульчицького, кажуть, що він піклувався про своїх бійців як батько. Коли керівник господарства Герой України Андрій Ровчак запитав генерала, чим краще допомогти хлопцям, той попросив придбати для них картки поповнення телефонних рахунків, аби воїни могли телефонувати рідним. Сьогодні Українське військо добре забезпечене, бійці одержують гідну зарплату. Але на згадку про генерала Кульчицького під час кожного концерту, яких у зоні АТО/ООС артисти з Бугаївки дали понад 60, військовикам, що сидять у залі, коштом господарства поповнюють рахунки мобільних телефонів. До речі, на нинішньому концерті сільської самодіяльності перебували двоє гвардійців, які пам’ятали ту ніч у Бугаївці і те перше поповнення рахунків — Василь Шухевич та Володимир Пастушок (позивний «Пісня»). Володя, який на війні не розлучається з гітарою, також взяв участь у концерті.
Кожну пісню вокалістів зустрічали бурхливими оплесками.
— Це неймовірно! — захоплено каже місцева жителька. — Вони всі в таких гарних костюмах, вишиванках, професійно танцюють у хореографічному колективі «Родзинка», грають разом в оркестрі й виконують соло на саксофоні. І це звичайні сільські вчителі, трактористи, лікарі, працівники культури, школярі та доярки.
Але найтепліше й найщиріше вітали найстаршого артиста, колишнього вчителя фізкультури Григорія Казюту, який співав про черешню, що росте у мами на городі. Йому понад 90. Уперше він виступив перед пораненими воїнами евакуйованого госпіталю, який розгорнули в бугаївській церкві Ікони Охтирської Божої Матері, 1944-го. Цей храм, настоятелем якого більш ніж століття тому був батько військового медика й літератора, автора всім відомого з дитинства «Ходить гарбуз по городу» Володимира Александрова, мав ще й дзвіницю, яку було зруйновано в роки Другої світової. Коли Григорій Казюта дивиться на цю церкву, то пригадує колишню війну. Страшно, каже, було, коли неподалік Ізюма, біля Співаківки, наші йшли на прорив. Виття «катюш» було чути і в Бугаївці, вважай, за 25 кілометрів. Але нинішні «гради» страшніші від зброї тих часів.
Потім Григорій Олександрович служив десантником, працював бухгалтером на МТС. Вивчившись, 35 років працював учителем фізкультури в сільській школі. А ще в нього музичний талант, аби радував людей. Отож понад півстоліття грає на домрі та очолює сільський оркестр народних інструментів.
— Україна має бути єдиною і неподільною державою, — каже Григорій Олександрович. — Обов’язок чоловіка і солдата — захист свого краю і своєї родини, а українську мову ми всі маємо знати і поважати, бо всі, хто народився в Україні, виплекані цією землею.
Завершився концерт піснею, від якої мурашки бігають по спині. Починає тріо дорослих, а потім, коли замовкає музика, до солістів долучається дитячий хор:
Ми не хочем,
не хочем війни!
І хоч доля
стежками крутими,
Ви, кохані брати і сини,
Повертайтесь додому
живими!
Справді, ми не хочемо війни, але готові воювати. До перемоги!
Леонід ЛОГВИНЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+