Літні люди з жалем згадують колишню доступну, безплатну медичну допомогу. Але не замислюються над тим, що такою вона була передовсім для партійно-адміністративної верхівки. Населення за неї розплачувалося важкою працею на заводах, колгоспних ланах, а держава забирала до 80% ними заробленого, чим і оплачувала так звану безплатність. Щоправда, позитивними були деякі організаційні засади радянської медицини: боротьба з інфекційними хворобами, диспансеризація.

За роки незалежності України негативні процеси системи організації охорони здоров’я поглибилися. 

Держава за кошти платників податків готує лікарів, а майже 50% з них не йдуть працювати туди, де вони потрібні. Випускники державних медичних вишів влаштовуються у приватні фірми, продають ліки, виїжджають за кордон, поповнюють лави безробітних і заздрять колегам за кордоном — ті влаштовуються без державного втручання.

Нині в нас понад 20 тисяч вакантних місць для лікарів.

Посилилася тенденція до вузької спеціалізації медичних кадрів. Тим часом доведено, що кількість таких фахівців не має позитивного впливу на загальну захворюваність, збільшення тривалості життя.

У нинішніх умовах держава левову частину витрат переклала на плечі пацієнтів. Для більшості з них вони не по кишені.

Не враховуються наукові рекомендації соціальних медиків: коли країна у складному економічному становищі, то частка коштів навіть із злиденного бюджету повинна йти не на діагностику і лікування (вторинний і третинний рівень), а на профілактику захворювань — первинний рівень.

Чотири складові успіху

Має бути автор (або автори) реформ, підтримка населення, медичних працівників та науково-економічне об∂рунтування. Держава повинна гарантувати кожному своєму громадянинові науково об∂рунтований обсяг медичної допомоги, що грунтується на соціальній та економічній ефективності. Передовсім її мають отримати малозабезпечені прошарки суспільства, бо вони визначають рівень нездоров’я. Для багатих людей відкриті двері найдорожчих клінік світу.

Проведені нами наукові дослідження свідчать, що гарантований обсяг медичної допомоги здатна забезпечити система, яка має на 10 тисяч жителів 18,33 посади лікарів (на І та ІІ рівні потрібно 13,15 посади на ІІІ рівень — 5,18). Це приблизно 600 тисяч медичних працівників, з них 90 тисяч лікарів.

Потрібно 57,25 лікарняного ліжка на 10 тисяч жителів (на І—ІІ рівень — 39,17 на ІІІ рівень 18,08) за умови радикальної структурної перебудови, яка передбачає створення загальної лікарської практики (сімейного лікаря).

Слід реорганізувати сучасні поліклініки з велетенським числом «вузьких» фахівців і організацію замість них консультативно-діагностичних центрів як проміжної ланки між лікарськими амбулаторіями і стаціонарами.

Не треба вигадувати велосипед. Якщо йдеться про організацію сімейної медицини — є досвід Куби. Там попри економічну блокаду, провели жорсткі державні реформи: на дві третини скоротили бюрократичний чиновницький апарат, вивели дільничну службу з поліклінік, підпорядкувавши місцевій владі, й передали в руки сімейних лікарів. А поліклініки залишилися консультативними центрами й осередками надання вторинної й третинної медико-санітарної допомоги.

За кожним лікарем закріплено 250 сімей, облаштовано особисте житло, виділено міні-амбулаторію, є медична і молодша сестри, санітарний транспорт і найголовніше — заробітна плата сімейного лікаря досить висока, звідси і зацікавленість у праці. Чи не тому на Кубі вже немає задавнених форм раку, ревматизму, туберкульозу? А в нашій країні щодня гине хворий на туберкульоз!

Спроби в нас перейти на принципи сімейної медицини запрограмовані на провал. Перекваліфікація лікарів (терапевтів, акушерів-гінекологів, педіатрів, хірургів тощо) користі не дасть.

Потрібно готувати сімейного лікаря з першого курсу медичного інституту за спеціально розробленою програмою. Навички, якими він повинен володіти, розроблені у країнах Європи. Якщо такої підготовки не буде, то сімейний лікар перетвориться на диспетчера, який направлятиме хворих на другий-третій рівень надання медичної допомоги. Існуватиме система, спрямована на викачування грошей у населення на непотрібні обстеження, консультації «вузьких» фахівців тощо.

Приватнене означає гірше

Слід практикувати створення медичних вишів на приватній основі в областях, де є потужні лікувальні заклади і фахівці з науковими ступенями. Взірцем може бути Волинська область, яка має великі обласну і міську лікарні і майже 50 фахівців-науковців з медико-біологічною освітою. Брати на навчання слід передусім уродженців області, які повернуться до місця проживання. За період навчання влада мусить потурбуватися про житло, обладнання амбулаторії тощо. Саме так треба забезпечити первинну ланку охорони здоров’я.

У процесі запропонованої реформи можливе скорочення медичних працівників з державних закладів. Ті, які звільняться, повинні мати змогу зайнятися приватною практикою. Слід створити для цього правові й фінансові передумови. Це призведе до конкуренції між ними і вирішальним чином вплине на поліпшення медичної допомоги в країні загалом.

Можливість рівноправного співіснування цих форм власності декларується і в «Основах законодавства України про охорону здоров’я» та в Конституції України.

Слід також налагодити виконавчу дисципліну в організації охорони здоров’я. Профільне міністерство не має ні юридичних, ні економічних важелів для впливу на інші відомства, які відповідають за виконання значної кількості статей про охорону здоров’я. Аналогічних прав не мають і обласні управління охорони здоров’я. 

ПРО АВТОРА

Григорій СТЕЦЕНКО. Пройшов в організації охорони здоров’я всі кар’єрні сходинки — від головного лікаря сільської дільничної лікарні до начальника обласного відділу охорони здоров’я на Хмельниччині, у медичній науці — від асистента до доктора медичних наук, професора. Автор двох патентів на винаходи, трьох монографій, майже 100 наукових праць. 

Григорій СТЕЦЕНКО 
для «Урядового кур’єра»