…Пригадую екскурсію до філії Національної бібліотеки імені Вернадського, що на вулиці Володимирській. Унікальні рукописні видання, інкунабули, стародруки, перші газети й музичні раритети, художня збірня. І уже під кінець екскурсії наші погляди зупинилися на розкладених на столах книжках і журналах, за читання яких за радянських часів дуже легко було загриміти подалі від України. І серед них чимало номерів журналу «Лис Микита». Не всі одразу зрозуміли, що це не окреме видання знаменитої поеми Івана Франка, та ще й під різними номерами, а журнал, виданий у діаспорі. Але достатньо було перегорнути кілька сторінок, щоб відчути, наскільки це справді український продукт, сповнений гумору, сатири, нерідко — сарказму. І водночас зовсім не схожий на ті, що видавали в Україні, і не тільки за змістом, географією, форматом і виконанням. У малюнках, подачі, темах струменів такий вільний дух, про який за радянських часів небезпечно було й думати…Чимало запитань тоді — щодо видання, видавців, авторів і ще багато іншого зависли в повітрі.

Незвіданий пласт культури

Проте нині ми маємо чудову нагоду отримати всі відповіді в одній унікальній книжці. Нинішнього року (попри складнощі, які приніс в наше життя, і зокрема в культурну сферу, коронавірус) у видавництві «Либідь» вийшла друком книжка «Право на сміх». Перша з «Антології сатири і гумору української діаспори» — глобального проєкту, який відкриває незвіданий пласт української культури, що розвивалася за кордоном. І присвячена вона саме часопису «Лис Микита» в період з 1948-го по 1985-й роки.

Книжка гарна за виконанням. Її хочеться тримати в руках, як коштовну річ, гортати сторінки, роздивляючись ілюстрації, і нарешті читати. Це не дивно. Зазвичай те, що виходить у видавництві «Либідь», справді гідне за смисловим і стилістичним наповненням, за естетичним і якісним друком.

Видання здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». За словами видавців, «книжка складалася зусиллями і волею, добрим настановленням багатьох людей в Україні і діаспорі», — і далі немаленький список із письменників і науковців.

Упорядкування та передмови — як до всієї антології, так і до першої книжки, — видатного майстра слова і думки академіка Івана Дзюби. Уже одне це варте зацікавлення і прочитання.

«Усім небайдужим добре відомо, українці найдревніша, а отже й найсміхотливіша нація в нашій Галактиці, — пише автор передмови до антології. — Вони завзято і невтомно сміються ще з часів царя Гороха (коли Землі було трохи) і царя Панька (коли Земля була тонка). Сміються переважно із самих себе (голений із стриженого, шолудивий із голомозого, бородатий із пелехатого, босий з узутого, дука з голоти, щирий із поміркованого, радикал із реаліста, москвофіл із русофоба, виборець із нардепа, слуги народу із самого народу, — і навпаки)…».

«Однією з особливих прикмет нескінченного українського сміху, — править далі, — є те, що ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали б плакати»… Ще Іван Петрович Котляревський зазначив, що, коли греки «спалили Трою», наші троянці «реготливим гуртом гультіпак-волелюбців подалися звеселяти понурий середземноморський цивілізаційний ареал». «І почалося оте славнозвісне розсіювання нашого цвіту по всьому світу», потягнулися нащадки «троянців» крізь віки і континенти…

Високоосвіченим «троянцем» називає Іван Дзюба «латиніста і європеїста» Пилипа Орлика, який був також літератором, публіцистом, полемістом. (Цим самим, схоже, упорядник уже анонсує одну з наступних книжок антології).

Два наступні покоління українських «троянців» — політичні емігранти. Перші залишили Україну після поразки УНР, другі — під час та після Другої світової війни. У них різна доля й різні умови. Думку тих, хто втікав від політичного терору у вільний світ, передав памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СССР»… Перетворюючись на чужині з еміграції на діаспору, вони використовували своє «Право на сміх». Їхній сміх став їхньою зброєю.

Лис Микита — гайдамака

Том про «Лиса Микиту» — яскраве тому підтвердження. Львів’янин Едвард Козак, який заснував і понад сорок років (!) видавав цей журнал, перед Другою світовою війною був відомим ілюстратором, карикатуристом. Від сталінських репресій врятувався тільки тим, що 1939 року разом із сім’єю виїхав до Кракова. Можливо, ідея назви майбутнього журналу прийшла йому під час ілюстрування краківського видання поеми «Лис Микита» (1941). Адже в Івана Франка, як підмітив Іван Дзюба, Лис Микита не тільки хитрун і вигадник, а ще й «гайдамака» — «це вже ніби й захисник потоптаної справедливості».

Про те, як захищати її в умовах, в яких опинилися емігранти, пише автор журналу Іван Евентуальний (один із псевдонімів українського письменника, поета-сатирика Анатолія Калиновського):

Усе забрала в нас Москва —
         І Батьківщину, і права.
         Живем як бідні родичі,
         Від хат зберігши лиш ключі.
         І мовчимо. Але, але…
         Не є ще нам так справді зле,
         Коли серед терпінь усіх
         Ми право маємо на сміх.

Ця книжка дає нам змогу побачити, який вигляд мали номери «Лиса Микити». Надзвичайно складне завдання — із кількох сотень примірників вибрати й структурувати найбільш головне й цікаве. Тому, як зазначає упорядник, було «вирішено, переглянувши стоси журналів, число за числом, подавати з кожного «різнотрав’я» впереміж — то жарти й анекдоти, то гумористичні вірші, то сатиричні оповідання, то памфлети, то пародії — потроху з кожного, враховуючи різні смаки читачів, не втомлюючи їх одноманіттям, зберігаючи, по можливості, імпульси історичного часу».

Перше число журналу 1948 року вийшло за перебування авторів у казармах для депортованих осіб. Європу в цей час «переформатовували» згідно з Ялтинською конференцією. Тож на обкладинці номера — карикатура «Коляда сателітів»: представники країн майбутнього соціалістичного табору прийшли колядувати під кремлівський мур, звідки визирає характерний напівпрофіль Сталіна. А за колядниками — наглядач зі зброєю.

Віршоване послання «самого героя» — Лиса Микити — закликає «вдарити об землю лихом» і рятуватися сміхом:

Хай же сум увесь пропаде!
         А тим, хто нам коїть зради,
         Хай зійдеться клином світ!

Серед інших публікацій першого номера бачимо ще один, можна сказати програмний лист, який написав начебто один із переселенців, що виїхав «до полуднево-американської республіки»: «І так, дорогий друже, я напитав собі нову батьківщину, — пише автор Ікер. — Не дають нам вороги лукаві збудувати державу на власній землі, то ми тепер скрізь, по всьому світі будемо закладати Україну».

Ікер — один із псевдонімів Івана Керницького — письменника, драматурга, фейлетоніста, постійного автора журналу. По кілька псевдонімів мали й інші автори «Лиса Микити». У самого Едварда Козака їх теж було кілька: Чічка Майк, Еко, Е.К., Мамай.

…З-під пера засновника журналу уже з перших номерів на світ з’явився сільський філософ Гриць Зозуля — Едвард Козак називав його «уособленням «хлопської філософії», а Іван Дзюба — «гумористичним персонажем масштабу Швейка». У його вуста автор вкладає неповторні монологи, оригінальні за викладом, мовою (своєрідною говіркою, яку автор називав жартом). У листах «до пана посла», зверненнях до чесної еліти, до міністрів, до громади йшлося про все, що говорили на «геміграції», а найбільше про політику — як зовнішню, так і внутрішньо емігрантську, без якої не обходилась жодна навіть побутова справа. Бо, як пише Гриць Зозуля, якщо навіть доглядати курей, то хіба «мельниківці будуть тримати білих, бандерівці — строкатих, а соціалісти — червоних. А як тільки «мельниківська курка перейде через бандерівський пліт, то їй ноги переломлять. І так цілий рух скінчиться «на курячій політиці».

На наш час цілком проєктуються й такі слова «З книги мудрості Лиса Микити»: «У нас кожний вважає себе покликаним «робити політику», однак мало є таких, які вважають своїм покликанням виготовляти, наприклад, черевики, бо це треба не тільки вміти, але за цю роботу треба ще й відповідати».

Не треба думати, що «Лиса Микиту» цікавить тільки політика, але вона його таки цікавить найбільше, бо політикою є життя і ДіПівців (депортованих осіб), а потім емігрантів, і всієї української громади, і події у світі та в Україні.

Історія гострим пером

За 40 років під пильне око Лиса Микити потрапили і смерть Сталіна, і суд над Берією, і вибори президента Кенеді, і Карибська криза, і хрущовська кукурудза, і брежнєвський застій, і останні «старці» Кремля. Життя «за залізною заслоною» було постійно в полі зору видання, як і життя «на еміграції» — у всіх його проявах, плюсах і мінусах.

Героями публікацій не раз були письменники, з творчістю яких Україна ознайомилася тільки після своєї незалежності: це й Богдан Лепкий, Василь Барка, Євген Маланюк, Улас Самчук, Юрій Шерех (Шевельов), Емма Андієвська і це далеко не повний перелік.

За афоризмами «Лиса Микити» можна укладати словник. Наприклад, послання «нашим націоналістам»: «Думками за горами, а ділом у запічку». Українській пресі (актуально й для нашої сьогоднішньої): «Багатіти нема змоги, а голіти далі нікуди». Тодішній українській школі: «Кругом чуже, а всередині не наше». Бюрократам: «Сяк-так, аби не по-людськи»…

Історію народу і країни можна писати по-різному, «Лис Микита» її писав по-своєму — яскраво, дотепно і дошкульно, небайдуже (інакше журнал не міг би виходити чотири десятиліття. Це унікальний випадок в емігрантському житті — не тільки українському). Насамперед, це заслуга його засновника, автора й редактора — Едварда Козака. Життя журналу обірвалося незадовго до життя його засновника: журнал припинив виходити 1990, а пана Едварда не стало 1992 року.

Аналізуючи спорідненість закордонних українців з вітчизняною культурою і характер їхньої боротьби за Україну, Іван Дзюба пише: «Навіть після втрати Батьківщини, за найтяжчої історичної катастрофи і, здавалось, світового тріумфу зла, частина українського народу, що опинилася за кордоном, не втратила віри в ідеали Свободи, що прийде на рідну землю, не розгубила віри у свій народ… і створювала цілий пласт національної культури, який ми ще мало знаємо. А він може бути повчальним для нас сьогодні. Адже наша Троя завжди була і залишається тяжко загроженою, і мусимо розраховувати тільки на себе і свою тверезу самооцінку, бо часи не Енеєві, і на Олімпі прихильних до нас богів немає».

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
для «Урядового кур’єра»