Сміттєвий Чорнобиль

Про грибовицьку трагедію думаю навіть уночі: не спиться від того. А хіба до сну матерям рятувальників, які загинули страшною дикою смертю в центрі Європи не в середньовіччі, а в ХХІ столітті?!  Чи мамі того еколога, якого й досі шукають? Ні, тут не кричати — вити хочеться. Та чи почують?

Нині про сміття в різних аспектах не говорить хіба що ледачий. Палко дискутують політики та експерти, хтось робить на тій невимовній біді свій чорний піар, хтось уміло розправляється з політичними конкурентами.

«УК» свого часу (без жодної політики) застерігав про сміттєвий Чорнобиль, який  насувається на Україну, ще 2013-го. Не почули.

Завод працював півроку

Саме стільки пропрацював у Рівному чи не перший в Україні сміттєпереробний завод із замкненим циклом виробництва, що урочисто, якщо не сказати помпезно, відкрили у червні 2013-го місцевий політичний бомонд, представники німецьких інвесторів, а ще тодішній міністр екології, який говорив про нову еру в сміттєвій темі.

Справді, завод, який постав прямісінько поряд із міським сміттєзвалищем, став першопрохідцем у застосуванні Закону України «Про державно-приватне партнерство». На Рівненщині зробили для його відкриття, здається, навіть більше, ніж могли: міська влада знайшла солідного інвестора, обласна — безоплатно надала ділянку під будівництво, що здешевило проект.

— А ще нам допоміг унікальний збіг обставин: поряд із Рівним, у Здолбунові, працює потужний цементний завод, що входить до відомої групи німецьких компаній. Інвестори переобладнали  обертові печі заводу під продукт переробки сміття — так званий флаф, який широко використовують на подібних виробництвах у Європі. Ми ж, попередньо вивчивши склад рівненського сміття, пересвідчилися, що 90% його підлягає переробці на флаф. Що ж іще треба? — не стримував позитивних емоцій Рівненський міський голова Володимир Хомко. — Тобто одночасно ми розв’язуємо економічну, екологічну, соціальну проблеми і розвиваємо внутрішній ринок. Тому державно-приватне партнерство варто розглядати не тільки як шанс, а як панацею для міського господарства.

На жаль, ці слова досвідченого господаря виявилися лише словами, бо панацеєю більше не скористався ніхто. Ба більше: 29 листопада 2013 року інвестори прийняли рішення про зупинку заводу. Причиною стали зміни до законодавства України про відходи, які саме набрали чинності. Відповідно до них, тариф на переробку побутових відходів затверджує вже не орган місцевого самоврядування, а Нацкомісія з питань житлово-комунального господарства. Однак лише тим підприємствам, ліцензування роботи яких вона проводить. В Україні ж ліцензування переробки та захоронення сміття не передбачено: замкнене коло! Через цю законодавчу колізію бив тоді в усі дзвони «УК»: рівненське і подібні підприємства не працюватимуть доти, доки не буде прийнято загальнонаціональне рішення. Та парламент минулого скликання з ним не поспішав.

Ось уже два роки, як працює інший склад вищого законодавчого органу, до якого теж не раз зверталися рівняни (навіть підписи з усієї області зібрали). Але й він просто-таки танцює на тих самих граблях. Ось і утверджуєшся в думці, що у сміття, в якому ми з вами в буквальному значенні слова потопаємо, дуже високі покровителі. Бо історія, як бачите, повторюється вже як трагедія. Чи фарс?

А далі що?

Нині потужності рівненського заводу використовуються приблизно на 10%. Він періодично працює в режимі сортування сміття, а не його поглибленої переробки, як задумано. Тобто 90% побутових відходів міста вивозять на сміттєзвалювальний полігон, який давно відпрацював ресурс і, подібно до грибовицького, має вердикт відповідних служб на заборону експлуатації. Пастка, в яку загнали міського голову та комунальників, очевидна.

— Відповідно до законодавства, платимо екологічний податок, — каже директор Рівненського комунального автотранспортного підприємства 1728, що опікується сміттєзвалищем, Ростислав Кралюк. — Тариф на вивезення та захоронення сміття, встановлений Рівненською міською радою 2012-го, коли вона ще мала такі повноваження, — 1 гривня 25 копійок за кубометр. Далі функцію затвердження тарифів передали в Нацкомісію з питань житлово-комунального господарства. Там кажуть, що поки що чекають на зміни у перелік ліцензованих видів діяльності, які має внести Верховна Рада. Лише тоді переглянуть тариф. Водночас відповідно до Податкового кодексу, ставка екологічного податку зросла до 4 гривень за кубометр. Тепер виходить, що від населення ми отримуємо 1 гривню 25 копійок, а заплатити у вигляді податку нам треба 4! Тож маємо вже понад 5 мільйонів податкового боргу, і він зростає, як снігова куля! Нам кажуть, що є Верховна Рада, і там про проблему знають. А ми страждаємо.

То чому народні обранці зволікають із вирішенням надважливого питання нашого з вами життя?  У мене немає відповіді на це запитання. Тому щиро дивуюся витримці Рівненського міського голови та його колег в інших містах, де зупинилося 5 сміттєпереробних заводів (наш був останнім). А ще — його наполегливості. Наприкінці липня на рівненському сміттєзвалювальному полігоні розпочнуть монтаж установки з видобування метану, який і є основною причиною загоряння сміття, і з виробництва електроенергії. Саме так сподіваються зняти вибухонебезпечність проблеми і вберегти місто від сміттєвого Чорнобиля. На щастя, ця робота ліцензування не потребує. 

Натомість з початку 2018 року в Україні заборонено захоронення неперероблених відходів. Ось вам і вся політика.

За великим рахунком, розв’язання проблеми сміття має стати для українців, якщо хочете, тестом на європейськість. Бо якщо англійська королева може сортувати його у шість пакетів, то чому цього не може чи вперто не хоче робити пересічний українець? Гадаю, свідомість і людські звички не змінить найкращий закон, тож не зайвим буде почати шлях до Європи  із власного смітника. 

ДОВІДКА «УК»

Щороку в Україні утворюється 13 мільйонів тонн відходів, які звозять на 6700 сміттєзвалищ та полігонів, розташованих на 10 тисячах гектарів. Лише у 503 населених пунктах із майже 30 тисяч діє роздільне збирання сміття. Зношеність спецавтотранспорту становить 67%.