220 РОКІВ ОФІЦІЙНОГО НАЙМЕНУВАННЯ ПІВДЕННОЇ ПАЛЬМІРИ
ШОВІНІЗМ. Уперше нову назву цього міста знаходимо у заголовку «височайше затвердженого» 10 січня (ст. ст.) 1795 року штату соляного магазину (складу), а вже як офіційне найменування — в указі від 27 січня (ст. ст.) про заснування Вознесенської губернії, де згадано «город Одесса, татарами Гаджибей именуемый».
Насправді йшлося про давнє місто Коцюбіїв, першу літописну згадку про яке датовано 1415 роком. Після завоювання турками воно змінило назву на зручніше їм у вимові слово Качибей, а згодом — Хаджибей, про що добре знали в Петербурзі.
Однак імператриця прагнула розпочати історію давніх українських земель «з чистого аркуша», і не лише на півдні. Наприклад, за розпорядженням Катерини ІІ адміністративним центром Волинської губернії стало місто Новоград-Волинський. Так перейменували стародавній Звягель, першу літописну згадку про який датовано 1257 роком. Так здійснювали цілеспрямовану підміну історії Київської Русі-України на міфічну Новоросію.
До речі, так само проходили «омоскалення» Криму, де з подачі великодержавних шовіністів вік Сімферополя донині відлічують від катерининського указу 1784 року, хоч тут уже було кримськотатарське місто Ак-мечеть, а до того — давній Неаполь Скіфський, згадки про який датовано 185 роком до нашої ери.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ПАСТЕРНАКА
Нелітературна історія великої ганьби
ПАРАЛЕЛІ. У Росії не забувають з апломбом нагадувати про своїх письменників, удостоєних Нобелівської відзнаки, — Буніна, Пастернака, Солженіцина, Бродського, Шолохова. Та мало хто акцентує на тому, що троє з них — емігранти, а Пастернака фактично зацькували на рідній землі.
На відміну від більшості радянських письменників, які навіть без таланту непогано жили за рахунок видання своїх творів, один з найвидатніших російських поетів ХХ століття змушений був заробляти на хліб перекладацькою працею. Та лихо не без добра, адже завдяки генію великого митця російською мовою заговорили Тарас Шевченко, Іван Франко, Максим Рильський, Павло Тичина.
Однак шокує, що коли цілком зрозумілі українцям твори росіян цілеспрямовано «популяризували» українською, то зворотний процес ішов із великими потугами, а особливо в Україні. Зокрема у 1948 році вже підготовлену Пастернаком для одного з київських видавництв книжку перекладів українських поетів не допустили до друку без жодного пояснення причин.
Натомість 1956 року вершинний у творчості видатного літератора роман «Доктор Живаго» авторові повернули із редакції всесоюзного журналу «Новый мир» із супровідним листом, що за сталінських часів був би рівнозначним вироку: мовляв, письменник своїм твором «намагається довести, що Жовтнева соціалістична революція не мала позитивної ролі в історії, а, навпаки, не дала нічого, крім зла і нещасть». У романі йдеться про зовсім інше — роль і місце російської інтелігенції, тому рецензенти, того не бажаючи, виступили у ролі знаменитої унтер-офіцерської вдови, яка саму себе відшмагала.
Не менше обурення у членів редколегії «Нового мира» викликали вкладені у вуста головного героя слова: «Ви кажете, що «слово не сходиться з дійсністю» — а чи є нині у Росії дійсність? Як на мене, її так залякали, що вона ховається». У країні, де масове винищення громадян відбувалося під акомпанемент славослів’я на адресу вождів, це було вже навіть не натяком, а прямим звинуваченням так званої культурної еліти у посібництві катам власного народу.
Замість того, щоб примиритись із забороною свого роману, Пастернак передав рукопис за кордон, що спричинило справжню псевдопатріотичну істерію в СРСР. За прикладом московських попів, які за царських часів «відлучили від церкви» Льва Толстого, радянські душпастирі виключили Нобелівського лауреата зі Спілки письменників Радянського Союзу. До речі, Шолохов, Тичина, Бажан, Корнійчук, Твардовський, Еренбург (загалом 26 осіб) під різними приводами проігнорували судилище, на якому сповна виявили себе ремісники від літератури.
Для важкохворого письменника не знайшли місця у палаті Боткінської лікарні, тож його ліжко розмістили в коридорі. Вже навіть після смерті Бориса Пастернака влада помстилася його дружині Ользі Івінській, засудивши її на 8 років таборів «за контрабанду». В СРСР зробили все, щоб довести світу: вимушена відмова від сталінізму не стала зреченням тоталітаризму.
Нині у путінській Росії так само накидаються на тих, хто насмілюється жити за совістю — чи то легендарний співак Андрій Макаревич чи мати сімох дітей, звинувачена у державній зраді за розголошення всім відомої таємниці. Та чи дивуватися цьому, коли навіть роман «Доктор Живаго» знову називають «знаряддям у руках ЦРУ»?
120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ВИШИВАНОГО
«Почуваюсь українцем»
ПОСТАТЬ. Навіть у суто наукових дослідженнях, присвячених періоду становлення УНР, можна зустріти незвично емоційні згадки про «забуте Богом і людьми провінційне Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославщини», що незбагненним чином стало столицею селянської республіки на чолі з Нестором Махном.
Доречно нагадати, що ще одним районом масового повстанського руху влітку 1918 року стали Звенигородщина і Таращанщина на півдні тодішньої Київської губернії. Та істориків це не дивує, бо тут до характерного для всієї України протестного настрою селян додалася діяльність «уповноваженого гетьманської держави» Юрка Тютюнника, який тихцем передав українським патріотам чимало зосередженої на військових складах зброї — близько 10 тисяч гвинтівок та понад дві сотні кулеметів із набоями.
Однак мало хто звертає увагу, що комендантом Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) був Вільгельм Габсбург, більш відомий як Василь Вишиваний. Номінально він командував групою австрійських окупаційних військ, а фактично — загонами патріотично налаштованих українських Січових стрільців, відряджених у цей регіон згідно з умовами Берестейського миру як союзники німців для «забезпечення порядку».
Галичани за повної підтримки і розуміння командира не лише відмовлялись від участі у каральних акціях проти місцевих хліборобів, а навіть, як свідчать спогади очевидців, проводили не властиву для інших територій України діяльність: «У розташуванні стрілецьких сотень ішла інтенсивна культурно-просвітницька робота серед населення. Разом із місцевими активістами старшини і стрільці створювали читальні «Просвіти», народні школи, самодіяльні гуртки, кооперативи і навіть допомагали в організації військових частин».
Отож цілком логічно припустити, що, за прикладом Юрка Тютюнника, в Олександрівському повіті теж заплющували очі на розграбування реквізованої у російських військ зброї, яка зберігалася на складах під охороною «австрійців» із Галичини. Не менш очевидно, що ні Січові стрільці, ні тим більше майбутні махновці не афішували цих неформальних стосунків. Беззаперечний факт, що у вересні 1919 року саме галичани врятували армію Махна від неминучого розгрому біло?гвардійцями. Січові стрільці не лише прийняли до своїх шпиталів близько трьох тисяч поранених і хворих «східняків», а й забезпечили повстанські загони боєприпасами, завдяки чому кінні загони «батька» із переслідуваних перетворились на переслідувачів.
Однак на той час представник цісарської родини Габсбургів, відстороненої від влади у Австро-Угорській імперії, якої вже не існувало, перебував не серед вояків-галичан. Полковник армії УНР Василь Вишиваний із січня 1919 року очолив відділ закордонних зв’язків Генштабу української армії та опікувався роботою старшинських (офіцерських) шкіл. Це був цілком прогнозований вибір для людини, якій ще за цісарських часів не раз докоряли за поблажливість до «русинів», а у відповідь чули: «Почуваюсь українцем». Лише після укладення Петлюрою у 1920 році вимушеного союзу із Польщею, в результаті якого довелося поступитися правами на Галичину, Василь Вишиваний на знак протесту подав у відставку й повернувся на батьківщину, хоч до кінця життя залишався вірним Україні.
Власник невеликого лакофарбового заводу та ріелтор із продажу нерухомості, яким став Василь Вишиваний, за власний кошт видавав українськомовний часопис «Соборна Україна» та матеріально допомагав багатьом українцям-емігрантам. У 1930-х ерцгерцог Вільгельм Габсбург неодноразово зустрічався з лідерами ОУН Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником, ідеологом українського націоналізму В’ячеславом Липинським.
Та це лише та частина діяльності патріота, яка стала відомою радянським спецслужбам і знайшла відображення у матеріалах кримінальної справи «агента англійської та французької розвідок» Габсбурга, заарештованого у вересні 1947 року на території тоді ще окупованої Червоною армією Австрії. Однак навіть те, що сталінські костоломи не звинуватили Вишиваного у співпраці з гітлерівцями, засвідчує справедливість тверджень про його участь у Русі Опору, за що представник цісарської сім’ї потрапив у камери гестапо, звідки в’язневі вдалося вийти лише завдяки заступництву впливових родичів. Радянське кривосуддя виявилося менш поблажливим: засуджений на 25 років позбавлення волі Василь Вишиваний помер у Лук’янівській тюрмі Києва, навіки упокоївшись у дорогій його серцю українській землі.
70-РІЧЧЯ АВІАУДАРІВ ПО ДРЕЗДЕНУ
Сильних не судять?
ПАМ’ЯТЬ. Під час масштабних бомбардувань Дрездена, що розпочались у ніч із 13 на 14 лютого 1945 року, на місто скинули понад 4 тисячі тонн бомб. За різними оцінками, під руїнами й у вогні загинули від 25 до 250 тисяч осіб, переважно цивільних.
Можна заспокоювати своє сумління тим, що це стало відплатою гітлерівцям за зруйновані ними міста Європи, однак насправді йдеться про освоєний лише нині урок: переможців теж судять, чого досі не зрозуміли спадкоємці сталінських горе-істориків.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+