Те, що за відновлюваними джерелами енергії майбутнє, нині безсумнівно. За прогнозами провідних науковців та світових лідерів промисловості, через лічені роки панівне значення у світі матиме енергетика, побудована на альтернативних, відновлюваних джерелах, щонайперше на сонячній енергії. Cонячна енергетика та енергозбереження стали загальносвітовим трендом, де перед ведуть Китай, США, Індія, Японія, Туреччина. Україна поки що робить перші, але впевнені й результативні кроки у виробництві енергії з нетрадиційних відновлюваних джерел, про що свідчить і нова енергетична стратегія, розроблена урядом України.

Харківщина активно розвиває впровадження зелених технологій у виробництві електричної енергії й небезпідставно може похвалитися оригінальними ефективними проєктами упровадження ВДЕ завдяки роботі Харківського енергетичного кластеру.

Про проблеми та перспективи розвитку відновлюваної енергетики на Харківщині і в Україні «Урядовий кур’єр» розпитував засновника Енергетичного кластеру, голову правління ГО «Інститут сталого розвитку» Станіслава ІГНАТЬЄВА.

— Пане Станіславе, Інститут сталого розвитку, який ви очолюєте, вже тривалий час займається проблемами відновлюваної енергетики, зокрема сонячної. Наскільки успішний поступ України в цьому напрямі?

— Україна, як відомо, багата на викопне паливо. Наприклад, запаси вугілля достатні для покриття власних витрат та імпорту, а природного газу цілком вистачає для забезпечення населення без урахування промисловості.

А якщо йдеться про ресурси відновлюваної енергетики, то тут не лише звичайні громадяни, а й більшість експертів плутаються у оцінках. Спільне експертне середовище — вітчизняне і міжнародне — вважає, що ресурсів ВДЕ цілком достатньо, щоб забезпечити власну енергонезалежність. Але, на превеликий жаль, у загальному виробництві електричної енергії в масштабах України потужності ВДЕ займають тільки 7,4%. Однак лише технічно доступний потенціал біомаси (а це 10% природної біосировини) може задовольнити потреби України у тепловій та електричній енергії.

За підсумками дослідження, яке проводив Інститут сталого розвитку спільно із Німецьким центром дослідження біомаси, найбільшою науковою установою в Європі й третьою у світі, що досліджують біомасу як енергетичний ресурс, технічно доступний електроенергетичний потенціал біомаси дорівнює 2,5 ГВт. Це стільки, скільки здатна генерувати найбільша теплова електростанція України Зміївська ТЕЦ ПАТ «Центренерго», забезпечуючи електричною енергією Харківську, Полтавську, Сумську й частково Дніпропетровську області. Теплоенергетичний потенціал становить 3,2 ГВт, тобто ушестеро більше, ніж Харківська чи Київська ТЕЦ-5, які забезпечують більш як мільйон людей теплом та гарячою водою. Проблема використання біомаси полягає у системах її збирання, транспортування і зберігання, що становить 50—70% вартості виробленої енергії.

Запас сонячної енергетики у рази більший. Квадратний метр земельної ділянки, на якій встановлено сонячну електростанцію, може в середньому в країні генерувати 120—150 Вт-год електричної енергії, тобто стільки, скільки споживає громадянин у домоволодінні з чотирьох-п’яти осіб.

Проблема освоєння сонячної радіації — так правильно називати пряме та розсіяне сонячне світло, що надходить на земну поверхню, — полягає у наявності вільних, не придатних для іншого виду господарювання земельних ділянок, та головне — можливості під’єднання до електричних мереж. Саме це гальмує активний розвиток сонячної енергетики в Україні. Порятунок тут — поступовий перехід від великих промислових сонячних електростанцій, які займають десятки гектарів земель, до невеликих дахових.

— Чи можна стверджувати, що розвиток сонячної енергетики у країні — не просто данина часу, а прагматичний проєкт, реалізація якого, крім екологічної складової, дає відчутний економічний ефект?

— Звісно, оскільки розвиток і використання технологій ВДЕ — передовсім дотримання національного пріоритету енергетичної безпеки країни. Адже основа енергосистеми України — атомна та теплова (вугільна) генерації, енергоблоки яких було збудовано ще задовго до незалежності. Тож час їх експлуатації спливає, ефективність значно знижується, а вартість викопного палива зростає.

Наприклад, у вугільній генерації цього опалювального періоду не вистачало вугілля, а спалювати газ стало нерентабельно, оскільки це не компенсувало тарифу, що сплачує кінцевий споживач. Нині технології зеленої енергетики досягли того рівня, що збудувати сонячну електростанцію на одиницю потужності на порядки дешевше, ніж енергоблок атомної.

Україна заклала економічний інструмент стимулювання будівництва об’єктів ВДЕ у вигляді зеленого тарифу. Бізнес швидко відреагував і побудував на початок 2021 року 6,9 ГВт сонячних електростанції без домашніх дахових, а це як потужність однієї АЕС чи двох великих ТЕС. Важливо, що в Україні немає зворотного шляху, адже розвиток зеленої енергетики зафіксовано в Угоді про асоціацію з ЄС, рамкових директивах Україна — ЄС, це вимога міжнародних донорів, які фінансовими вливаннями рятують економіку країни.

— Пане Станіславе, в одному з недавніх дописів у фейсбуці ви зазначили, що Харків — незаперечний лідер в Україні з будівництва дахових сонячних електростанцій. Ви провели своєрідну віртуальну екскурсію дахами міста. Чому, на вашу думку, саме Харківщина визначила цей напрям одним із пріоритетних завдань стратегії розвитку області на 2021—2027 роки і має результати?

— На початку 2021 року Харків тримає першість серед міст України за кількістю встановлених сонячних батарей на дахах. 14,2 МВт на 518 дахах — небагато з погляду енергетика. Це 5% потужності Зміївської ТЕС, але це чиста енергія, що не потребує вугілля. 518 дахів — невеличке містечко, як Люботин, Куп’янськ чи Дергачі. Але уявіть місто, де всі дахи заставлено сонячними батареями.

Для порівняння: у Києві таких дахів на початок цього року — 222. Передовсім це пов’язано з тим, що третій рік поспіль у Харкові чинна муніципальна програма підтримки енергоефективних проєктів. У межах програми з міського бюджету компенсують частину витрат на проєкти зеленої енергетики та енергозбереження.

Розвитку сонячної енергетики на дахах приватних домоволодінь дано початок у міській стратегії на період 2016—2020. Розробники стратегії розвитку Харкова тоді встановили для себе показник 2 МВт, тобто 65—70 дахів до 2020 року. А змогли досягти цього показника вже на початку 2018-го.

Харківська область, на превеликий жаль, посідає лише 18-те місце за кількістю та 19-те за потужністю дахових сонячних електростанцій серед областей України.

Фото з сайту epravda.com.ua

— Гадаємо, читачам «Урядового кур’єра» цікаво побувати в ролі екскурсантів сонячними дахами Харкова, тож хотілося б детальніше почути про дахові СЕС міста, їх своєрідність та ексклюзивні рішення експлуатації.

— Розповім про найцікавіші проєкти. Електростанцію з ароматом кави встановлено на даху одного з магазинів мережі кав’ярень. Вона забезпечує власні потреби закладу харчування. Електростанцію-подіум побудовано на даху автосалону біля стадіону «Металіст». Тут під час її відкриття влаштували показ із моделями. Цікаво, що під час проведення енергетичних ділових заходів станція повністю забезпечувала бізнесцентр стадіону електричною енергією.

Найвищу в місті сонячну електростанцію встановлено на допоміжній споруді католицького костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії у Харкові на вулиці Гоголя. Електростанція живить благодійний центр, який допомагає бездомним людям, а надлишок енергії здає в мережу.

До речі, у Харкові було створено перший в Україні сонячний енергетичний кооператив на даху дев’ятиповерхівки. Його учасниками стали родини з цього будинку, які отримали додатковий прибуток від продажу електричної енергії в міські електромережі. У місті вже працює два сонячні кооперативи, які об’єднують дахові сонячні електростанції на котеджах.

Слід зазначити, що кооперація сонячних дахів дуже популярна в Європі, де сонячні енергетичні кооперативи конкурують на ринку електричної енергії з промисловими електростанціями. В Україні поки що налічується п’ять таких кооперативів (три у Харкові, по одному в Житомирі та Славутичі).

Унікальні для країни сонячні дахи є й у Харківській області. Це п’ята за розміром дахова промислова електростанція, що ловить сонячні промені на паркетній фабриці у Солоницівці Дергачівського району. Вона здатна не лише забезпечити власні потреби, а й живити половину домоволодінь селища. А в Руських Тишках на Дергачівщині дах відремонтованої медичної амбулаторії виклали сонячною черепицею, яку розробив українець Павло Река. Це перший такий проєкт в Україні.

— Чи розвивається проєкт Павла Реки і чи затребувана його розробка на внутрішньому, а може, й зовнішньому ринках?

— Поки що сонячну черепицю Павла Реки встановлено на даху однієї будівлі на Харківщині. Проєкт унікальний, а у світі величезний попит на сонячні покрівельні матеріали. Наприклад, усім відома компанія «Тесла» Ілона Маска запатентувала і продає сонячну черепицю, на яку є не лише попит, а й черга серед домовласників у США.

На жаль, таким вітчизняним винахідникам, як Павло, не вистачає маркетингу для активного просування на ринку енергетичного обладнання і підтримки держави.

У схожій ситуації перебуває й інший харківський винахідник у галузі сонячної енергетики, але вже не електричної, а теплової. Це Олександр Согоконь. Він розробив і власноруч виготовляє сонячні концентратори — різновид сонячних батарей, що концентрують теплову енергію: можуть слугувати мінікотельнею, піччю, сушаркою. Винахідника та його концентратори знають навіть у Казахстані, де він виборов гран-прі виставки «Експо 2020». Але, на жаль, його винаходи працюють лише на його подвір’ї, оскільки Олександр не має маркетингової й першої фінансової підтримки.

— Наскільки економічно доцільні для власників дахові СЕС, який час їх окупності?

— Звісно, дахові сонячні електростанції — це дохідний бізнес для домовласника. Існує кілька моделей отримання прибутку. По-перше, продаж 100% електричної енергії за зеленим тарифом обленерго. Тут необхідно пройти складний юридичний шлях, але така станція має період окупності 4—4,5 року. Тобто це вигідніше, ніж багато бізнесів або депозит у банку.

По-друге, першочергове задоволення власних потреб в електриці, а залишок продавати за зеленим тарифом. Такий проєкт технічно реалізовувати, як і попередній, але юридично це значно простіше. Термін окупності — 6,5—7 років, що вже наближає власника до депозиту в банку, але більшість господарів кажуть, що сонячним панелям вони довіряють більше, ніж банкам. Крім того, такий сценарій стимулює власника до ощадливого ставлення до електроенергії, бо діє принцип: що більше заощаджу, то більше продам.

По-третє, використання згенерованих сонячних кіловат виключно для власних потреб з акумулятором чи без нього. Такі проєкти реалізовують там, де проблеми з мережею або мережа не може прийняти надлишок електроенергії, — зазвичай у далеких селах і на хуторах. Такі проєкти мають термін окупності 9—10 років, але з постійним підвищенням тарифу на електроенергію для господарств вони стають дедалі цікавішими. Їхня перевага в тому, що це відповідальність самого власника, якому не потрібно проходити жодної дозвільної процедури, робити проєктну документацію.

— Які рифи та перешкоди доводиться долати у просуванні та реалізації проєктів, пов’язаних із введенням СЕС? Які перспективи розвитку ВДЕ в Україні?

— Український уряд у новій Енергетичній стратегії взяв курс на 100 тисяч сонячних дахів (на 01.01.2021 р. їх у нас 29 931), а, наприклад, у Німеччині наприкінці 2020-го їх було 400 тисяч. Тому розвиток приватних дахових СЕС інтенсивний. Він пришвидшується зі зростанням тарифу на електричну енергію для населення, оскільки домоволодіння отримують енергонезалежність і безплатну електричну енергію після окупності проєкту. Так маленькими справами українські родини роблять внесок в енергонезалежність країни.

Перепони, з одного боку, — скорочення державних програм підтримки переважно через державний Укргазбанк приватної сонячної генерації. А з іншого, — висока плата за підключення до мереж, що різниться за регіонами. Іноді власники дахових СЕС скаржаться на забюрократизованість регіональних операторів систем розподілу електроенергії (обленерго) щодо видачі технічних умов на підключення до мереж. Отже, перепони — у нас самих, і сподіваюся, що ми здатні їх подолати.

Володимир ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»

Засновник Енергетичного кластеру, голова правління ГО «Інститут сталого розвитку» Станіслав ІГНАТЬЄВ

ДОСЬЄ «УК»

Станіслав ІГНАТЬЄВ.  Народився 1983 року в місті Куп’янськ Харківської області. Доктор філософії, кандидат географічних наук, професор. Здобув вищу освіту в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна, Харківській національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого і Таврійському національному університеті імені В. Вернадського. Працював на різних керівних посадах, зокрема проректором у харківських ВНЗ, директором регіонального центру міжнародних проєктів Харківської облдержадміністрації, директором центру енергоефективності та альтернативної енергетики. З 2008 року і досі — виконавчий директор ГО «Інститут сталого розвитку», а з 2015-го — керуючий партнер Харківського енергетичного кластеру.