ДАТА

Нещодавно виповнилося 150 років з дня народження видатного політика, а суперечки про те, благом чи злом була його діяльність, тривають

У свідомості більшості українців міцно вкоренилося насаджуване ще з радянських часів переконання, що Столипін — «представник царської бюрократії, з яким пов’язаний період жорсткої політичної реакції («столипінщина»)». Донині широко відомий вислів «столипінський галстук», яким стали називати зашморг для повішення, а за главою уряду Російської імперії міцно вкоренилася сумнівна слава прибічника чорносотенного руху — горезвісного «Союзу руського народу», на совісті якого криваві єврейські погроми та розправи над інакомислячими всіх без винятку національностей. На сьогодні до старих звинувачень додалися закиди в обмеженні з 1908 року діяльності українських просвітницьких товариств та в забороні газет на «малоросійській мові».

У кого «руки в крові»?

Столипін став міністром внутрішніх справ у квітні 1906 року, а з липня — головою Ради міністрів. На цей час головні революційні виступи у Петербурзі, Москві, на Чорному морі було придушено. Натомість запалав набагато масштабніший вогонь (у прямому значенні слова) «аграрних виступів», як іменували тоді розграбування поміщицьких маєтків, на всій європейській частині імперії — від Варшави до Уралу. Отож недаремно саме Столипіна вважають переможцем Першої російської революції 1905—1907 років.

Та перш ніж ставити це йому в провину, дайте об’єктивну відповідь на запитання: чи стала б перемога революціонерів благом для України і українців? Згадаймо, що навіть після розвалу Російської імперії в 1917 році, коли вже чимало було зроблено для зміцнення національної свідомості «малоросів», тривала і жертовна боротьба за незалежність успіхом не увінчалась. Причому основну підтримку ці змагання мали серед міцних господарів на селі, які сформувалися… завдяки столипінській аграрній реформі. Зрозуміло, що її автор аж ніяк не прагнув створити соціальну базу для національного визвольного руху в «Малоросії», однак попри власну волю, об’єктивно посприяв цьому. Більше того, якби реформи було б доведено до кінця, історія України могла б скластися зовсім по-іншому.

Щодо звинувачень глави уряду в кривавому придушенні революційних виступів, то не варто забувати, що на Столипіна було здійснено загалом 11 замахів, останній з яких таки став фатальним для нього. Всього з жовтня 1905 по жовтень 1906 року в Російській імперії вбито і поранено 3611 державних службовців, а до кінця 1907 року їхня кількість зросла до 4500 осіб. Причому революціонери не переймалися тим, що від їхніх акцій гинуть випадкові люди. Так, під час підриву бомбістами 12 серпня 1906 року державної дачі Столипіна на Аптекарському острові в Петербурзі загинуло 27 осіб і 33 — важко поранено. Серед останніх — єдиний трирічний син глави уряду та 14-річна донька, якій роздробило ноги.

Згадаймо, що у відповідь на подібні акції більшовики після свого приходу до влади просто розстрілювали ні в чому не винних заручників, що згодом стали робити фашисти (щоправда, лише на окупованих територіях). Натомість гнівно затавровані «скорострільні» військово-польові суди, створені за ініціативи Столипіна, за весь час свого функціонування засудили до страти 1102 особи, з яких вироки затверджено і виконано щодо 683 осіб.

Не менш показово, що найбільше ув’язнених у царській Росії стало вже після загибелі Столипіна — у 1912 році, коли в місцях позбавлення волі утримувалося 183 949 осіб. Натомість у сталінських таборах навіть у відносно «благополучний» післявоєнний період водночас перебувало… 15 мільйонів зеків!

У молодої родини Столипіних усе ще попереду... Фото надане автором

«Бідність — найгірше з рабств»

Можна довго розповідати про методи і мету столипінської аграрної реформи, однак найкраще її суть висловив сам автор в адресованому Льву Толстому листі: «Бедность, по мне, худшее из рабств. Теперь то же крепостное право — за деньги. Вы можете так же давить людей, как и до освобождения крестьян (мається на увазі скасування кріпацтва. — В. Ш.). Смешно говорить этим людям о свободе. Сначала доведите уровень их благосостояния до той, по крайней мере, наименьшей грани, где минимальное довольство делает человека свободным. А это достижимо только при свободном приложении труда к земле».

Зазвичай стверджується, що на відміну від суто російських губерній, де селяни традиційно жили єдиною общиною («миром») і де земельні наділи через кожні п’ять років перерозподілялися між її членами, в Україні (насамперед на Правобережжі і Полтавщині) більшість селянських земель ще до реформи були приватними і передавалися у спадок. Із цих причин, мовляв, столипінські нововведення фактично обійшли Україну стороною. При цьому чомусь забувають, що общинний устрій відігравав значну роль на Чернігівщині, він переважав на Харківщині і в степовій зоні, що була і залишається головним хліборобським регіоном. Крім того, якщо звиклі за довгий період кріпацтва до общинного життя російські селяни не поспішали від нього відмовлятися, то нащадки вільних козаків виявилися легкими на підйом. Так, за десять років дії земельної реформи загалом по Російській імперії вийшли з общини і закріпили землю за собою у приватну власність тільки 10% селян, які користувалися 15% орних площ. Натомість в Україні земельні общини полишили чверть їх членів, а в Степу і на Правобережжі — навіть відповідно 42% і 48%. У результаті «хлібні» Таврійська, Херсонська, Катеринославська губернії стали вотчиною ініційованих столипінською реформою міцних господарів, а у Волинській губернії, що охоплювала території сучасних Житомирської, Волинської і Рівненської областей, розпочалося масове створення хуторів. Ефективні землевласники, як би їх назвали нині, викуповували як земельні наділи бідніших членів селянської общини, так, користуючись пільговими кредитами Поземельного банку, казенні і поміщицькі землі. З останніх за 1906—1909 роки в Україні у селянську власність перейшли 385 тис. десятин.

Економічний результат не забарився. Якщо з 1902 по 1912 рік виробництво зернових у Російській імперії зросло на 22,5%, то пшениці — на 37,5%. Казахстанська цілина тоді ще була неосвоєною, отож ця зернова культура вирощувалася саме на півдні України та на Кубані і в Центрально-Чорноземному районі Росії, де «южноруський говор» (читай – український) був рідною мовою більшості місцевого населення.

У дослідженні французького економіста Едмона Тері «Росія в 1914 році» констатується, що при щорічному зростанні кількості населення харчується воно дедалі краще, а доходи його — дедалі вищі.

«Друге розкріпачення» селян

Не менш важливо, що при проведенні столипінської аграрної реформи заздалегідь враховувались її побічні наслідки. Так, для усунення ланцюжка з 5—10 посередників, що виникав при реалізації продукції, виробленої в дрібнотоварних селянських господарствах, заохочувався кооперативний рух. За кількістю кооперативів та їхніх членів Російська імперія вийшла на перше місце в світі. В країні діяли 25 тисяч споживчих спілок, 16,5 тисячі кредитних кооперативів, 6 тисяч сільськогосподарських товариств, 3 тисячі маслоробних артілей. Створений для обслуговування кооператорів Народний банк дрібного кредиту мав філії навіть у Лондоні, Нью-Йорку та Харбіні. В Україні найбільше кредитних і кооперативних товариств нараховувалося в Київській, Подільській та Полтавській губерніях, що закономірно, адже кооперативний рух щонайменше на 80% був селянським.

Ще одним прогнозованим наслідком реформи стало витіснення із сільськогосподарського виробництва вільних робочих рук. Отож ще в жовтні 1906 року селяни одержали право на вільне отримання паспортів (про що доводилося лише мріяти колгоспникам аж до брежнєвських часів) та на вибір професії і місця проживання.

Це стало фактично другим розкріпаченням ще донедавна міцно прив’язаних до своїх общин сільських жителів, що забезпечило трудовими ресурсами розвиток промисловості. Вже згадуваний Едмон Тері вказує, що з 1902 по 1912 рік видобуток кам’яного вугілля в Російській імперії зріс на 79,3%, а випуск заліза і сталі — у півтора раза. Варто нагадати, що фактично йдеться про український Донбас, довкола якого сформувалася, потужніша за розміщену на Уралі, металургійна база.

Дієвим засобом забезпечення землею стало також надання пільг і державної допомоги при переселенні на вільні землі Далекого Сходу та Алтаю. Загалом із 1906 по 1913 рік з малоросійських губерній виїхало 1,2 млн селян. У Приамур’ї фактично утворилася справжня українська автономія — Зелений Клин, згодом примусово асимільована більшовицьким режимом у російські поселення.

Зрозуміло, що кардинально протилежних оцінок столипінської аграрної реформи — з лихвою. Отож варто надати слово експерту, якого важко запідозрити у симпатіях до Столипіна — Володимиру Леніну:

«После «решения» аграрного вопроса в столыпинском духе никакой иной революции, способной изменить серьезно экономические условия жизни крестьянских масс, быть не может. Вот в каком соотношении стоит вопрос о соотношении буржуазной и социалистической революции в России» (Полн. собр. соч. т. 17, стр. 32).

Іншими словами, успішне завершення столипінської реформи стало б для більшовиків крахом їхніх надій на революцію в Росії. Адже реформування стосувалося не лише селян і аграрного виробництва.

Чужий для всіх…

На переконання ще багатьох, виголошена Столипіним з трибуни Державної думи відома фраза: «Не залякаєте!» — стосувалася лівих депутатів. Однак насправді була адресована вона правим радикалам, на переконання яких глава уряду підривав історичні устої держави — царське єдиноначаліє, патріархальну селянську общину і навіть… жорсткий порядок! Так, вже згадуваним указом, який гарантував вільну видачу паспортів селянам, земських начальників позбавили «ісконного права» власною волею штрафувати і саджати до буцегарні простий люд, передавши цю прерогативу повітовим судам.

Не менш цінним надбанням для українців стало б втілення столипінського проекту про формування окремої Холмської губернії з метою захисту корінного малоруського населення від полонізації. До речі, запровадження земського управління у Київській, Волинській і Подільських губерніях, якого Столипін добився від царя погрозою своєї відставки, теж мало на меті змінити фактично суціль польське за національним складом дворянське керівництво на «руське» чи, точніше малоруське, до якого належала переважна більшість місцевих жителів.

Отож недаремно ідеолог чорносотенного руху ієромонах Іліодор зі знанням справи писав: «Слова «Не запугаете!» сказаны не по адресу крамольников, а по адресу черносотенцев, которым Столыпин сделал много зла. Это зло он начал делать с первых шагов своего премьерства».

Ненависний як лівим, так і правим прем’єр, якого побоювався навіть цар, аж надто багатьох не влаштовував. Відтак обіцяна Столипіним відразу після повернення з Києва фінансова ревізія всесильного жандармського відомства лише пришвидшила розв’язку та замінила відставку кулею вбивці…

ДОСЬЄ «УК»

СТОЛИПІН Петро Аркадійович (14 квітня 1862, Дрезден, Німеччина — 18 вересня 1911, Київ) — державний діяч Російської імперії, реформатор, прем’єр-міністр (1906—1911 рр.). По материнській лінії веде свій рід від благовірного князя Михайла Чернігівського. У вересні 1911 р. вбитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.